ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

"21" квітня 2011 р.Справа № 15-16/7-10-221

Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Будішевської Л.О.,

Суддів: Мишкіної М.А., Сидоренко М.В.,

при секретарі судового засідання Романів О.В.,

за участю представників сторін:

від позивача –не з’явився,

від відповідача –Яковлєва А.О. –за довіреністю,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Альбатрос-інвест”

на рішення господарського суду Одеської області від 04 лютого 2011 року

у справі №15-16/7-10-221

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Альбатрос-інвест”

до Акціонерно-комерційного банку соціального розвитку „Укрсоцбанк” в особі Одеської обласної філії Акціонерно-комерційного банку соціального розвитку „Укрсоцбанк”

про визнання договору про надання невідновлювальної кредитної лінії недійсним, про повернення сторін вказаного договору в первісний стан та визнання недійсним іпотечного договору,

В судовому засіданні 19.04.2011 року оголошена перерва до 21.04.2011 року о 12:30 год.

встановив:

У січні 2011 року Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) „Альбатрос-інвест” (далі-позивач) звернулось до господарського суду Одеської області з позовом до Акціонерно-комерційного банку соціального розвитку (АКБ СР) „Укрсоцбанк” в особі Одеської обласної філії АКБ СР „Укрсоцбанк” (далі-відповідач) про:

- визнання недійсним п.2.5 договору №2006/30 від 27.03.2006 року про надання невідновлювальної кредитної лінії, укладеного між сторонами;

- розірвання вказаного договору;

- припинення іпотечного договору від 28.03.2006 року, укладеного між сторонами щодо нерухомого майна –будівлі головного корпусу, що складається в цілому з будівель літ. „А-2”, „Б-1”, „В-3”, загальною площею 10375,4 кв.м., які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Успенська, 22-а та належить ТОВ „Альбатрос-інвест” на праві власності.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач послався на те:

- що Банком не було отримано письмового дозволу, визначеного чинним законодавством, від Національного банку України (далі-НБУ) на здійснення операцій з валютними цінностями;

- обов’язок позивача сплачувати Банку (відповідачу) проценти за користування кредитом у валюті кредиту (дол. США) суперечить приписам Декрету Кабінету Міністрів (далі-ДКМ) України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, Законів України „Про Національний банк України”, „Про банки і банківську діяльність”, у зв’язку з чим п.2.5 кредитного договору має бути визнаний судом недійсним.

Також, позивач посилається на те, що всесвітня фінансова криза негативно позначилась на господарській діяльності Товариства, а тому договір про надання невідновлювальної кредитної лінії має бути розірваний на підставі ст.ст.651, 652 ЦК України в зв’язку з істотною зміною обставин (обвал курсу гривні відносно іноземної валюти).

Крім того, у зв’язку з тим, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання наслідком розірвання кредитного договору про надання невідновлювальної кредитної лінії, то іпотечний договір також припиняє свою дію.

          У запереченнях на позовну заяву відповідач вважає її безпідставною, оскільки у нього є банківська ліцензія, видана НБУ на здійснення операцій, визначених ч.1 та п.п.5-11 ч.2 ст.47 Закону України „Про банки та банківську діяльність” та дозвіл на право здійснення операцій, визначених п.п.1-4 ч.2 ст.47 цього Закону. Також в своїх запереченнях відповідач зазначив, що під час підписання договору позивач не висловлював жодних заперечень щодо будь-яких умов договору, зокрема, валюти кредиту.

Рішенням господарського суду Одеської області від 14 квітня 2010 року (суддя Желєзна С.П.) позов задоволено у повному обсязі.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 03 червня 2010 року вказане рішення суду залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 18 жовтня 2010 року частково задоволено касаційну скаргу відповідача, рішення господарського суду Одеської області та постанова Одеського апеляційного господарського суду скасовані, а справа направлена на новий розгляд до господарського суду Одеської області.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 24.11.2010 року справу прийнято до провадження, присвоєно №15-16/7-10-221 та призначено до розгляду.

03 грудня 2010 року позивачем була подана заява про зміну предмету позову, в якій він просив:

- визнати недійсним договір №2006/30 від 27.03.2006 року про надання невідновлювальної кредитної лінії, укладений між сторонами;

- визнати недійсним іпотечний договір від 28.03.2006 року про іпотеку нерухомого майна - будівлі головного корпусу, що складається в цілому з будівель літ. „А-2”, „Б-1”, „В-3”, загальною площею 10375,4 кв.м., які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Успенська, 22-а та належить ТОВ „Альбатрос-інвест” на праві власності, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_1.

Також, 13 грудня 2010 року позивачем була подана ще одна заява про зміну (доповнення) предмету позову, в якій він просив:

- визнати недійсним договір №2006/30 від 27.03.2006 року про надання невідновлювальної кредитної лінії;

- повернути сторони вказаного договору в первісний стан шляхом зобов’язання кожної із сторін повернути іншій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання договору;

- визнати недійсним іпотечний договір від 28.03.2006 року про іпотеку нерухомого майна - будівлі головного корпусу, що складається в цілому з будівель літ. „А-2”, „Б-1”, „В-3”, загальною площею 10375,4 кв.м., які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Успенська, 22-а та належить ТОВ „Альбатрос-інвест” на праві власності.

Ухвалою місцевого господарського суду від 14.10.2011 року змінені позовні вимоги прийняти судом до розгляду.

Відповідач не скористався своїм правом в ході нового розгляду справи надати відзив на позовну заяву, але представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог.

Рішенням господарського суду Одеської області від 04 лютого 2011 року (суддя Петров В.С.) у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позивач у процесі розгляду справи не надав будь-яких належних доказів, які б обґрунтовували чи підтверджували заявлені позивачем позовні вимоги.

Не погоджуючись з рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати та прийняте нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що оскаржене рішення суду є необґрунтованим та прийнятим з порушенням норм матеріального права.

Відповідач не скористався своїм правом надання відзиву на апеляційну скаргу.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи апеляційної скарги, заслухавши представника відповідача, перевіривши юридичну оцінку встановлених судом першої інстанції фактичних обставин справи та їх повноту, застосуванням норм матеріального та процесуального права, судова колегія апеляційної інстанції не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.

Як вбачається із матеріалів справи і встановлено судом, 27.03.2006 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку „Укрсоцбанк” (кредитор) та товариством з обмеженою відповідальністю „Альбатрос-інвест” (позичальник) був укладений договір №2006/30 про надання невідновлювальної кредитної лінії, згідно якого кредитор зобов’язався надати позичальникові грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання на умовах, визначених вказаним договором та додатковими угодами до нього.

Надання кредиту здійснюється окремими частинами (траншами) зі сплатою 12% річних та комісій у розмірі та порядку, визначеному Тарифами на послуги по наданню кредитів, які містяться в додатку 1 до договору, який є невід’ємною складовою частиною цього договору в межах максимального ліміту заборгованості до 980000 дол. США з наступним порядком надання траншів кредиту: до 01.04.2006 р. - 20000 дол. США; до 01.07.2006 р. - 960000 дол. США. Погашення траншів кредиту здійснюється в наступному порядку: з січня 2007р. по березень 2007 р. - 20000 дол. США щомісячно; з квітня 2007 р. по грудень 2008 р. - 40000 дол. США щомісячно; з січня 2009 р. по лютий 2009 р. - 30000 дол. США; березень 2009 р. - 20000 дол. США з кінцевим терміном погашення всіх траншів кредиту 26.03.2009 р. на умовах, визначених цим договором (п.1.1.1 договору).

Кредит був наданий позичальнику для проведення ремонтних робіт у нежитловому приміщенні, розташованому за адресою: м. Одеса, вул. Успенська, 22-А (п.1.2 договору).

Згідно пункту 2.5 договору сплата процентів за користування кредитом здійснюється у валюті кредиту.

Договір набирає чинності з дня його укладення та діє до остаточного виконання сторонами прийнятих на себе зобов’язань (п.7.3 договору).

Кредитним договором передбачено, що в якості забезпечення позичальником виконання своїх зобов’язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів, комісій, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат кредитор укладає з позичальником нотаріально посвідчений іпотечний договір наступної іпотеки нежитлового будинку загальною площею 10375,4 кв.м., що належить позичальнику, розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Успенська, 22-А, вартістю 18291700 грн. (п.1.2, 1.3)

Додатковою угодою №2 до договору, якою змінено п.1.1.1, надання кредиту здійснюється окремими частинами (траншами) зі сплатою 12% річних та комісій у розмірі та в порядку, визначеному Тарифами на послуги по наданню кредитів, які містяться в додатку 1 до цього договору, що є невід’ємною складовою частиною цього договору (тарифи) в межах максимального ліміту заборгованості до 980000 дол. США з наступним порядком надання траншів кредиту: до 01.07.2006 р. - 120000 дол. США; до 01.10.2006 р. - 544500 дол. США; до 31.12.2006 р. - 315500 дол. США.

28.03.2006р. між сторонами був укладений іпотечний договір, згідно якого іпотекодавець (позивач) передає в іпотеку іпотекодержателю (позивачу) у якості забезпечення виконання іпотекодавцем зобов’язань за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії (основне зобов’язання) нерухоме майно: будівлі головного корпусу, що складаються в цілому з будівель літ. „А-2”, „Б-1”, „В-3”, загальною площею 10375,4 кв.м, які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Успенська, 22-А, та належать іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі свідоцтва на право власності серії САА № 101599, виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради від 04.11.2004р.

Пунктами 1.4.1.-1.4.4. іпотечного договору передбачено, що іпотекою забезпечуються: повернення кредиту, сплата процентів за користування кредитом, комісій, сплата пені, відшкодування витрат, пов’язаних з пред’явленням вимог за основним зобов’язанням.

Статтею 2 Закону України „Про банки і банківську діяльність” зазначено, що банківський кредит - будь-яке зобов’язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов’язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов’язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов’язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Згідно ч.1 ст.1054 Цивільного кодексу (ЦК) України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов’язковим для виконання його сторонами (ст.629 ЦК України).

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

В силу ч.1 ст.193 ГК України суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.525 ЦК України).

Як зазначалось вище та встановлено судом, на виконання кредитного договору банк надав позивачу кредитні кошти в сумі 980000 дол. США шляхом оплати його розрахункових документів, з яких позивачем було повернуто 741400 дол. США, у зв’язку з чим сума боргу склала 238600 дол. США, що підтверджується сторонами.

Позивач вважає, що спірний кредитний договір підлягає визнанню недійсним, оскільки договором в частині встановлення обов’язку позивача як позичальника сплачувати проценти за користування кредитом в валюті кредиту, тобто в доларах США, суперечить приписам ДКМ України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, законів України „Про Національний банк України”, „Про банки і банківську діяльність”, а також посилається на відсутність у сторін індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу за кредитним договором.

Однак, відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За своєю правовою природою договір є правочином, а також є основною підставою виникнення цивільних прав та обов'язків згідно ст.11 ЦК України.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п’ятою та шостою ст.203 ЦК України, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).

За приписами ст.345 ГК України кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачається мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов’язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (ст.1055 ЦК України).

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак у той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є ДКМ України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю”.

Визначення терміну „іноземна валюта” як „валютної цінності” містить ст.1 ДКМ України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, відповідно до якої іноземна валюта - це іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Згідно з ст.3 вказаного Декрету „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов’язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, передбачених ч.3 ст.533 ЦК України.

При цьому згідно зі статтею 2 Закону України „Про банки і банківську діяльність” кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Статтею 5 ДКМ України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” встановлено, що:

- Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом;

- генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання;

- індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції;

- порядок і терміни видачі ліцензій, перелік документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються Національним банком України.

Виходячи з викладеного, банк як фінансова установа може здійснювати кредитування як валютну операцію, при наявності банківської ліцензії та письмового дозволу Національного банку України.

На час укладання кредитного договору, відповідач мав видані НБУ банківську ліцензію №5 від 29.12.2001 р. на право здійснювати банківські операції, дозвіл №5-2 від 29.07.2003 р. та додаток до цього дозволу на право здійснення операцій.

Отже, відповідач мав право здійснювати операції з валютними цінностями із розміщенням залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, тобто кредитування в іноземній валюті на підставі банківської ліцензії та дозволу на здійснення відповідних операцій.

Щодо тверджень позивача стосовно відсутності у сторін індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу за кредитним договором, то слід зазначити наступне.

Пунктом 1.4 Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14.10.2004р. №483, встановлено, що використання іноземної валюти як засобу платежу (валютна операція) - це використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких грошових зобов’язань або оплати товарів, що придбаваються.

Частиною 4 ст.5 ДКМ України встановлено, що індивідуальної ліцензії потребують операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

Однак, до цього часу ці межі законодавчо не встановлені. Отже, будь-які операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті (незалежно від строків та сум) отримання індивідуальної ліцензії не потребують.

Водночас відповідно до п.1.5 Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ №483 від 14.10.2004р., використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями); у випадках, передбачених законами України. У всіх інших випадках використання іноземної валюти як засобу платежу можливе лише за наявності ліцензії.

Відповідно до п.1.10 вказаного Положення одержання ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами ліцензії.

При цьому відповідно до пункту 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене постановою Правління НБУ №275 від 17.07.2001 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 21 серпня 2001 року за №730/5921), за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу НБУ банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, серед яких:

- неторговельні операції з валютними цінностями;

- операції з готівковою іноземною валютою (купівля, продаж, обмін), що здійснюються в пунктах обміну іноземної валюти, які працюють на підставі укладених банками агентських договорів з юридичними особами-резидентами;

- ведення рахунків клієнтів (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України;

- залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України;

- залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках;

- інші операції з валютними цінностями на валютному ринку України.

З вищенаведеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 ДКМ України є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.  

Більш того, отримувачем відсотків, комісій за кредитним договором є відповідач (банк), тому, на думку суду, посилання позивача на обов'язкове одержання індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу є помилковими. Відповідно суд вважає необґрунтованими доводи позивача про те, що використання доларів США як засобу платежу при сплаті відсотків за спірним кредитним договором, враховуючи відсутність у сторін індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу за кредитним договором, суперечить приписам ДКМ України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю”.

Крім того, відповідно до ст.16 ЦК України визнання правочину недійсним є способом захисту порушених прав, проте позивачем не доведено в чому саме полягає порушення його прав внаслідок укладання спірного кредитного договору, оскільки відповідачем позивачу був наданий кредит, використаний останнім на виробничі потреби.

Суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні вимоги позивача про визнання недійсним договору №2006/30 від 27.03.2006р. про надання невідновлювальної кредитної лінії, укладеного між сторонами.

Вимоги про повернення сторін цього договору в первісний стан шляхом зобов’язання кожної із сторін повернути іншій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього договору, є похідними від вимог про визнання недійсним кредитного договору, у зв’язку з чим вимоги в цій частині також не підлягають задоволенню.

Стосовно вимог позивача про визнання недійсним укладеного між сторонами іпотечного договору від 28.03.2006 р., за яким позивач передав в іпотеку банку належне йому на праві власності нерухоме майно - будівлі головного корпусу, що складається в цілому з будівель літ. „А-2”, „Б-1”, „В-3” загальною площею 10375,4 кв.м, які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Успенська, 22-а, необхідно зазначити наступне.

Позивач в позовній заяві просить суд визнати підписаний сторонами договір іпотеки від 28.03.2006 р. недійсним на підставі ст.548 ЦК України.

Відповідно до ст.548 ЦК України недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим кодексом.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови позивачу у задоволенні вимог про визнання недійсним договору іпотеки, оскільки позивач не зміг довести належними доказами, що кредитний договір, на забезпечення якого укладений договір іпотеки, суперечить нормам чинного законодавства. У визнанні недійсним кредитного договору судом відмовлено.

За таких обставин судова колегія вважає, що місцевий господарський суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову, повно та всебічно дослідив обставини справи, правильно застосував норми чинного законодавства.

Доводи апеляційної скарги судовою колегією оцінюються, як такі що не відповідають вимогам законодавства.

Підстав для скасування рішення не вбачається.

Враховуючи викладене і керуючись ст.ст. 99, 101, 103-105

Господарського процесуального кодексу України,

апеляційний господарський суд,

          постановив :

          Рішення господарського суду Одеської області від 04 лютого 2011 року залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку.

Головуючий суддя                                                          Будішевська Л.О.          

          Судді                                                                                        Мишкіна М.А.

          Судді                                                                                        Сидоренко М.В.