УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 травня 2007 року колегія суддів з розгляду цивільних справ у касаційному порядку апеляційного суду Сумської області в складі:

Головуючого: Жмаки В.Г.

суддів: Дубровної В.В.,    ЛузанЛ.В.,    Шевченка В.А.,    Білецького ОМ.  

розглянула в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Дмитрівської сільської ради,    виконкому Комсомольської міської ради,    Комсомольського міського відділу земельних ресурсів,    управління архітектури і містобудування виконкому Комсомольської міської ради,    ОСОБА_2,    ОСОБА_3 про визнання частково недійсним і незаконним рішення Дмитрівської сільської ради,    про звільнення проїзджої частини тупіка,    про визнання дій відповідачів неправомірними та стягнення моральної шкоди,    за касаційною скаргою представника позивача ОСОБА_4 на рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 15 липня 2004 року,  

ВСТАНОВИЛА:

В червні 2000 року ОСОБА_1 звернувся до суду з зазначеним позовом до відповідачів і свої вимоги мотивував тим,    що в 1996 році він отримав у спадщину домоволодіння АДРЕСА_1, з присадибною земельною ділянкою 0,   22 га.

Відповідно до плану забудови,    затвердженого рішенням Кременчуцької районної ради від 09.06.82 року,    основним заїздом до його будинку зазначений тупік з вул.    Залізничної,    і з урахуванням цього розташовані будинок і надвірні будівлі,    заїзд з вул.    Набережної відсутній.

Справа № 33-ц- 45  

 Категорія - 33 Головуючий у 1-й інстанції - Таранкова І.М.    Суддя-доповідач - Жмака В.Г.

Однак,    в 1999 році відповідачка ОСОБА_2,    а потім і ОСОБА_3 самовільно,    шляхом встановлення парканів,    завузили проїзджу частину тупіка з вул.    Залізничної,    внаслідок чого заїзд до його садиби став неможливим.  

В зв'язку з тим,  що на неодноразові його звернення до відповідачів,  як органів,  уповноважених здійснювати контроль за землекористуванням,  порушення його прав не було усунене,  хоч сам факт не заперечувався,  позивач і просив суд визнати,  рішення сільської ради незаконним,  дії сільської ради,  виконкому Комсомольської міської ради,  міського відділу земельних ресурсів та управління архітектури і містобудування неправомірними,  а ОСОБА_2 і ОСОБА_3 зобов'язати звільнити проїзджу частину тупіка. Окрім того вимагав відшкодувати йому моральну шкоду.

Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 15 березня 2004 року в задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено,  а ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 15 липня 2004 року воно залишене без змін.

В обґрунтування касаційної скарги представник позивача ОСОБА_4  посилається на порушення та невірне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права,  не врахування обставин,  що мають суттєве значення для справи,  невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.

Колегія суддів вважає,  що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того,  і зазначив це в рішенні,  що «оскільки  ст. .22 ЗК України встановлення меж земельних ділянок в натурі віднесено до компетенції земле впорядкованих організацій,  суди не можуть розглядати такі вимоги,  за винятком випадків,  передбачених законом».

В зв'язку з тим,  що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не дають згоди на вилучення земельної ділянки,  а Дмитрівська сільська рада до суду з позовом про вилучення самовільно зайнятої ними земельної ділянки не зверталась,  посилаючись на  ст. 31 ЗК України суд вважав,  що у позивача ОСОБА_1 таке право відсутнє,  а тому в позові про звільнення проїзджої частини тупіка необхідно відмовити.

Стосовно визнання незаконними рішення сільської ради суд послався на пропущений позивачами місячний строк на його оскарження,  передбачений  ст. 112 ЗК України. Крім того рішенням Дмитрівської ради від 5 грудня 2002 року було скасоване оскаржуване рішення № 51 від 14 травня 1999 року і довиділено до садиби ОСОБА_1 земельну ділянку в розмірі 0, 015 га з фонду сільської ради.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду,  навівши в ухвалі аналогічні мотиви відхилення апеляційної скарги позивача.

На думку колегії суддів,  виходячи із змісту позовних вимог та фактичних обставин справи,  погодитися з такими висновками судів не можна.

Позивач звернувся до суду як власник домоволодіння і землекористувач і його права в зв'язку з цим гарантовані законами України.

За  ст. 48 Закону України «Про власність» власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права,  хоч би ці порушення і не були поєднанні з позбавленням володіння,  і відшкодування завданих цим збитків.

Відповідно до  ст. 43 діючого на час розгляд справи ЗК України,  права власників земельних ділянок і землекористувачів охороняються законом.  А  ст. 15 ЦК України забезпечує кожній особі право на захист свого цивільного права у разі його порушення,  невизнання або оспорювання.

За матеріалами справи встановлено,  і це не спростоване будь-якими доказами,  що відповідно до проекту забудови домоволодіння АДРЕСА_1,  основним заїздом до будинку визначений тупік з вул.  Залізничної,  яким користувалися мешканці домоволодіння до 1999 року. Цю обставину однозначно підтвердили свідки ОСОБА_5,  ОСОБА_6 ,  ОСОБА_7,  ОСОБА_8 і суд першої інстанції безпідставно їх пояснення не прийняв до уваги,  навівши непереконливі мотиви.

Саме в зв'язку з самовільним на його думку,  захватом проїзджої частини тупіка відповідачами ОСОБА_2 і ОСОБА_3 і позбавленням його,  як власника домоволодіння і землекористувача права користування заїздом до своєї садиби,  позивач звернувся з позовом до суду про усунення перешкод з боку названих відповідачів і ніяких вимог,  стосовно встановлення меж між його земельною ділянкою і ділянками відповідачів не ставив.

З цього приводу є помилковим посилання судів на  ст. 22 ЗК України,  як на підставу в відмові в заявленому позові. Тим більше,  що рішенням сільської ради від 05.12.2002 року передбачений заїзд до садиби позивача 4 метри,  що є землею загального користування,  але ОСОБА_2 і ОСОБА_3 це рішення не виконали і заїзд завузили устаткувавши паркани. Цим обставинам суди оцінки не дали.

Є невірним посилання судів і на  ст. 31 ЗК України,  як на підставу в відмові в позові. За умовами порушення прав позивача,  як власника і землекористувача,  він вправі вимагати судового рішення про усунення перешкод,  що порушують його права,  в тому числі і стосовно самовільного захвату земельних ділянок відповідачами ОСОБА_2 і ОСОБА_3. Відмовивши в позові суди не з'ясували питання,  чи були порушені права позивача,  з вини кого заїзд до садиби позивача став неможливим,  чому не виконане рішення сільської ради з цього приводу,  хто його зобов'язаний виконати.

Крім того  ст.  31 ЗК України передбачає врегулювання порядку вилучення земель у землекористувача і власника,  що були надані їм у встановленому законом порядку,  а не самовільно зайнятих,  на що посилався позивач.

За наведених обставин місцевий суд передчасно прийшов до висновку про те,  що самовільного зайняття земельної ділянки з боку ОСОБА_2 не встановлено,  з огляду і на те,  що рішення про відмову в порушенні відносно неї кримінальної справи за  ст. 199 КК України прийняте за п.4  ст.  6 КПК України,  тобто з нереабілітуючих обставин,  факт самовільного зайняття ОСОБА_2 3емлі неодноразово встановлювався самими відповідачами,  за що вона притягувалася до адміністративної відповідальності.

Є необгрунтованим посилання судів і на  ст.  112 ЗК України стосовно пропуску позивачем місячного строку на оскарження рішення сільської ради,  оскільки позивач звернувся до суду не зі скаргою на рішення,  а з позовом про порушення його прав конкретними відповідачами,  однією з вимог якого було визнання недійсним рішенням сільської ради.

Враховуючи наведене,  суди першої та апеляційної інстанції в порушення вимог  ст.  ст. 202,  202-1 ЦПК України не встановили обставин,  якими обґрунтовувалися вимоги позивача та заперечення відповідачів,  не розглянули вимоги позивача в повному обсязі. Розглядаючи справу допустили неправильне застосування норм матеріального права,  що призвело до невірного вирішення справи.

За таких обставин та з урахуванням того,  що суд касаційної інстанції згідно  ст. . 335 ЦПК України не може встановлювати обставини,  що не були встановлені судами чи відкинуті ними,  оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись  ст.  ст.  336, 338 ЦПК України,  колегія суддів з розгляду цивільних справ в касаційному порядку апеляційного суду Сумської області,  -

УХВАЛИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 - представника позивача ОСОБА_1,  задовольнити.

Рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 15 березня 2004 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 15 липня 2004 року скасувати,  справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.