Головуючий: 1 інстанції

Оксененко В.А. Доповідач:     Даниленко В.М

Справа № 22-ц- 4766 / 2006 р

Категорія: стягнення боргу

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

5 вересня 2006 року                                                                               м. Харків

Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області в складі:

головуючого - Борової С.А.,

суддів      -        Даниленка В.М., Коровіна С.Г.,

при секретарі: Шевченко О.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні суду цивільну справу за апеляційною скар­гою відповідача ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду м. Харко­ва від 10 липня 2006 року по справі за позовом Акціонерного поштово-пенсійного банку «Аваль» (далі банк «Аваль») до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитними дого­ворами, -

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2005 року банк «Аваль» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення забор­гованості за договорами кредиту.

В обгрунтування своїх вимог, які в процесі розгляду справи уточнювалися, позивач посилався на те, що ОСОБА_1 з листопада 2003 року є клієнтом банку.

2003                року між банком «Аваль» та громадянином ОСОБА_1 був укладений кредитний дого­вір НОМЕР_1, згідно якого останньому були надані грошові кошти в сумі 27 200 доларів США строком на 5 років для придбання транспортного засобу.

2004                року між банком «Аваль» та громадянином ОСОБА_1 був укладений кредитний дого­вір НОМЕР_2, згідно якого останньому були надані грошові кошти в сумі 28 000 доларів США строком на три роки для використання в споживчих цілях.

Крім того, 5.07.2004 року відповідач ОСОБА_1 прийняв на себе зобов'язання інших громадян по сплаті боргу за договорами кредиту: по договору № НОМЕР_3 на суму 12 000 до­ларів США за ОСОБА_2. та по кредитному договору НОМЕР_4 на суму 15 000 доларів США за ОСОБА_3

В подальшому відповідач в односторонньому порядку припинив виконувати свої договірні зо­бов'язання, у встановлені договорами строки необхідні платежі не сплачує, отримані в кредит грошові кош­ти позивачеві не повертає й продовжує ними користуватися на власний розсуд.

Посилаючись на зазначені обставини, банк «Аваль» просив суд стягнути з відповідача на його користі заборгованість за вищенаведеними договорами кредитування з урахуванням штрафних санкцій за невико­нання останнім договірних зобов'язань, яка згідно наданих позивачем розрахунків відповідно до офіційного курсу Національного банку України складає в еквіваленті - 457 642 грн. 62 коп.

В судовому засіданні представник позивача заявлені вимоги підтримав у повному обсязі та просив суд їх задовольнити.

Відповідач ОСОБА_1 та його представник, не заперечуючи самого факту отримання за договорами банківського кредитування грошових коштів і використання їх позичальником у своїх інтересах, разом і; тим вимоги позивача не визнали, пославшись на те, що відповідач частково погашав заборгованість перед кредитором, але в зв'язку з відсутністю в договорах про надання кредитів розрахункових рахунків для спла­ти необхідних платежів, суму загальної заборгованості визначити неможливо.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 10 липня 2006 року позовні вимоги

Акціонер­ного поштово-пенсійного банку «Аваль» задоволені.

Суд стягнув з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача 457 642 грн. 62 коп. загальної заборго­ваності за кредитними договорами, які перелічені вище, з урахуванням відповідних штрафних санкцій.

Крім того, суд стягнув з відповідача на користь позивача 1700 грн. сплаченого ним при зверненні до су­ду судового збору, а також стягнув з відповідача на користь держави 2870 грн. державного мита.

Не погоджуючись із таким рішенням районного суду відповідач в апеляційній скарзі просить скасувати це судове рішення та ухвалити по справі нове рішення, яким відмовити позивачеві в задоволенні його позо­вних вимог.

В обгрунтування своєї скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріа­льного й процесуального права, та неповне з'ясування обставин, які мають суттєве значення, що призвело до неправильного вирішення справи по суті.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення районного суду у відповідності до ст. 303 ЦПК України, судова колегія вважає, що апеляційна скарга відповідача ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції частковій зміні, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, районний суд вирішуючи цивільно-правовий спір, повно і всебі­чно дослідив обставини справи, представлені докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин та закон їх регулюючий.

Задовольняючи позовні вимоги Акціонерного поштово-пенсійного банку «Аваль», районний суд правильно виходив із факту невиконання відповідачем своїх зобов'язань перед кредитодавцем, щодо повернення отриманих кредитних коштів та сплати відповідних процентів за користування кредитом.

Цей висновок суду відповідає матеріалам справи й ґрунтується на нормах чинного законодавства.

Так, відповідно до ст. 1053 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

При цьому по справі встановлено:

7.11.2003 року між банком «Аваль» та громадянином ОСОБА_1 був укладений кредитний до­говір НОМЕР_1, згідно якого останній отримав від кредитодавця грошові кошти в сумі 27 200 доларів США строком на 60 місяців, тобто по 7 листопада 2008 року (а.с. 9).8.01.2004          року між банком «Аваль» та громадянином ОСОБА_1 був укладений кредитний дого­вір НОМЕР_2, згідно якого позичальник отримав від кредитодавця грошові кошти в сумі 28 000 до­ларів США строком на 36 місяців, тобто по 8 січня 2007 року (а.с. 20).

Крім того, 5.07.2004 року відповідач ОСОБА_1 прийняв на себе зобов'язання й інших громадян по сплаті боргу за кредитними договорами: договору № НОМЕР_3 на суму 12 000 до­ларів США за позичальника ОСОБА_2. та договору НОМЕР_4 на суму 15 000 доларів США за позичальника ОСОБА_3 (а.с. 12-19).

Згідно умов наведених договорів відповідач ОСОБА_1 зобов'язувався щомісячно сплачувати надані йому кредити відповідно до узгодженого сторонами графіку погашення заборгованості та спла­чувати відсотки за користуванням кредитом.

Цими ж договорами передбачена відповідальність сторін за невиконання договірних зобов'язань, зокрема: за порушення строків повернення кредитної заборгованості та відсотків за користування креди­тів позичальник повинен сплатити кредитору пеню в розмірі 0,1 % від суми простроченого платежу, за кожний день прострочення.

Крім того, загальні наслідки порушення договірних зобов'язань позичальником передбачені й ст. 1050 ЦК України, відповідно до якої в разі прострочення останнім повернення отриманих за кредитом грошових коштів, позикодавець має право вимагати дострокового повернення цих коштів та сплати процентів, належних йому на підставі договору чи закону.

Факт отримання грошових коштів (кредиту) за вищенаведеними договорами, переведення на себе відповідного кредитного боргу позичальників ОСОБА_2., ОСОБА_3 та невиконання своїх до­говірних зобов'язань перед кредитором, відповідачем ОСОБА_1 визнається й не заперечується.

За таких обставин судова колегія вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позов­ні вимоги банку «Аваль» та стягнув з відповідача на користь останнього заборгованість по сплаті нада­ного кредиту, відсотки за користування кредитом, а також пеню за порушення позичальником умов кре­дитних договорів.

Доводи ж апелянта стосовно того, що причиною несплати ним грошових коштів за кредитними до­говорами стала відсутність інформації про розрахункові рахунки кредитора, на які повинні були саме сплачуватися відповідні кошти (сплата кредиту, сплата відсотків за користування кредитом), судова ко­легія знаходить безпідставними, оскільки як вбачається зі змісту договорів НОМЕР_5 та НОМЕР_6 про перевід боргу, необхідні реквізити цих рахунків зазначені в самих договорах, що надавало відпо­відачу можливість належним чином і своєчасно виконувати свої договірні зобов'язання.

Що ж стосується кредитних договорів за НОМЕР_1 від 3.11.2003 року та НОМЕР_2 від 8.01.2004 року, то в п. 3.4 цих договорів зазначено, що Позичальник доручає Кредитору самостій­но визначати порядок погашення кредитної заборгованості (кредиту, відсотків за користування креди­том, штрафів та пені).

Безпідставним є й твердження апелянта стосовно необґрунтованості рішення суду першої інстанції щодо визначення загальної суми заборгованості відповідача за кредитними договорами.

Відповідно до ст.ст. 10, 11 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагально­сті сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх до­слідження та доведеності перед судом їх переконливості

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 61 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.

Статтею ж 60 ЦПК України однозначно визначено, що доказування не може ґрунтуватися на при­пущеннях.

Як встановлено по справі, суд першої інстанції неодноразово, в тому числі, й за ініціативою сторони відповідача, надавав останньому можливість перевірити в установі банку «Аваль» спільно з його пра­цівниками загальну суму заборгованості за кредитними договорами, й в разі незгоди з заявленою сумою, надати свої відповідні розрахунки, однак відповідач свідомо усунувся від такої перевірки, а тому район­ний суд обґрунтовано поклав в основу судового рішення розрахунки позивача, які сумніву в їх правиль­ності не викликають і відповідачем не спростовані.

Інші доводи апеляційної скарги є не суттєвими й рішення районного суду, прийняте по суті розгля­нутого цивільно-правового спору, не спростовують.

Разом із тим, перевіривши матеріали справи, судова колегія вимушена визнати, що суд першої ін­станції вирішуючи питання про розподіл судових витрат по цивільній справі та стягнувши з відповідача на користь держави 2870 грн. державного мита, неправильно застосував норми матеріального права й припустився помилки.

Відповідно до підпункту «а» пункту 1 ст. З Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне ми­то» розмір ставки державного мита із позовних заяв не може бути більшим ніж 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що складає 1700 грн., а тому районний суд, стягнувши з відповідача на ко­ристь позивача зазначену суму в рахунок сплаченого ним судового збору, безпідставно стягнув з відпо­відача ще й 2870 грн. державного мита на користь держави.

В зв'язку з наведеним судова колегія вважає за необхідне виправити зазначену помилку суду пер­шої інстанції та змінивши частково ухвалене по справі рішення, виключити з його резолютивної части­ни вказівку про стягнення з відповідача на користь держави вказаної вище грошової суми.

Таким чином, на підставі викладеного та керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 10 липня 2006 року змінити.

Виключити з резолютивної частини цього судового рішення вказівку про стягнення з відповідача ОСОБА_1 на користь держави 2870 грн. державного мита.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції набирає чинності негайно, однак може бути оскаржене в каса­ційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня його прого­лошення.

Головуючий: Судді: