Справа № 22-ц-4470 / 2006 р.

Категорія: визнання угоди недійсною

Головуючий:  1 інстанції

Швецова Л.А. Доповідач: Даниленко В.М

УХВАЛА ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

5 вересня 2006 року                                                                           м. Харків

Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області в складі: Головуючого - Борової С.А., суддів     -       Даниленка В.М., Коровіна С.Г., при секретарі: Макарові В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні суду цивільну справу за апеляційною скар­гою ОСОБА_1 на рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 14 черв­ня 2006 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті осо­би: ОСОБА_3, Дергачівська державна нотаріальна контора про визнання договору дару­вання недійсним та визнання права власності на частину домоволодіння, -

ВСТАНОВИЛА:

В червні 2004 року ОСОБА_1 звернулася до Дергачівського районного суду Харківської області з вищезазначеним позовом.

При цьому позивачка вказувала, що на праві приватної власності вона мала домоволодіння, яке зна­ходиться в АДРЕСА_1.

У вересні 2000 року 56/100 частки цього домоволодіння вона подарувала своїй неповнолітній онуці -відповідачці по справі ОСОБА_2. При цьому, з часом вона зрозуміла, що помилилась, вчинивши цей правочин, оскільки під час укла­дення договору дарування між нею, онукою та її матір'ю ОСОБА_3 була досягнута домовленість, що останні будуть її" догодовувати, забезпечувати медикаментами та здійснювати необхідний нагляд за нею з урахуванням її стану здоров'я.

Однак, ці її сподівання на дієву допомогу з боку відповідачки не виправдались, оскільки замість на­лежної до себе уваги вона, позивачка, опинилась в тій ситуації, що син, донька та онука постійно її б'ють та принижують.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просила суд визнати укладений нею 19 вересня 2000 року договір дарування 56/100 частини домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 - недійсним, як такий, що був укладений під впливом помилки.

Крім того, позивачка просила суд визнати за нею право власності на вказану нерухомість.

В судовому засіданні позивачка та її представник заявлені позовні вимоги підтримали в повному об­сязі та наполягали на їх задоволенні.

Відповідачка ОСОБА_2 та третя особа ОСОБА_3 позовні вимоги ОСОБА_1 не визнали та заперечуючи проти їх задоволення пояснили, кожна окремо, що договір дарування спірної частини домоволодіння було укладено за ініціативою самої позивачки, яка свідомо бажала одарити свою онуку житлом. При цьому про будь-яку домовленість щодо надання позивачці взамін матеріальної допомоги чи необхідного догляду мова не йшла і не могла йти, оскільки вони, як онука й донька останньої, незалежно від укладеної угоди завжди допомагали їй матеріально і фізично (постачали продукти харчування, обро­бляли присадибну ділянку, допомагали по господарству).

Причиною ж звернення позивачки до суду із зазначеним позовом, на їх думку, є ніщо інше, як погі­ршення взаємовідносин з останньою, в зв'язку з її скандальним та сварливим характером.

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 14 червня 2006 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено за їх безпідставністю.

Не погодившись із прийнятим судом по справі рішенням, позивачка в апеляційній скарзі просить скасувати це судове рішення, та ухвалити по суті заявлених нею позовних вимог нове рішення.

В обґрунтування своєї скарги апелянт посилається на неповне з'ясування районним судом обставин, які мають значення для справи, та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильно­го вирішення справи по суті.

Зокрема, апелянт стверджує, що підписання нею договору дарування своїй онуці частини домоволо­діння мало місце під впливом помилки, оскільки підписуючи цей договір, вона була впевнена, що між сторонами укладається договір довічного утримання, відповідно до досягнутої між нею, її донькою та онукою попередньої домовленості.

Крім того, апелянт стверджує, що посвідчення зазначеної угоди нотаріусом було здійснено за відсу­тності необхідної згоди на відчуження спільної сумісної власності її, позивачки, чоловіка.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення районного суду у відповідності до ст. 303 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги, та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія не вбачає підстав для її задоволення.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України суд апеляційної інстанції відхиляє апеляційну скаргу, якщо встановлює, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуаль­ного права.

Не може бути скасовано правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Як вбачається з матеріалів справи, районний суд, вирішуючи цивільно-правовий спір, належним чи­ном дослідив обставини справи, представлені докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин та закон їх регулюючий.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, районний суд обґрунтував своє рішення тим, що договір дарування 56/100 частини домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 був укладений сторонами 19 вересня 2000 року з додержанням вимог цивільного законодавства, в межах наданих їм прав, а тому підстави для визнання його недійсним - відсутні.

Судова колегія погоджується з цими висновками районного суду, оскільки вони грунтуються на ма­теріалах справи і відповідають чинному законодавству.

Згідно ст. 243 ЦК України в редакції 1963 р., що діяла на момент вчинення позивачкою спірного правочину, договором дарування визнавалась угода, в силу якої одна сторона (дарувальник) передає без­оплатно іншій стороні (обдарованому) майно у власність.

Ті ж самі ознаки договору дарування передбачені й ст. 717 ЦК України 2003 року.

Як встановлено по справі, у вересні 2000 року позивачка ОСОБА_1 свідомо, з власної ініціативи подарувала (тобто безоплатно передала) належні їй на праві власності 56/100 частин домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 своїй неповнолітній онуці ОСОБА_2  за наявності відповідної на це згоди матері останньої.

При цьому всі витрати, пов'язані з укладенням цієї угоди несла сама позивачка.

Зазначений договір дарування від 19.09.2000 року посвідчено державним нотаріусом Дергачівської державної нотаріальної контори відповідно до вимог законодавства і зареєстровано в реєстрі за НОМЕР_1.

В березні 2001 року вказаний договір зареєстровано і в Дергачівському комунальному підприємстві технічної інвентаризації (а.с. 10).

Статтею 229 ЦК України передбачено, що правочин може бути визнаний судом недійсним, якщо особа, яка його вчинила, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення.

При цьому істотне значення має лише помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, та таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання її за призначенням.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції в даному випадку обгрунтова­но визнав позовні вимоги ОСОБА_1 безпідставними та відмовив у їх задоволенні, оскільки позивач­кою не було надано належних, в розумінні ст. 58 ЦПК України, доказів в підтвердження помилкового сприйняття нею природи, прав та обов'язків сторін договору дарування, який було укладено останньою 19.09.2000 року.

При цьому судова колегія вважає доцільним зазначити, що разом із тим, у даному випадку, дійсно мала місце помилка з боку позивачки, але виключно лише щодо мотивів вчиненого нею правочину, оскі­льки її особисті сподівання на те, що в разі дарування належної їй частини нерухомості своїй онуці, вона в будь-якому випадку може вимагати від своїх близьких поваги, подяки та неухильного сприяння, не ви­правдалися.

Однак, вказана обставина не має істотного значення для вирішення цивільно-правового спору, оскі­льки вона стосується сфери особистих морально-етичних відносин сторін по справі й не може бути під­ставою для визнання вчиненого правочину недійсним.

Посилання ж апелянта на те, що договір дарування був укладений нею без відповідної згоди на це її чоловіка, як співвласника відчужуваного майна, судова колегія оцінює критично, оскільки, як вбачається з протоколу судового засідання по справі (а.с. 57-58), при огляді судом наданої нотаріальною конторою реєстраційної справи №НОМЕР_2, позивачка ОСОБА_1 підтвердила наявність в ній заяви її чоловіка про згоду на відчуження нерухомості, посвідченої його особистим підписом.

Безпідставними є й доводи апелянта стосовно того, що договір дарування фактично залишився не­виконаним, передача майна обдарованому не відбулася й офіційним власником спірної нерухомості весь час є позивачка.

Відповідно до ч. 2 ст. 128 та ч.2 ст. 243 ЦК України за нотаріально посвідченим договором даруван­ня майна право власності на нього в обдарованого виникає з моменту передання йому майна у володіння.

До передачі обдарованому домоволодіння чи його частки прирівнюється передання йому даруваль-ником розпорядчого документу на це майно.

Зазначені умови сторонами договору були виконані, відповідачка отримала нотаріально посвідчений договір дарування спірного домоволодіння й зареєструвала цей договір в комунальному підприємстві технічної інвентаризації.

Крім того, як свідчить довідка Дергачівського районного комунального підприємства технічної ін­вентаризації (а.с. 5), єдиним зареєстрованим власником 56/100 частини домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1, є саме відповідачка ОСОБА_2.

Що ж стосується факту не проживання відповідачки в належній їй будівлі, то як підтвердила в судо­вому засіданні позивачка, вона сама не пускає онуку в подароване домоволодіння.

Інші доводи апеляційної скарги рішення суду, прийняте по суті розглянутого цивільно-правового спору, не спростовують і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої ін­станції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильно­го вирішення справи.

Таким чином, враховуючи наведене та керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313 - 315, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - відхилити.

Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 14 червня 2006 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає чинності негайно, але може бути оскаржена в касаційному по­рядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня її проголошення.