АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ
Справа № 22-ц-1409-Ф/10 Головуючий суду першої інстанції Чернецька В.В.
Суддя-доповідач суду апеляційної інстанції Ломанова Л.О.
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
10 листопада 2010 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду АР Крим у м. Феодосії в складі:
головуючого – судді Ломанової Л.О.,
суддів Кустової І.В.,
Притуленко О.В.
при секретарі Короткові Д.К.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Феодосії цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до Селянського фермерського господарства «Назім-Вадім» про стягнення заборгованості з орендної плати, за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Нижньогірського районного суду АР Крим від 6 серпня 2010 року,
В С Т А Н О В И Л А:
У вересні 2009 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до СФГ «Назім-Вадім» про стягнення заборгованості за договором оренди земельного паю.
Позов мотивований тим, що між нею та відповідачем був укладений договір оренди земельної ділянки (паю) від 4 вересня 2004 року, всупереч якому відповідач зобов’язання за вказаним договором належним чином не виконав, у зв’язку з чим за період з 2005 по 2008 рік утворилася заборгованість. Просила суд стягнути на свою користь заборгованість, яка з урахуванням пені складає 13 566,26 кг зерна, а в разі відсутності зерна – його вартість у сумі 13 038,83 грн.
Рішенням Нижньогірського районного суду АР Крим від 6 серпня 2010 року у позові ОСОБА_4 було відмовлено.
Не погодившись зі вказаним рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду в частині відмови у стягненні заборгованості за період з 2006 до 2008 рік скасувати та ухвалити нове, яким її позовні вимоги в цій частині задовольнити – стягнути з відповідача 3 342,60 грн.
В апеляційній скарзі йдеться про те, що суд першої інстанції, відмовляючи у позові, помилково дійшов висновку, який не відповідає обставинам справи. Зокрема, висновок суду про те, що дія договору оренди земельного паю від 4 вересня 2004 року припинена з 18 липня 2006 року, тобто з часу отримання державного акту на право власності на земельну ділянку, не відповідає вимогам закону, оскільки норма закону припускає лише можливість розірвання договору у такому випадку, а не безумовне припинення. Посилаючись на п. 2.3 Типового договору оренди земельної частки (паю), затвердженого наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 17 січня 2000 року № 5, апелянт зазначає, що розірвання договору оренди можливо не тільки з отриманням державного акту на право приватної власності на землю, а ще й з виділенням паю в натурі. Апелянт вважає, що суд не мав правових підстав визнавати сертифікат серії КМ № 0058273 від 17 червня 1997 року, на підставі якого був укладений договір оренди земельної ділянки (паю) від 4 вересня 2004 року, недійсним, а сам договір – таким, що припинив свою дію.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вислухавши пояснення осіб, які з’явилися у судове засідання, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню.
Згідно вимог частини 1 статті 303 Цивільного процесуального кодексу України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вирішуючи спір та ухвалюючи рішення про відмову у позові, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для стягнення орендної плати за 2005 – 2006 роки у зв’язку з пропуском позовної давності, за 2007 – 2008 роки – у зв’язку з припиненням дії договору оренди земельної частки ( паю).
Апелянтом оскаржується рішення суду в частині відмови позові за 2006 – 2008 роки.
З матеріалів справи вбачається, що 4 вересня 2004 року сторонами укладено договір оренди земельної частки (паю) на підставі сертифікату КМ 0058273 від 17 червня 1997 року, відповідно до якого ОСОБА_4 передала в оренду СФГ «Назім-Вадим» 3,34 умовних кадастрових га землі строком на п’ять років (а.с. 7 – 8).
18 липня 2006 року ОСОБА_4 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку площею 3,1517 га, яку виділено в натурі (а.с. 9).
Відповідно до розділу ІХ Перехідних положень Закону України «Про оренду землі» громадяни-власники сертифікатів на право на земельну частку (пай), які на підставі сертифікатів уклали договори оренди земельної частки (паю) після виділення в натурі земельних ділянок на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку переукладають договір відповідно до державного акта на тих самих умовах, що і раніше укладений. Договір може бути змінений за угодою сторін або припинений у випадках, передбачених цим Законом.
Згідно з пунктом 2.3 Типового договору оренди земельної частки (паю), затвердженого наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 17 січня 2000 року № 5, зобов’язання сторін за договором оренди земельної частки (паю) можуть бути припинені після одержання державного акта на право приватної власності на землю і виділення земельної ділянки в натурі. При відмові орендаря розірвати цей договір із зазначених підстав та припинити користування земельною ділянкою право власності власника земельної ділянки (орендодавця) на землю підлягає захисту в законному порядку.
Викладені положення узгоджуються з пунктом 17 розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України, відповідно до якого сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства.
Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі земельних ділянок та видачі їм державних актів на право приватної власності на землю.
З огляду на зазначене слід визнати правильним висновок суду про те, що з часу отримання позивачем державного акту про право приватної власності на землю змінився як предмет оренди, так і статус орендодавця – позивач набув статусу власника конкретної земельної ділянки, а сертифікат, на підставі якого укладено договір оренди, втратив чинність, у зв’язку з чим договір оренди земельної частки (паю) від 4 вересня 2004 року слід вважати припиненим з 18 липня 2006 року, з цієї ж дати вимоги позивача про стягнення заборгованості з орендної плати знаходяться за межами дії договору оренди земельної частки (паю).
Відповідно до положень статті 257 Цивільного кодексу України до таких вимог, як стягнення заборгованості з орендної плати застосовується позовна давність у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (стаття 261 Цивільного кодексу України).
Враховуючи, що договором оренди, який підписаний позивачем, встановлений строк до якого повинна здійснюватися орендна плата – 15 серпня поточного року, початок перебігу строку позовної давності починається з наступного за цієї датою дня поточного року.
Оскільки ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом лише у вересні 2009 року, нею пропущений строк звернення до суду з вимогами про стягнення орендної плати, яка за умовами договору повинна була сплачена позивачем за договором до 15 серпня 2005 року та до 15 серпня 2006 року.
Відповідно до вимог статі 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Враховуючи, що відповідач під час розгляду справи у суді першої інстанції наполягав на застосуванні наслідків спливу позовної давності, поважних причин пропуску якої колегією суддів не встановлено, доводи апеляційної скарги про необґрунтованість рішення суду в частині відмови в задоволенні позову про стягнення заборгованості по орендній платі, яка за договором, укладеним між сторонами, повинна бути виплачена відповідачем 15 серпня 2006 року, не заслуговують на увагу.
Сама по собі виплата позивачу зерна поза межами дії договору оренди земельної частки (паю) не свідчить про укладення між сторонами договору оренди землі, а тому відхиляються доводи апеляційної скарги щодо фактичного існування між сторонами договірних правовідносин щодо оренди земельної ділянки після 18 липня 2006 року.
За таких обставин апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення Нижньогірського районного суду АР Крим від 6 серпня 2010 року – залишенню без змін.
На підставі наведеного, керуючись статтею 303, пунктом 1 частини 1 статті 307, частиною 1 статті 308, пунктом 1 частини 1 статті 314, статтею 315 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів
У Х В А Л И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.
Рішення Нижньогірського районного суду АР Крим від 6 серпня 2010 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.
Судді:
Л.О. Ломанова І.В. Кустова О.В. Притуленко