2-1342

2011р.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

          17 лютого 2011р. Ленінський районний суд м. Луганська, у складі:

                    головуючого –судді Матвєйшиної О.Б.

                    при секретарі           Машталенко Ю.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1  до ПАТ „Перший Український Міжнародний Банк” в особі Луганської філії про визнання кредитного договору, та договору іпотеки недійсними,

ВСТАНОВИВ:

          У листопаді 2010 року позивачка  ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідача  ЗАТ (в наступний час ПАТ) „Перший Український Міжнародний Банк” в особі Луганської філії, в якому послалась, що 04 червня 2008 року між нею та відповідачем ПАТ  „Перший Український Міжнародний Банк”  в особі Луганської філії укладено  кредитний договір № 6474023 на придбання  квартири у  сумі  47300 доларів США строком до 4 червня 2028 року  з виплатою процентів за користування  кредитом у розмірі 13,99% річних. У забезпечення  кредитного договору було укладено договір іпотеки № 6485889  від 4 червня 2008 року, за яким позивачка передала відповідачеві у іпотеку  квартиру АДРЕСА_1. При цьому  у порушення Закону України «Про захист прав споживачів»,  відповідач письмово перед підписанням  кредитного договору не повідомив її з умовами підписання договору ,  тобто відповідач умисно утаїв  ці відомості, що тягне  недійсність кредитного договору, а разом з ним  і іпотечного договору. Крім того,  кредит у порушення вимог ст..99 Конституції України, Закону України  «Про платіжні системи та перевід  грошових коштів  в Україні», Декрету КМУ «Про  систему  валютного  регулювання  і валютного контролю»видано в іноземній валюті, у той час, як  грошовою одиницею в Україні є гривня,  також на нього  покладено валютні ризики,  тим самим відповідач скористався юридичною необізнаністю позивача з цього приводу.  Також послався, що на виниклі правовідносини поширюється Закон Україні «Про захист прав споживачів», оскільки вказані умови є несправедливими, погіршують її становище, як позичальника, то  цей кредитний договір  є недійсним.   Крім того, позивачка вважає, що забезпеченим може бути тільки дійсне зобов’язання, а оскільки кредитний договір  є недійсним, то є підстави для визнання недійсним і укладеного у його забезпечення договору іпотеки.  Тому позивачка просить:

- визнати  недійсним кредитний договір  № 6474023  від  04 червня 2008 року,   укладений  між  ОСОБА_1 та  ПАТ „Перший Український Міжнародний Банк” в особі  Луганської філії,  

- визнати недійсним договір іпотеки № 6485889 від 04 червня 2008 року, укладений  між  ОСОБА_1 ПАТ „Перший Український Міжнародний Банк” в особі  Луганської філії та зареєстрований  приватним нотаріусом Луганського міського нотаріального округу за реєстром №2115 та в реєстрі заборон за № 249,

- зобов’язати  відповідача  провести перерахунок тіла кредиту у національну валюту по кредитному договору № 6474023  від  04 червня 2008 року, укладенному  між  ОСОБА_1 та  ПАТ „Перший Український Міжнародний Банк” в особі  Луганської філії на момент його підписання.

          У судовому засіданні представник позивачки підтримав позовні вимоги, дав пояснення, аналогічні викладеному у позовній заяві.

Представник відповідача ПАТ  „Перший Український Міжнародний Банк”  в особі Луганської філії  проти позову заперечував, послався, що  всі необхідні умови надання кредиту в кредитному договорі з додатками відображено, з цими умовами згідно з Законом України «Про захист прав споживачів» позивачка була попередньо ознайомлена,  заперечень не було з її боку, договір підписала добровільно, кредит видано

-2-

у доларах згідно заяви позивачки,   відповідач має ліцензію на   проведення   валютних операцій, оскільки кредитний договір відповідає вимогам закону, то підстав для визнання недійсним  іпотечного договору також немає.  

          Заслухавши пояснення сторін, дослідивши надані докази,  суд приходить до наступного.  

             Згідно частини 1 статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

             Відповідно до частини 2 статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

            Згідно пункту 1 частини 2 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

           Частина 1 статті 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.  

Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який втілюється в положеннях статей 3 та 627 ЦК України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов'язки учасників.   

            Цивільне законодавство також базується на принципі обов'язкового виконання сторонами зобов'язань за договором. За загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.   

            Стаття 629 ЦК України передбачає, що договір є обов’язковим для виконання сторонами.   

Відповідно до ст.526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.  

Статтею 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" встановлено, що відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договором) між клієнтом та банком.

Згідно зі ст. 627 ЦК України , відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договори про надання кредиту укладаються на власний розсуд кредитодавця і позичальника та з урахуванням вимог цивільного та банківського законодавства, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" та Правил надання банками України

інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10.05.2007 року N 168.

Статтею 1054  параграфу 2 глави 71 Цивільного Кодексу України встановлено, що  за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно частини  першої  статті 1049  параграфу 1 глави 71 Цивільного Кодексу України  позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у

-3-

такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.  

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (ч. 3 ст. 1049 Цивільного кодексу України).  

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін  проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (ст. 1048 Цивільного кодексу України).

Згідно ст. 1050 Цивільного кодексу України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.  

Судом встановлено, що 04 червня 2008 року між  позивачкою  та відповідачем ПАТ  „Перший Український Міжнародний Банк” в особі Луганської філії укладено  кредитний договір № 6474023  на придбання  квартири у  сумі  47300 доларів США строком до 04 червня 2028 року  з виплатою процентів за користування  кредитом у розмірі 13,99% річних. Вказаний договір відповідачем виконано, зазначена у договорі сума видана позивачці, яка  у відповідності з умовами договору  виконувала обов’язок по поверненню кредиту та відсотків за користування грошовими коштами.

Вказані обставини підтверджуються кредитним договором, договором іпотеки, розрахунками.

          Суд не вбачає підстав для визнання цього договору недійсним з зазначених позивачем підстав.

Аналіз  змісту цього договору свідчить про те, що у ньому  чітко і повно відображено  умови  на яких надаються кошти та  порядок  їх повернення.

Посилання позивачки, що відповідач письмово перед підписанням  кредитного договору не повідомив її з умовами підписання договору, тобто відповідач умисно утаїв  ці відомості, на увагу не заслуговує, оскільки  ці посилання носять неконкретний характер, та  спростовуються змістом договору, обов’язковим додатком до нього.

Посилання позивача на порушення вимог закону щодо  грошової одиниці у якій укладено договір, на увагу не заслуговують.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак у той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

При цьому згідно зі ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції,

-4-

незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Відповідно до ст. 5 Декрету КМУ операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 цього ж Декрету.

Відповідно до п.2.3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене Постановою Правління НБУ № 275 від 17.07.2001 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 21 серпня 2001 р. за № 730/5921) за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, серед яких:

- неторговельні операції з валютними цінностями;

операції з готівковою іноземною валютою (купівля, продаж, обмін), що здійснюються в пунктах обміну іноземної валюти, які працюють на підставі укладених банками агентських договорів з юридичними особами-резидентами;

ведення рахунків клієнтів (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України;

залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України;

залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках;

інші операції з валютними цінностями на валютному ринку України.

З вищенаведеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Таким чином, як випливає зі змісту Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», він не містить заборони  надання кредиту в іноземній валюті, а тому  надання суми  кредиту в іноземній валюті не є підставою для визнання кредитного  договору  недійсним. У разі порушення  банком порядку видачі кредиту в іноземній валюті, саме для банку настають негативні наслідки,  однак це не тягне недійсність договору укладеного банком з кредитоотримувачем.  

Таким чином,  укладення кредитного договору у іноземній валюті не є порушенням закону, яке тягне визнання договору недійсним на підставі ст.. 215,203 ЦК України.  

          Крім того, Судом встановлено, що відповідач має право на здійснення  операцій з валютними  цінностями, про  що відповідачем надано суду  отриману ним у встановленому порядку ліцензію на право здійснення операцій з валютними цінностями,

тому суд не вбачає порушень в укладенні  з позивачем кредитного договору  у іноземній грошовій валюті - доларі США.  

Обґрунтування позивачки заявлених позовних вимог  посиланням на Закон України «Про захист прав споживачів» не може бути взятий до уваги, оскільки між сторонами виникли договірні відносини (його виконання), які перш за все регулюються нормами ЦК України, а не Законом України «Про захист прав споживачів».

Крім того, відповідно до ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

-5-

У наведеному Законі чітко прописана процедура укладання договору, яка включає питання щодо надання інформації кредитодавцеві та споживачеві один про одного та щодо умов кредитування: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений, форми його забезпечення, тип відсоткової ставки, сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту, строк, на який кредит може бути одержаний, та варіанти його повернення. При цьому в разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

Отже, з урахуванням викладеного можна зробити висновок, що застосування Закону України «Про захист прав споживачів»до спорів, які виникають з кредитних правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору.

          Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, тому до спорів щодо виконання цього договору цей закон не може застосовуватись, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування.

          Посилання позивачки на те, що відповідачем не надано їй необхідної інформації при укладенні  кредитного договору, на увагу не заслуговує, оскільки  позивачкою договір підписано добровільно без зауважень, а тому  ці посилання суд вважає надуманими, договір знаходиться у стадії виконання, а не у стадії його укладення, тому зараз на нього поширюються норми права, які регулюють  виконання зобов’язань.   

          Посилання позивачки про те, що відповідачем на неї безпідставно покладено валютні ризики, на увагу не заслуговують, оскільки суд вважає, що укладаючи  кредитний договір  у іноземній валюті, позивачка  розуміла, що курс долара є нестабільним, виходячи  з економічного стану країни у цілому, крім того, коливання курсу долару відображається не тільки на фінансовому стані  позивальника, а й на фінансовому стані  кредитора, який також несе відповідні валютні ризики.   

Згідно зі ст..  215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У відповідності зі ст..  203 ЦК України:  

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

-6-

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 204 ЦК України  правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.            

          Посилання позивачки, що вона  був введений відповідачем в оману при підписанні договору, на увагу не заслуговує.  на ст.. 230 ЦК України.  

          Згідно зі ст.. 230 ЦК України, якщо одна  із сторін  правочину  навмисно ввела  другу  сторону в оману щодо обставин, які мають  істотне значення, такий правочин визнається судом  недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона  замовчує їх існування.

          Позивачкою не надано доказів  введення її в оману відповідачем  під час укладення кредитного договору та виконання його.

          За таких обставин, суд не вбачає підстав для визнання  спірного кредитного договору недійсним з зазначених позивачкою у позовній заяві  підстав.  

Згідно зі ст..3, 4,5  Закону України «Про іпотеку»іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду, іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності., іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору,  обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством, державна реєстрація здійснюється особою, на яку відповідно до законодавства покладені функції щодо державної реєстрації обтяжень нерухомого майна іпотекою, предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна.                   

          У зв’язку з тим, що  кредитний договір,  є основним зобов’язанням позивачки,  стосовно якого суд не зайшов підстав для визнання недійсним,  то  і стосовно всіх інших договорів,  укладених   у забезпечення його виконання, на що посилається позивачка,  немає підстав для  визнання їх недійсними.  Достатніх обґрунтувань щодо необхідності визнання цих договорів недійсними з інших підстав з наданням відповідних доказів, позивачкою  не наведено.   

                Відповідно до ст.. 73 Закону України «Про нотаріат» нотаріус чи посадова особа органу місцевого самоврядування за місцем розташування жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, іншого нерухомого майна чи місцем розташування земельної ділянки, або за місцезнаходженням однієї із сторін правочину накладають заборону їх відчуження:

- за повідомленням установи банку, підприємства або організації про видачу громадянину позики (кредиту) на будівництво, капітальний ремонт чи купівлю жилого будинку (квартири);

- при посвідченні договору довічного утримання;

- при посвідченні договору про заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

- за повідомленням іпотекодержателя;

- в усіх інших випадках, передбачених законом.

              У відповідності зі ст.. 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі:

- припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору;

- реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону;

- набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки;

- визнання іпотечного договору недійсним;

-7-

- знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її, якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється;

- з інших підстав, передбачених цим Законом.

            Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

           Суду  доказів  виконання боржником обов’язків за кредитним договором  на підставі якого  вказані об’єкти нерухомості передано в іпотеку,  або настання інших підстав, передбачених законом для припинення іпотеки, не надано.

          Тому суд вважає, що підстав для визнання недійсним договору іпотеки також немає.

Що стосується вимог позивачки про зобов’язання  відповідача  провести перерахунок тіла кредиту у національну валюту по кредитному договору № 6474023  від  04 червня 2008 року, укладеному  між  ОСОБА_1 та  ПАТ „Перший Український Міжнародний Банк” в особі  Луганської філії на момент його підписання, то суд вважає, що ці вимоги не підлягають задоволенню, оскільки вони суперечать по своєї суті вимогам позивачки з приводу визнання договорів –кредитного, та іпотеки недійсними.

Також, згідно зі ст. 651 ЦК України зміни або розірвання договору можливе лише зі згодою сторін. В даному випадку укладання договору кредитування вже настало, сторони визначені, і суд не може змінювати умови договору.   

Керуючись ст. 10,15,57,60,212 ЦПК України, ст. 192,203,215,509,626,627,629,651, 1050,1054 ЦК України, Законом України «Про банки та банківську діяльність», Законом України «Про захист прав споживачів», Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю" від 19.02.1993 N 15-93, Положенням про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 N 483, суд, -   

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог позивача  ОСОБА_1  до ПАТ „Перший Український Міжнародний Банк”  в особі  Луганського філії про визнання кредитного договору, та договору іпотеки недійсними - відмовити  за необґрунтованістю у повному обсязі.  

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Луганської області через Ленінський районний суд м. Луганська протягом 10 днів з дня його проголошення.

Суддя