УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 серпня 2006 року
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Тернопільської області в складі:
Головуючого - Зварича С.Б.
Суддів - Ходоровського М.В., Стефлюк О.Д.
при секретарі - Танцюрі О.В.
з участю представника апелянта і
представника відповідача,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Підгаєцького районного суду від 22 червня 2006 року по справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Нива» про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення заборгованості по заробітній платі, відшкодування моральної шкоди і витрат на правову допомогу,
встановила:
В лютому 2006 року ОСОБА_1 пред»явив позов до ТзОВ «Нива» про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення заборгованості по заробітній платі, відшкодування моральної шкоди і витрат на правову допомогу.
Позивач зазначив, що з 1 квітня 2000 року працював у відповідача шофером. 29 грудня 2005 року його з роботи звільнено за п.1 ст.36 КЗпП України. Протягом 2000- 2005 p.p. відповідач не забезпечував його роботою, не платив заробітної плати, навіть мінімальної, у зв»язку з чим утворилась заборгованість по зарплаті в сумі 12690 грн., які просить стягнути з відповідача на його користь. Крім того просить стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу в такій же сумі, моральну шкоду в сумі 2000 грн. та витрати на правову допомогу.
Рішенням Підгаєцького районного суду від 22 червня 2006 року позов задоволено частково. З відповідача на користь позивача стягнуто 75,97 грн. заборгованості по заробітній платі та 100 грн. - відшкодування витрат на правову допомогу. В решті позову відмовлено за недоведеністю позовних вимог.
Справа № 22а-886 Головуючий 1 інстанції - Ігнатова Г.В.
Категорія Доповідач - Стефлюк О.Д.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати, справу передати на новий судовий розгляд, посилаючись на те, що справу розглянуто поверхово, упереджено, односторонньо та необ»активно, неповно з»ясовані обставини спору і невірно оцінені докази.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника апелянта ОСОБА_2, яка підтримує доводи апеляційної скарги, заперечення на скаргу представника відповідача Воробця М.Г., розглянувши матеріали справи, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги.
Відмовляючи в позові про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, суд виходив з того, що протягом 2001-2005 років позивач без поважних причин не виконував покладених на нього трудовим договором обов»язків, відмовився виходити на роботу, з власної ініціативи фактично припинив трудові відносини з відповідачем, а отже права на таку оплату не має.
З таким висновком суду слід погодитись, оскільки він відповідає вимогам закону і ґрунтується на матеріалах справи.
Згідно з вимогами норм трудового законодавства, що регулюють оплату праці ( ст.ст.94, 95, 111, 113 КзпПУ), заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, її розмір встановлюється законодавством, а виплачується вона в разі, коли працівник виконував просту, некваліфіковану роботу, або оплачується працівникові, який виконав місячну ( годинну) норму праці, але нарахована йому заробітна плата нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати. У всіх випадках заробітна плата ( в т.ч. і мінімальна) виплачується за виконану роботу.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач був прийнятий на роботу шофером в ТзОВ «Нива» 1 квітня 2000 року. В січні 2001 року -перебував у відпустці, по закінченні якої на роботу не виходив, але і не подавав заяви на звільнення. Не звільняв його за невихід на роботу і відповідач. І тільки 25 грудня 2005 року позивача звільнено за п.1 ст.36 КЗпП України.
В обґрунтування позовних вимог позивач ОСОБА_1 посилався на те, що протягом 2001-2005 років відповідач не забезпечував його роботою, отже мав місце вимушений прогул, час якого повинен йому оплачуватись. При цьому в судовому засіданні пояснював, що жодного разу протягом цих років не звертався до відповідача щодо надання йому роботи.
Суд підставно не взяв указані доводи позивача до уваги і вважав, що позивач сам порушив умови трудового договору ( допустив невихід на роботу протягом майже п»яти років), оскільки позивач не був незаконно відстрочений чи звільнений з роботи, і права на оплату вимушеного прогулу, навіть в мінімальному розмірі - не мав, а ст. 113 КЗпП України, яка передбачає оплату часу простою, передбачає і обов»язок працівника повідомити роботодавця про початок простою та з чиєї вини він виник. Позивач не представив суду будь-яких доказів того, що він звертався до відповідача з повідомленням про перебування його в простої.
Представник відповідача пояснював в судовому засіданні, що, оскільки в товаристві дійсно не було роботи, щоб забезпечити працівникам повні норми виробітку, вони давали людям можливість заробляти в інших роботодавців, не звільняючи їх з товариства. Окремі члени товариства, в т.ч. і позивач, виїжджали на роботу навіть за кордон. Це і стало причиною того, що адміністрація товариства не звільняла таких працівників з роботи за прогули.
При таких обставинах висновок суду про безпідставність позову в цій частині є законним і обґрунтованим.
Слід погодитись з висновками суду і щодо безпідставності позову про відшкодування моральної шкоди. Стаття 237-1 КзпПУ передбачає її відшкодування при умові, що були порушені законні права працівника і така шкода була заподіяна фактично. Як видно з матеріалів справи, позивач не довів ні першу, ні другу умови відшкодування.
Що стосується висновку суду про часткове задоволення позовних вимог в частині стягнення заборгованості по заробітній платі за фактично відпрацьовані в 2000- ному році дні, то колегія також вважає його правильним, оскільки суд встановив, що при обчисленні середньомісячного заробітку за липень-жовтень 2000 року відповідач не дотримав вимог Закону «Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2000 рік» і недонарахував позивачу 75 грн. 97 коп., тому підставно постановив стягнути вказану суму з відповідача.
Заборгованості по заробітній платі позивача до липня 2000 року -судом не встановлено, і в цій частині позову правильно судом відмовлено.
Рішення в частині стягнення на користь позивача 100 грн. судових витрат відповідає вимогам ст. 88 ЦПК України, тому доводи апелянта, що суд упереджено не стягнув витрачених ним на правову допомогу 600 грн. на увагу не заслуговують.
Виходячи з наведеного, керуючись ст.ст.307, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів
У ХВ А ЛИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити. Рішення Підгаєцького районного суду від 22 червня 2006 року залишити без змін.
Ухвала може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі скарги безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців
з дня її проголошення.