Справа № 2-646/11

Р І Ш Е Н Н Я  

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 травня 2011 року                                                                                                    м. Марганець

Марганецький міський суд Дніпропетровської області у складі

головуючої: судді  Янжули О.С.

при секретарі: Щочка Н.В.

за участю представника позивача –ОСОБА_1,

представника відповідача –Касьян Л.Л.,

представника відповідача- Шморгун О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Марганець цивільну справу за позовом  ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Марганецький гірничо-збагачувальний комбінат», відділення виконавчої дирекції фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Марганець про відшкодування моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В :

07.04.2011 року позивач ОСОБА_3 звернувся до Марганецького міського суду з позовом до ПАТ «Марганецький гірничо-збагачувальний комбінат»про відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування своїх позовних вимог зазначив, що він працював в тяжких та шкідливих умовах   на підприємстві  ПАТ «Марганецький гірничо-збагачувальний комбінат», при виконанні своїх трудових обов’язків захворів на професійні захворювання: радикулопатія попереково-крижова та шийна на фоні спондилоартрозу L 5 (1,2 см.) з вираженим порушенням біомеханіки хребта і м’язово-фіксаційним синдромом, нейродистровією у вигляді двостороннього плечолопаткового періартрозу ПФС 2, деформуючого артозу і періартрозу ліктьових суглобів ПФ 1, двобічного гонартрозу ПФ 1-2 ст., стійким больовим синдромом.  

20.04.2010 року був оглянутий на МСЕК, де йому було встановлено первинно 55% втрати професійної працездатності та третю групу інвалідності.

В зв’язку з втратою професійної працездатності вважає, що йому спричинена моральна шкода, оскільки фізичний біль, душевні страждання, переживання, викликані наслідками професійного захворювання стали невід’ємною частиною його існування, він втратив професійну працездатність, втратив можливість повністю реалізувати свої можливості, постійно змушений приймати лікарські препарати, постійно відчуває наслідки професійного захворювання. Стан його здоров’я став незадовільний. Він систематично лікується в лікарнях, санаторіях, здебільшого за свій рахунок. На даний час він почуває сильний фізичний біль в суглобах, беспокійний сон, став нервовим та дратівливим, він не може займатися домашніми справами, що потребують навіть незначних фізичних зусиль, він втратив впевненість у майбутньому, відчуває депресивний стан. Працевлаштувавшись на  ПАТ «МГЗК», хотів отримувати стабільну високу зарплату для того, щоб забезпечувати гідне своє існування та існування своєї сім’ї. Тепер він не в змозі жити повноцінним життям, в повному обсязі приділяти увагу рідним, так як через захворювання, отримані на виробництві, почуває себе безпорадним та таким, що потребує сторонньої допомоги.

Вказані вище обставини, це лише мала доля того, що він змушений в даний момент переживати через ушкодження здоров’я, всі ці обставини спричиняють йому додаткові душевні та моральні страждання, не говорячи про фізичні, також ці обставини обумовлюють необхідність пристосовуватись та організовувати своє повсякденне життя по новому.

Просить суд стягти з відповідача на його користь в рахунок відшкодування моральної шкоди 100 000 грн.

В судове засідання  з’явився представник позивача,  позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав, надавши суду заперечення проти позову, в яких зазначив, що згідно п/п «д»п. 1.1 Порядку встановлення медико –соціальними експертними комісіями ступеня втрати професійної працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров’я, пов’язане з виконанням трудових обов’язків, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України № 212 від 22.11.1995 р. та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 136/1161 від 22.03.1996 р. (із змінами та доповненнями) передбачено, що на медико –соціальні експертні комісії (МСЕК) покладено обов’язок встановлення факту спричинення моральної шкоди.

Оскільки вказаний висновок не містить свідчень про те, що крім стійкої втрати працездатності МСЕК встановила позивачу ще і наявність моральної шкоди внаслідок цього ушкодження здоров’я, то і підстав для подання позову про її відшкодування нема.

Згідно ч.2 ст.59 ЦПК України - обставини справи, які за законом мають бути підтвердженні певними засобами доказування, а тому висновок МСЕК про встановлення позивачу стійкої втрати працездатності по професійному захворюванні не може замінити висновку того ж МСЕК про наявність чи відсутність моральної шкоди.

Згідно п.5 Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», відповідно до загальних підстав цивільно –правової відповідальності обов’язковому з’ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають : наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв’язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з’ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або витрат немайнового характеру ( в даному випадку виключно висновком МСЕК) за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду, та з чого він при цьому  виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору: чи мали місце порушення правил охорони праці, правил безпеки, інструкцій і паспортів з експлуатації механізмів і машин підприємством та таке інше.

Позивач, укладаючи з відповідачем трудовий договір, відповідно до ст. 29 КЗпП України, був повідомлений про важкі, шкідливі та небезпечні умови праці, можливі негативні наслідки цих умов праці на стан його здоров’я та пов’язані з цими умовами праці пільги та компенсації.

Ніщо не перешкоджало позивачеві відмовитися від укладення трудового договору. Він свідомо йшов працювати в шкідливих, важких та небезпечних умовах праці. Також, щорічно проходив періодичний медичний огляд, був повідомлений про стан свого здоров’я і, під час медоглядів, при погіршенні стану, позивач також мав можливість припинити трудовий договір, однак продовжував працювати в шкідливих та небезпечних умовах, тобто свідомо йшов на ризик для свого здоров’я за для отримання пов’язаних з цим пільг та компенсацій (підвищеного заробітку, скороченого робочого дня, додаткових відпусток, пільгового стажу на пенсію та інше).

Таким чином, сама важкість, небезпечність та шкідливість технологічного процесу виробництва на підприємстві відповідача не є достатньою та самостійною підставою для відповідальності підприємства у вигляді моральної шкоди по професійному захворюванню чи іншому ушкодженні здоров’я працівника при виконанні ним трудових обов’язків.  

Статті 233,234,237-1 КЗпП України не поширюються на правовідносини осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форми власності та господарювання, і які підлягають загальнообов’язковому державному страхуванню, пов’язані з відшкодуванням моральної шкоди.

Відповідно до ст.255 КЗпП України види матеріального забезпечення та соціальних послуг за загальнообов’язковим державним страхуванням працівникам, а в деяких випадках і членам їхніх сімей, умови їх надання та розміри визначаються законами України з окремих видів загальнообов’язкового державного страхування, іншими нормативно –правовими актами, які містять норми щодо загальнообов’язкового державного страхування.

Стаття 9 Закону України «Про охорону праці»покладає обов’язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров’я у процесі трудової діяльності, на Фонд, відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

Застосовуючи норми ст.237-1 КЗпП України, які не поширюються на правовідносини, що виникли між позивачем і відповідачем, позивач не врахував положення ст.9 цього Закону та те, що ці правовідносини регулюються законами України з окремих видів загальнообов’язкового державного страхування, іншими нормативно –правовими актами, які містять норми щодо загальнообов’язкового державного страхування, зокрема Законом України «Про загальнообов’язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

Закон України «Про загальнообов’язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов’язкового страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрат працездатності або загибелі застрахованих на виробництві та поширюється на осіб, які працюють на умовах трудового контракту на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від їх форм власності та господарювання, у фізичних осіб, які забезпечують себе роботою самостійно та громадян –суб’єктів підприємницької діяльності.

Норми закону, яка передбачає такий обов’язок роботодавця по відшкодуванню шкоди, завданої здоров’ю працівника при виконанні ним трудових обов’язків, поряд з Фондом (чи окремо від нього) немає, оскільки параграф 2 глави 82 ЦК України про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю особи, не поширюється на випадки, які виникли на виробництві із застрахованими особами.

Згідно з розділом ХІ Прикінцевих положень Закону України № 1105 (із змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 28 грудня 2007 року № 107-VІ) відшкодування Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві моральної (немайнової) шкоди застрахованим і членам їхніх сімей незалежно від часу настання страхового випадку припиняється з 01 січня 2008 року.

Глава 67 ЦК України 2004 року регулює основні засади правовідносин по страхуванню і в ч.2 ст.999 передбачає, що «до відносин, які випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства».

Таким чином з 01 січня 2008 року на території України законодавчо скасовано відшкодування моральної шкоди, завданої застрахованому працівникові внаслідок ушкодження його здоров’я при виконанні трудових обов’язків.

В рішенні КСУ від 27 січня 2004 року «У справі за конституційним зверненням Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у Кіровоградській області про офіційне тлумачення положення ч.3 ст.34 Закону України «Про загальнообов’язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»(справа про відшкодування моральної шкоди Фондом соціального страхування) в п. 4.2 зазначено: «Передбачене ст.237-1 КЗпП України і статтею 1167 ЦК України відшкодування моральної шкоди, як один із способів захисту особистих немайнових прав громадян, що відшкодовуються особою, яка заподіяла шкоду, або власником чи уповноваженим ним органом, не застосовуються до осіб, що підлягають обов’язковому соціальному страхуванню відповідно до Закону. Зазначені норми регламентують відшкодування моральної шкоди всім іншим особам, які не є суб’єктами страхування від нещасного випадку і на яких не поширюється дія Закону, в тому числі працівникам, що виконують роботу не на основі трудового договору (контракту), та на інших підставах».

В рішенні КСУ від 08.10.2008 року «У справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень підпункту «б»підпункту 4 пункту 3 ст.7 Закону України «Про страхові тарифи на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», п.1, абзацу 3 пункту 5, пункту 9, абзаців 2,3 пункту 10, пункту 11 розділу І Закону України «Про загальнообов’язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»в абзаці 9 п.5 мотивувальної частини зазначено, що «положеннями п.1, абзацу 3 пункту 5, пункту 9, абзацу 3 пункту 10, пункту 11 розділу І Закону України № 717-V скасовано права застрахованих громадян, що потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду, яке вони мали відповідно до приписів первинної редакції Закону № 1105-XIV. Проте Конституційний Суд України вважає, що саме право цих громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки статтею 1167 ЦК України та статтею 237-1 КЗпП України їм надано право відшкодувати моральну шкоду за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця)».

Тобто обидва рішення Конституційного Суду України з одних і тих же правовідносин –є взаємовиключними. При цьому рішенням КСУ при перевірці на конституційність того чи іншого закону не може встановлюватись нові врегулювання певних правовідносин (що є компетенцією Верховної Ради України) при незмінності діючих норм матеріального права.

Встановлення нової норми врегулювання правовідносин не входить до компетенції Конституційного Суду України, а тому у вирішенні цього питання суди загальної юрисдикції повинні застосовувати норми діючого матеріального права, а не те, що «вважає»наразі Конституційний Суд України, який в такому сенсі не є належним судом.

Згідно ч.6 ст.4 ЦК України (2003р.) цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.

Верховний Суд України, розглядаючи аналогічні справи, дійшов обґрунтованого висновку, що на даний час законодавства, яке б зобов’язувало роботодавця сплачувати застрахованому робітнику моральну шкоду –не існує.

Згідно ч.1 ст.233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення –в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

На підставі ч.2 ст.233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь –яким строком.

На підставі ст. 128 ЦПК України просить в задоволенні позовних вимог відмовити.

Вивчивши матеріали справи, суд вважає, що  позовні вимоги  ОСОБА_3 підлягають частковому  задоволенню.

Дійсно, судом встановлено, що  ОСОБА_3 знаходився в трудових відносинах з ПАТ «МГЗК». Під час виконання своїх трудових обов’язків він отримав професійне захворювання –  радикулопатія попереково-крижова та шийна на фоні спондилоартрозу L 5 (1,2 см.) з вираженим порушенням біомеханіки хребта і м’язово-фіксаційним синдромом, нейродистровією у вигляді двостороннього плечолопаткового періартрозу ПФС 2, деформуючого артозу і періартрозу ліктьових суглобів ПФ 1, двобічного гонартрозу ПФ 1-2 ст., стійким больовим синдромом.  

20.04.2010 року був оглянутий на МСЕК, де йому було встановлено первинно 55% втрати професійної працездатності та третю групу інвалідності.

Оскільки позивач є застрахованою особою, відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», йому призначені  ВВД ФССНВУ у місті Марганець передбачені вказаним Законом страхові виплати, але  не відшкодовано  спричинену йому моральну шкоду.

Згідно ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права.

У відповідність частині 1 статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Суд вважає, що факт спричинення моральної шкоди позивачу наявний, оскільки він несе фізичні та моральні страждання внаслідок втрати здоров’я від   професійних захворювань, у нього пошкоджені суглоби, легені він на 55 % втратив професійну працездатність, є інвалідом третьої групу, змушений постійно тривалий час лікуватися, що призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків та вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Відповідно до п.13 постанови Пленуму Верховного суду України від 31 березня 1995 року /з відповідними змінами/ «Про судову практику в справах про відшкодування моральної /немайнової/шкоди» роз’яснено, що судам необхідно враховувати, що відповідно до ст.237-1 КЗпП України /набрав чинності з 13 січня 2000 року/ за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин /незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров’я умовах тощо/, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов’язок по відшкодуванню моральної /немайнової/ шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

01 квітня 2001 року набрав чинності Закон  України «Про  загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності». Одним із  завданням цього Закону та обов’язку Фонду було відшкодування моральної шкоди, заподіяної умовами виробництва, застрахованим і членам їх сімей від нещасних випадків.

Законами України «Про Державний бюджет на 2006 рік»та  «Про Державний бюджет на 2007 рік»/відповідно пункт 27 ст.77 та пункт 22 ст.71/ на 2006  та 2007 роки зупинялася дія  в частині відшкодування моральної шкоди застрахованим та членам їх сімей абзацу 4 ст.1, підпункту «е»ч.1 ст.21, ч.3 ст.28, ч.3 ст.34 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

20 березня 2007 року набрав чинності Закон України „Про внесення змін до Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності”, яким були виключенні статті Закону стосовно обов’язку відшкодування Фондом моральної шкоди.

Відповідно до рішення Конституційного суду України від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008 вказані зміни визнані конституційними, оскільки громадяни, які постраждали від нещасного випадку на виробництві чи внаслідок професійного захворювання, відповідно до положень Цивільного кодексу України та Кодексу законів про працю України, мають право на відшкодування моральної шкоди за рахунок власника або уповноваженого ним органу /роботодавця/.

Крім цього, Законом від 28 грудня 2007 року № 107 –У1 з п.3 Прикінцевих положень виключені слова, які свідчили про відшкодування за умов, зазначених у цьому пункті, моральної /немайнової/ шкоди потерпілим на виробництві та членам їх сімей, і водночас доповнено цей пункт таким абзацом: «відшкодування Фондом соціального страхування від нещасних випадків моральної /немайнової/ шкоди застрахованим і членам їх сімей незалежно від часу настання страхового випадку припиняється з 01 січня 2008 року».

Конституційний Суд України в абзаці 9 пункту 5 Рішення № 20-рп/2008 /справа про страхові виплати/ зазначив, що саме право громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки статтею 1167 ЦК України та ст.237-1 КЗпП України їм надано право відшкодовувати моральну шкоду за рахунок власника або уповноваженого ним органу /роботодавця/.

З урахуванням наведеного суд вважає, що спір про відшкодування моральної шкоди працівникові, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я, повинен вирішуватися на підставі норм КЗпП України при доведеності виконанням робіт у небезпечних для життя і здоров’я умовах /ст.153 КЗпП України/ та інших юридично важливих обставин. Зазначений спір є спором, що виникає із трудових правовідносин.

Обговорюючи розмір відшкодування позивачу моральної шкоди, суд враховує, характер та об’єм його фізичних, душевних, психічних страждань від отриманого професійного захворювання, тривалості лікування, втрату можливості його повної трудової та соціальної реабілітації, що призвело до значних тяжких змін його життєвих зв’язків, що потребує від нього додаткових зусиль для організації свого життя, суд вважає, що в відшкодування моральної шкоди позивачу потрібно стягнути з відповідача в межах заявлених ним позовних вимог в розмірі 5 500 грн. за встановлені первинно-сукупно 55% втрати професійної працездатності від отриманого профзахворювання. При цьому суд враховує, що максимальний розмір у відшкодування моральної шкоди 200 мінімальних заробітних плат при умові відсутності стійкої втрати працездатності на день постановлення рішення суду (у відповідність п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»в випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються в кратній відповідності з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, суд при вирішенні цього питання повинен виходити із такого мінімального розміру заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, які діють на момент розгляду справи.

Оскільки ОСОБА_3 втрачено 55% профпрацездатності, згідно висновку МСЕК від 20.04.2010 року про стійку втрату профпрацездатності  та встановлено третю групу інвалідності, з урахуванням вказаних позивачем та встановлених судом обставин характеру спричиненої моральної шкоди позивачу, та виходячи з міркувань розумності, виваженості та справедливості, суд вважає можливим стягнути на його користь 5 500  грн.

Крім того, згідно ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Згідно ч.3 ст.22 Конституції України –при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

З врахуванням викладених обставин суд вбачає наявність спричинення позивачу моральної шкоди незалежно від наявності чи відсутності з цього приводу  висновку МСЕК, яку  повинен відшкодувати позивачу  відповідач, як власник підприємства, який не створив  працівнику безпечні та нешкідливі умови праці, що призвело до ушкодження здоров’я на виробництві, моральних страждань потерпілого.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 10,11, 209,212, 214-215 ЦПК України, ст.ст. 23,1167 ЦК України, - суд

В И Р І Ш И В :

Позов           ОСОБА_3 до  публічного акціонерного товариства «Марганецький гірничо-збагачувальний комбінат», відділення виконавчої дирекції фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Марганець про відшкодування моральної шкоди задовольнити частково.

Стягнути з публічного акціонерного товариства «Марганецький гірничо-збагачувальний комбінат »на користь   ОСОБА_3 в відшкодування моральної шкоди 5 500 (п’ять тисяч п’ятсот ) гривень 00 коп.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з  публічного акціонерного товариства «Марганецький гірничо-збагачувальний комбінат»судовий збір на користь держави в розмірі 8 (восьми) грн. 50 коп.

Стягнути з  публічного акціонерного товариства «Марганецький гірничо-збагачувальний комбінат» на користь позивача ОСОБА_3 витрати на інформаційно –технічне забезпечення судового процесу, пов’язаного з розглядом цивільної справи, у розмірі 15 (п’ятнадцяти)  гривень 00 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя:                                                                                                                            О.  С.  Янжула