ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
24 жовтня 2007 року у м. Києві колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
головуючого-судді: Ліпського Д.В.
суддів: Амєліна С.Є., Гуріна М.І., Кобилянського М.Г., Юрченка В.В.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні в порядку касаційного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової адміністрації Київської області про стягнення недоплаченої частини грошової допомоги при звільненні з податкової міліції України у відставку за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду м. Києва від 14 липня 2004 року ,
в с т а н о в и л а:
ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою на рішення апеляційного суду м. Києва від 14 липня 2004 року у справі за його позовом до Державної податкової адміністрації Київської області про стягнення недоплаченої частини грошової допомоги при звільненні з податкової міліції України у відставку.
Зазначає, що в січні 2004 року він звернувся до суду із зазначеним позовом, який мотивував тим, що згідно наказу Голови ДПА в Київській області від 8 лютого 2001 року за № 65 - «о» він був звільнений з органів податкової міліції України з 6 лютого 2001 року з посади начальника відділу організації оперативних заходів по скороченню податкової заборгованості у відставку.
При звільненні йому була виплачена грошова допомога у розмірі 1375 грн. з розрахунку п»яти посадових окладів, але він вважає, що при обчисленні суми грошової допомоги на нього поширюється Указ Президента України від 23 червня 2001 року № 463 «Про скасування деяких положень пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393», яким було скасовано абзац третій та друге речення абзацу четвертого пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членів їх сімей у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 8 січня 2000 року № 12, як такі що суперечать вимогам статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а тому у відповідності до названих нормативних актів грошова допомога йому повинна бути нарахована у відповідному відсотку місячного грошового забезпечення за кожний календарний рік служби.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 березня 2004 року позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено..
Рішенням апеляційного суду м. Києва від 14 липня 2004 року апеляційну скаргу Державної податкової адміністрації Київської області було задоволено. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 березня 2004 року скасовано. Постановлено нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 було відмовлено.
Вказуючи на допущені, на його думку, судом апеляційної інстанції порушення норм чинного процесуального та матеріального законодавства, що призвело до постановлення неправильного судового рішення, ОСОБА_1. просить скасувати постановлене судове рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи по суті встановлено, що наказом Голови ДПА в Київській області від 8 лютого 2001 року за № 65 - «о» позивач з 6 лютого 2001 року був звільнений з посади начальника відділу організації оперативних заходів по скороченню податкової заборгованості у відставку. Вислуга років на момент звільнення позивача склала 31 рік 2 місяці 15 днів.
При звільненні зі служби йому була виплачена грошова допомога у розмірі 1375 грн. з розрахунку п»яти посадових окладів.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що на нього поширюються норми Указу Президента України від 23 червня 2001 року № 463, яким положення абзацу третього та друге речення абзацу четвертого пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року N 393 "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей" (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 8 січня 2000 року N 12), які визначали, що грошова допомога нараховується відповідно до посадового окладу за останньою штатною посадою, займаною перед звільненням, і її загальний розмір не повинен перевищувати п'яти місячних окладів, визнані такими, що суперечать статті 15 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", статтям 5 і 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ" та скасовані.
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, та постановляючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, обґрунтовано зазначив, що позивач був звільнений з посади та з органів податкової міліції з отриманням грошової допомоги 6 лютого 2001 року, тобто до підписання Президентом України 23 червня 2001 року Указу № 463, а закони та інші нормативно-правові акти відповідно до ч.1 ст. 58 Конституції України не мають зворотної дії в часі , крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Оскільки позивач використав своє право на грошову допомогу у відповідності із законодавством, яке діяло на час його звільнення, то підстав для задоволення його позовних вимог немає.
Відповідно до вимог ч. 1 ст.220 КАС України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Згідно з ч.3 ст.210 КАС України підставами касаційного оскарження є порушення судами норм матеріального чи процесуального права.
Відповідно до ст. 224 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано судове рішення з мотивів порушення норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.
Встановлено, і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводами касаційної скарги висновки, викладені в оскаржуваному судовому рішенні, не спростовуються, підстави для його скасування відсутні.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне відмовити в задоволенні касаційної скарги.
Керуючись ст. ст.210, 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду м. Києва від 14 липня 2004 року - без змін.
Ухвала остаточна і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ст..237 КАС України.
Головуючий: Ліпський Д.В.
Судді: Амєлін С.Є.
Гурін М.І.
Кобилянський М.Г.
Юрченко В.В.