Справа  № 2-492/11

Категорія 20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

27 січня 2011 року Печерський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді –          Рейнарт І.  М. ,

при секретарі –                    Віштак С. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2

– про визнання договору дарування удаваною угодою, кваліфікацію його таким, що є договором довічного утримання та розірвання зазначеного договору –

В С Т А Н О В И В :

 позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 18 серпня 1997р. між ним та його дочкою, відповідачкою по справі, удаваною угодою, кваліфікувати його як договір довічного утримання та розірвати договір довічного утримання, посилаючись на те, що перед укладення договору між ними існувала домовленість про те, що відповідачка після отримання в дарунок квартири бере на себе зобов'язання щодо довічного догляду за позивачем, однак не виконує взяті на себе зобов'язання.

          Також у позовній заяві позивач зазначає, що відповідачка ввела його в оману щодо необхідності підписання саме договору дарування, а не узгодженого договору довічного утримання, а він не був обізнаний з даного питання. Позивач вважає, що укладений з відповідачкою договір дарування є удаваним правочином, так як фактично ними був укладений договір довічного утримання.

Позивач стверджує, що після укладення вказаного договору протягом 12 років з відповідачкою були нормальні стосунки, він самостійно міг себе матеріально утримувати та не потребував значного догляду, тому не вимагав від відповідачки виконання укладеного договору довічного утримання. Однак, у 2010р. його стан здоров'я значно погіршився, з серпня 2010р. по жовтень 2010р. він перебував у лікарні, але відповідачка жодного разу його не відвідала та не надала жодної допомоги. Після виходу з лікарні стан його здоров’я не покращився, він потребує стороннього догляду, про що відомо відпо-відачці, але вона не здійснює догляду за ним та не надає будь-якої допомоги, хоча отримує великий дохід від здачі в оренду квартири, набутої нею, внаслідок укладення спірного договору, тому він просить розірвати укладений з відповідачкою договір довічного утримання.

Також позивач зазначає, що строк позовної давності ним не пропущений, оскільки він дізнався про порушення відповідачкою своїх зобов'язань лише в січні 2010р.

Представник позивача у судовому засіданні позов та його підстави підтримав, додавши, що відповідачка ввела позивача в оману своїм зобов'язанням здійснювати заходи по догляду за позивачем.

Відповідачка та її представник у судовому засіданні позов та його підстави не визнали, зазначивши, що позивачу було відомо, який саме договір він укладає, оскільки саме він запропонував укласти договір дарування, самостійно збирав та готував документи, необхідні для укладення договору дарування.

Відповідачка у судовому засіданні пояснила, що до укладення договору нотаріус роз'яснив наслідки укладення даного договору, позивачем був прочитаний текст договору перед його підписанням, після укладення договору позивач виписався з квартири та через деякий час виселився, а про договір довічного утримання мова взагалі не йшла, оскільки позивач працював, забезпечував себе, сторонньої допомоги не потребував, а вона в той час була студенткою, не мала заробітку, тому не могла укладати договір довічного утри-

мання.

Також відповідачка пояснила, що як дочка, вона не заперечує доглядати за батьком, піклуватися про нього, але позивач не бажає отримувати від неї допомогу.

Крім того, відповідачкою подана заява про застосування строків позовної давності, так як спірний договір було укладено 18 серпня 1997р., про що позивач, будучи стороною договору, був обізнаний з моменту його укладення.

          Вислухавши сторони, свідка, вивчивши надані докази, судом встановлено, що 18 серпня 1997р. між позивачем та відповідачкою був укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 (с.с.7). Вказаний договір був зареєстрований у Київському міському БТІ 26 серпня 1997р. (с.с.7 зворот).

Згідно до ч. 1 ст. 243 ЦК УРСР (в редакції 1963р.), який діяв на момент укладення спірного договору, за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність.

Частиною 2 ст. 58 ЦК УРСР було визначено, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що намір укласти удавану угоду повинні мати кожна сторона угоди.

У судовому засіданні відповідачка заперечувала, що вона мала намір укласти з позивачем договір довічного утримання, а стверджувала, що погодилася на пропозицію позивача подарувати їй квартиру.

Відповідно до ст. 425 ЦК УРСР за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.

У судовому засіданні представник позивача підтвердив, що позивач на момент укладення спірного договору був працездатним, самостійно себе забезпечував та не потребував стороннього догляду, а також, що умови догляду за позивачем сторонами не обговорювалися.

З наданих суду документів вбачається, що позивач став інвалідом 2 групи у вересні 2001р., інших доказів, які б підтверджували непрацездатність позивача або про його стан здоров'я на момент укладення спірного договору суду не надано.

Враховуючи викладене, суд вважає, що у судовому засіданні не було доведено, що позивач мав на меті укласти з відповідачкою договір довічного утримання та що для цього були законні підстави.

Також  представник позивача у судовому засіданні визнав, що позивач має вищу освіту, викладає у вищому учбовому закладі, перед підписанням договору прочитав його, підпис під договором дарування належить позивачеві, тому суд вважає, що позивач був обізнаний, який саме договір ним підписується.  

Крім того, відповідно до п. 7 договору, його складено та посвідчено в трьох примірниках, один з яких залишається у приватного нотаріуса, а два інших видаються по одному кожній із сторін, тому суд вважає, що позивач маючи на руках примірник договору, мав можливість неодноразово з ним ознайомитись та оспорити у разі незгоди з ним.

Відповідно до копії паспорта позивача, з 23 вересня 1997р. він зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2, виселився із квартири, яку подарував відповідачці, що підтвердив представник позивача у судовому засіданні, що суд розцінює, як доказ того, що сторони мали намір укласти договір дарування, а позивач мав намір передати відповідачці квартиру після підписання договору, а не у подальшому, тому сторонами був виконаний саме договір дарування.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_4 пояснив, що зі слів позивача він знає про те, що позивач, даруючи квартиру відповідачці, сподівався, що дочка його догляне, коли виникне така необхідність, однак свідок не був присутнім ні при укладенні спірного договору, ні під час обговорення намірів його укласти, тому не може свідчити про наміри сторін.

          Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Представником позивача не було надано належних доказів у підтвердження того, що сторонами була укладена удавана угода, що вона приховувала договір довічного утримання, тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Суд вважає, що посилання у позовній заяві на необхідність тлумачення правочину, який уклали сторони, є безпідставним, так як договір дарування, який підписано та укладено сторонами, викладено у письмовій формі, відповідно до вимог законодавства, умови договору є зрозумілими та додаткового тлумачення не потребують.

Посилання у позовній заяві на те, що відповідачка ввела в оману позивача щодо необхідності підписання саме договору дарування, не знайшло свого підтвердження у судовому засіданні, оскільки доказів цьому суду надано не було.

При цьому суд вважає необхідним зазначити, що ні позивачем, ні його представником у судовому засіданні, не було заявлено позовних вимог про визнання спірного договору недійсним у зв'язку із тим, що він укладений внаслідок обману, тому відповідно до ст. 11 ЦПК України у суду відсутні законні підстави розглядати такі вимоги.

Посилання позивача та його представника, як у позовній заяві, так я у судовому засіданні, на норми діючого Цивільного Кодексу України, суд вважає безпідставним, так як вони не діяли на момент укладення спірного договору і застосовуватися до правовідносин, які склалися між сторонами у 1997р., не можуть.

Відповідно до ст. 71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Згідно ч. 3 та 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленого до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено сторонами у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідачкою подана заяву про застосування строку позовної давності.

Суд вважає, що позивачем пропущений строк позовної давності з приводу оспорення договору дарування, який ним був укладений з відповідачкою  18 серпня 1997р., що також є підставою для відмови у задоволені позову.

Відповідно до ч. 6 ст. 154 ЦПК України, суд вважає необхідним скасувати вжиті заходи забезпечення позову.

          На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 57, 58, 71, 243, 425 ЦК УРСР (в редакції 1963р.), ст. 267 ЦК України, ст.ст. 60, 154,  212, 214, 215, 223 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

   у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування удаваною угодою, кваліфікацію його таким, що є договором довічного утримання та розірвання зазначеного договору відмовити.

          Арешт, накладений на квартиру АДРЕСА_1 ухвалою суду від 29 листопада 2010р., скасувати.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя                                                                                                   І. М. Рейнарт