4-20/2007

копія

ПОСТАНОВА

17 травня 2007 року                                                                                            м.  Сімферополь

Суддя військового суду Сімферопольського гарнізону Сенько М. Ф. при секретарі Єлеферевській А.А. за участю прокурора Леонова О.Ю.,  захисника - адвоката ОСОБА_1 та його підзахисного ОСОБА_2,  розглянувши у судовому засіданні в приміщенні суду скаргу захисника - адвоката ОСОБА_1 на постанову командира військової частини А 4614 від 27 березня 2007 року про порушення кримінальної справи відносно ОСОБА_2 за ознаками злочину,  передбаченого  ст.  407 ч.3 КК України,

ВСТАНОВИВ:

Захисник - адвокат ОСОБА_1 в інтересах підзахисного ОСОБА_2 14 травня 2007 року звернувся до суду зі скаргою на постанову командира військової частини А 4614 від 27 березня 2007 року про порушення кримінальної справи відносно ОСОБА_2 за ознаками злочину,  передбаченого  ст.  407 ч.3 КК України,  згідно з якою просив скасувати дану постанову,  як таку,  що порушена незаконно і необгрунтовано.

В судовому засіданні адвокат ОСОБА_1 настоював на вимогах скарги і пояснив,  що на час порушення кримінальної справи,  ОСОБА_2 у відносинах,  що пов'язані з проходженням військової служби не перебував,  а тому не може бути визнаний суб'єктом інкримінованого злочину.

ОСОБА_2 підтримав скаргу і пояснив,  що в зв'язку з його засудженням,  в лютому 2006 року,  за вчинення дезертирства він вважав,  що вже не є військовослужбовцем.

Прокурор,  в судовому засіданні,  на заперечення доводів скарги послався на те,  що ОСОБА_2 до цього в установленому порядку не звільнено з військової служби,  а тому після засудження він був зобов'язаний продовжити проходження служби. З цих підстав прокурор просив визнати скаргу необгрунтованою і відмовити в задоволенні її вимог.

Вислухавши сторони,  дослідивши матеріали кримінальної справи за оскаржуваною постановою,  та матеріали кримінальної справи за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні злочину,  передбаченого  ст.  408 ч.1 КК України,  приходжу до висновку,  що скарга адвоката ОСОБА_1 підлягає задоволенню,  за таких підстав.

Згідно з вироком військового суду Сімферопольського гарнізону від 6 лютого 2006 року ОСОБА_2 було визнано винним у скоєнні злочину передбаченого  ст.  408 ч.1 КК України на підставі якої йому призначено покарання у вигляді трьох років позбавлення волі,  і відповідно до 75 цього ж кодексу звільнено від відбуття покарання з іспитовим строком в два роки.

Цим же вироком на нього покладено обов'язки,  передбачені  ст.  76 КК України.

Оскаржувана постанова,  як це вбачається з тексту,  порушена на підставі матеріалів службового розслідування за фактом нез'явлення прапорщика ОСОБА_2 на службу без поважних причин.

З матеріалів службового розслідування та інших матеріалів кримінальної справи вбачається,  що ОСОБА_2 до цього часу перебуває в списках особового складу військової частини А 4614.

Саме дана формальна обставина дала командиру підставу розцінити дії ОСОБА_2 по нез'явленню на службу після винесення судом наведеного вище вироку,  як злочин,  про що однозначно вказує зміст постанови.

Проте такий висновок,  на думку судді,  є помилковим.

Згідно з  ст.  408 КК України дезертирством визнається самовільне залишення військової частини або місця служби з метою ухилитись від військової служби,  а також нез'явлення з тією самою метою на службу у разі призначення,  переведення,  з відрядження,  відпустки або з лікувального закладу.

2

Виходячи з загальновизнаної судової практики мета ухилитись від військової служби це в першу чергу намір винного взагалі,  тобто на протязі всього передбаченого законом строку,  ухилитись від несення військових обов'язків.

Тому очевидно,  що у особи,  яка реалізувала такий намір,  повторно він виникнути не може.

Саме на це об'єктивно вказують дії ОСОБА_2,  після того як його було засуджено за дезертирство.

Так,  на виконання вироку,  він став на облік до органу кримінально-виконавчої інспекції за місцем проживання,  про що свідчить відповідне повідомлення інспектора,  належним чином виконує покладені на нього судом обов'язки,  працевлаштувався,  місце проживання не змінював,  що знаходить своє підтвердження матеріалами справи.

Разом з тим,  в суді встановлено,  що ОСОБА_2 ще в 2000 році виведено за штат військової частини. Грошове забезпечення з цього моменту йому не нараховувалось і не виплачувалось.

Крім того,  командир військової частини,  отримавши вирок суду про засудження ОСОБА_2,  оформив подання на звільнення останнього з військової частини,  яке не було реалізоване,  з причин,  що не залежали від волі ОСОБА_2.

Тому приходжу до висновку,  що в даному конкретному випадку,  наявність фактів про те,  що ОСОБА_2 в установленому порядку не звільнений з військової служби і не з'являється до місця служби,  не може бути визнано достатнім для того щоб порушити відносно нього кримінальну справу за ознаками самовільного залишення військової частини або місця служби.

Керуючись  ст.  236-8 КПК України,  суддя

ПОСТАНОВИВ:

Скаргу захисника-адвоката ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову командира військової частини А 4614 від 27 березня 2007 року про порушення кримінальної справи відносно ОСОБА_2 за ознаками злочину,  передбаченого  ст.  407 ч.3 КК України - скасувати.

В порушенні кримінальної справи відносно ОСОБА_2 за ознаками злочину,  передбаченого  ст.  407 ч.3 КК України,  відмовити на підставі  ст.  6 п. 2 КПК України (за відсутністю складу злочину).

На постанову протягом семи діб з дня її винесення може бути подана апеляція до військового апеляційного суду Військово-Морських Сил.

Подача апеляції не зупиняє виконання постанови.