ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"03" березня 2011 р. Справа № 59/345-10
Колегія суддів у складі:
головуючий суддя , суддя , суддя
при секретарі Криворученко О.І.
за участю представників:
позивача –Лиска П.О. (дов. б/н. від 18.09.2010 року);
1-го відповідача –не з’явився;
2-го відповідача –Кебал І.В. (дов.№141 від 08.02.2010 року); Тритеніченко П.М. (дов.№233 від 24.02.2011 року); Косьмін Д.В. (дов.№234 від 24.02.2011 року); Шульга А.В. (дов.№232 від 24.02.2011 року).
третьої особи - не з’явився
розглянувши апеляційну скаргу другого відповідача (вх. № 45 Х/1-28) та апеляційну скаргу позивача (вх. № 46 Х/1-28) на рішення господарського суду Харківської області від 13 грудня 2010 року у справі № 59/345-10
за позовом Селянського фермерського господарства "С.Г.М.", с. Рокита
до 1. ПАТ "Укрсиббанк", м. Харків
2. ТОВ "Українська лізингова компанія", м. Київ
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1, м. Київ
про визнання договору, додаткової угоди, виконавчого напису недійсними,
встановила:
У листопаді 2010 року селянське (фермерське) господарство „С.Г.М.” (далі - позивач) звернулося до господарського суду Харківської області з позовом до публічного акціонерного товариства „УкрСиббанк” (далі - перший відповідач), товариства з обмеженою відповідальністю „Українська лізингова компанія” (далі - другий відповідач), в якому просило визнати недійсним кредитний договір №11150441000 від 28.04.2007 року укладений між ПАТ «УкрСиббанк»та ТОВ «Українська лізингова компанія», визнати недійсним пункт 3.9 статті 3 додатку №4 до договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008 року укладеного між СФГ «С.Г.М.»та ТОВ «Українська лізингова компанія», визнати недійсним пункт 3 додаткової угоди №2 від 10.04.2009 року до Договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008 року, визнати недійсним виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 від 25.10.2010 року зареєстрованого за № 2424.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізинг”, ст. ст. 203, 215 ЦК України, п. 8 Постанови Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 року № 1172 „Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів”, ч. 2 ст. 42, ч. 1, 2 ст. 87 Закону України „Про нотаріат”, абз. 2 п. 12, абз. 1, 2 п. 282 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства Юстиції України 03.03.2003 року №20/5.
Рішенням господарського суду Харківської області від 13.12.2010 року у справі № 59/345-10 (суддя Бринцев О.В.) позов СФГ "С.Г.М." задоволено частково. Визнано недійсними: пункт 3.9. статті 3 додатку № 4 (Загальні умови фінансового лізингу) до договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008р., укладеного між СФГ "С.Г.М." та ТОВ „Українська лізингова компанія"; пункт 3 додаткової угоди № 2 до договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008р., укладеного між СФГ "С.Г.М." та ТОВ „Українська лізингова компанія"; виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 від 25.10.2010 року за реєстровим № 2424 внаслідок несплати заборгованості в розмірі 718813,07 грн. по договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008р., укладеного між СФГ "С.Г.М." та ТОВ „Українська лізингова компанія". Стягнуто з ТОВ „Українська лізингова компанія" на користь СФГ "С.Г.М." 42,50 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Другий відповідач із рішенням суду першої інстанції не погодився та подав до Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу (вх.№45Х/1-28), в якій просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 13 грудня 2010 року по справі №59/345-10 в частині визнання недійсними п. 3.9. договору та п. 3 додаткової угоди №2 до договору фінансового лізингу; та в частині визнання недійсним виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 від 25.10.2010 року зареєстрованого за № 2424 та стягнути державне мито.
В обґрунтування апеляційної скарги другий відповідач посилається на неправомірність оскаржуваного рішення та прийняття його судом з порушенням норм матеріального і процесуального права, а також вважає, що висновки суду, викладені у рішенні, не відповідають обставинам справи.
Позивач із зазначеним рішенням частково не погодився та подав до Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу(вх.№46Х/1-28), в якій просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 13.12.2010 року по справі №59/345-10 в частині відмови СФГ "С.Г.М." в задоволенні вимоги щодо визнання недійсним кредитного договору № 11150441000 від 28.04.2007 р., укладеного між ПАТ „УкрСиббанк" та ТОВ „Українська лізингова компанія", ухваливши в цій частині нове рішення, яким визнати недійсним кредитний договір № 11150441000 від 28.04.2007 р., укладений між ПАТ „УкрСиббанк" та ТОВ „Українська лізингова компанія". В іншій частині позивач просить рішення залишити без змін.
Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 12.01.2010 року розгляд апеляційної скарги призначено на 03.02.2011 року колегією суддів у складі: головуючий суддя Черленяк М.І., суддя Івакіна В.О., суддя Пелипенко Н.М.
Через канцелярію Харківського апеляційного господарського суду 14.01.2011 р. (вх.№404) від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначає, що рішення господарського суду Харківської області від 13.12.2010 року по справі №59/345-10 в частині,що оскаржує ТОВ „Українська лізингова компанія", є законним, обґрунтованим нормами матеріального та процесуального права, просить залишити апеляційну скаргу 2-го відповідача без задоволення.
Через канцелярію Харківського апеляційного господарського суду 21.01.2011 р. (вх.№686) від 1-го відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу в частині визнання недійсним кредитного договору № 11150441000 від 28.04.2007 р, в якому він просить залишити рішення в цій частині без змін, а апеляційну скаргу без задоволення та підтримав правову позицію та оцінку обставинам справи, викладену другим відповідачем в апеляційній скарзі.
Через канцелярію Харківського апеляційного господарського суду 02.02.2011 р. (вх.№1169) 2-й відповідач надав письмові пояснення по справі, в яких просить долучити до матеріалів справи копію рішення господарського суду Харківської області від 06.12.2010 року по справі № 57/128-10, копію постанови Вищого господарського суду України від 28.12.2010 року по справі № 57/128-10, копію наказу №31 від 26.04.2010 року. Колегія суддів дійшла висновку про задоволення зазначеного клопотання та долучення вказаних документів до матеріалів справи.
Через канцелярію Харківського апеляційного господарського суду 02.02.2011 р. (вх.№1170) від 2-го відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. Колегія суддів задовольнила клопотання другого відповідача, розгляд справи відкладено на 03.03.2011 року.
28.02.2011 року через канцелярію суду другий відповідач надав до матеріалів справи науково-практичний висновок №126-01-347 від 25.02.2011р. щодо наявності підстав для визнання недійсним договору лізингу, складений вченими Національного університету»Юридична академія імені Ярослава Мудрого.
В судове засідання 03.03.2011 року з*явились представники позивача та другого відповідача, які підтримала вимоги апеляційних скарг та надали додаткові пояснення в їх обґрунтування.
Дослідивши матеріали справи, доводи позивача та другого відповідача, які викладені в апеляційних скаргах , заслухавши у судовому засіданні пояснення уповноважених представників позивача, першого та другого відповідачів, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу у відповідності до вимог статті 101 ГПК України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга позивача не підлягає задоволенню, а апеляційна скарга другого відповідача підлягає частковому задоволенню, зважаючи на наступне.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України та статтею 215 цього кодексу. Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Визначені положення узгоджуються зі ст. 207 Господарського кодексу України. Відповідно до ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним .
Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів, згідно статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України є визнання правочину недійсним.
Як вбачається з матеріалів справи, 28.04.2007 року перший відповідач уклав з другим відповідачем кредитний договір № 11150441000.
За умовами зазначеного кредитного договору (п. 1.1.) перший відповідач зобов’язується надавати другому відповідачу кредит у валютах у формі кредитної лінії з лімітом кредитної лінії, встановленим в базовій валюті, що дорівнює 3000000 (три мільйони) доларів США, яка дорівнює еквіваленту 15150000 (п’ятнадцять мільйонів сто п’ятдесят тисяч) гривень.
Кредитний договір від 28.04.2007 року позивач вважає недійсним з підстав, передбачених ст. 227 Цивільного кодексу України ,яка передбачає, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Зокрема, посилається на відсутність у відповідачів при укладанні правочину індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з Декретом Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю”.
Позивач пов’язує факт укладання кредитного договору від 28.04.2007 року з встановленням у договорі фінансового лізингу додаткової винагороди, закріпленої у п. 3.9. ст. 3 Загальних умов фінансового лізингу (додаток № 4 до договорів), право на яку виникає у другого відповідача виключно внаслідок збільшення курсу долара США по відношенню до гривні, що призвело до порушення майнових прав позивача.
Перший відповідач має банківську ліцензію, яка видана Національним банком України на право здійснення банківських операцій, перелік яких визначений частиною першою та п. 5-11 частини другої статті 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність", дозвіл 5 на право здійснення операцій, визначених п. 1-4 частини четвертою статті 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність" згідно з додатком до цього дозволу, додаток до дозволу з переліком операцій, які має право здійснювати банк, у тому числі операції з валютними цінностями.
Згідно зі ст. 5 Декрету КМУ „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" НБУ видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.
Відповідно до пп. в), г) ч. 4 ст. 5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.
Станом на час вчинення спірного правочину і на теперішній час межі, про які йдеться в пп. в), г) ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (щодо термінів і сум валютних кредитів перевищення яких потребує ліцензії) не визначені. Отже законодавчого припису який міг би бути наразі порушений операцією з видачі валютного кредиту не існує.
Тому колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, який достовірно та правильно встановив відсутність законних підстав для визнання кредитного договору № 11150441000 від 28.04.2007 року недійсним.
За таких підстав, апеляційна скарга позивача не підлягає задоволенню, а рішення в цій частині є законним та обґрунтованим.
25.09.2008 року позивач (лізингоодержувач) та другий відповідач (лізингодавець) уклали договір фінансового лізингу № 01-314/08-обл .До договору фінансового лізингу, з метою зміни його умов , сторонами були укладені додаткові угоди , які є невід’ємними частинами договору, зокрема додаткова угода № 2 від 10.04.2009 року. Сторони визначили пункті 3.1.статті 3 договору фінансового лізингу, що лізингоодержувач виплачує лізингодавцю лізингові платежі відповідно до Графіка та умов ст.3 Загальних умов фінансового. Лізингові платежі складаються з авансового лізингового платежу,а також чергових лізингових платежів, кожен з яких включає: суму, яка відшкодовує (компенсує) частину вартості предмету лізингу та винагороду (комісію) другого відповідача за отриманий предмет лізингу. Умовами пункту 3.9. статті 3 загальних умов фінансового лізингу передбачено зобов*язання позивача сплачувати додаткову винагороду, яка визначається за формулою: сума чергового лізингового платежу * на коефіцієнт –сума чергового лізингового платежу. Коефіцієнтом є відношення курсу гривні до долара США, встановленого НБУ за 5 календарних до дати сплати чергового лізингового платежу та збільшеного на 0,59% до курсу гривні до долара США, за яким ПАТ «УкрСиббанк»по дорученню відповідача фактично здійснив продаж коштів у іноземній валюті, отриманих відповідачем для придбання предмету лізингу.
Відповідно до частини 2 статті 16 Закону України „Про фінансовий лізинг” лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця,що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу.
У графіках сплати лізингових платежів сторони визначили конкретні фіксовані розмірі лізингових платежів (як відшкодування (компенсації) частини вартості предмету лізингу, так і винагороди (комісії) лізингодавця за отриманий в лізинг предмет лізингу), які визначені виключно у національній валюті України –гривні без встановлення грошового еквіваленту в іноземній валюті.
Специфікації (додатки № 2 до договорів), які визначають вартість предмету лізингу виключно у гривні, також не містять встановлення грошового еквіваленту в іноземній валюті.
Порядок визначення розміру винагороди лізингодавцю за отримане в лізинг майно визначений в п. 3.6. ст. 3. Загальних умов фінансового лізингу виходячи із вартості предмету лізингу, кількості днів за період до підписання акту до дати сплати чергового лізингового платежу та подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в цей період. Валюта обчислення розміру винагороди –гривня, без встановлення грошового еквіваленту в іноземній валюті.
Таким чином, пункти 3.6. та 3.9. ст. 3. Загальних умов фінансового лізингу є двома різними платежами.
Один платіж –це платіж як винагорода (комісія) лізингодавцю за отримане у лізинг майно, який визначає конкретний розмір платежу (п. 3.6. ст. 3. Загальних умов фінансового лізингу та четверта графа Графіку сплату лізингових платежів). Даний платіж відповідає вимогам ч. 2 ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізинг”.
Другий платіж –це платіж як додаткова винагорода лізингодавцю, яка підлягає сплаті виключно внаслідок збільшення курсу долара США по відношенню до гривні (п. 3.9. ст. 3. Загальних умов фінансового лізингу). Такий платіж не передбачений ч. 2 ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізинг”, та суперечить нормі матеріального права –закону, а відтак відповідно до ч. 1 ст. 203, ст. 215 ЦК України та ст. 207 ГК України підлягає визнанню недійсним.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції стосовно надання односторонньої неправомірної переваги другому відповідачу на отримання додаткової винагороди, так як положення п. 3.9. ст. 3. Загальних умов фінансового лізингу застосовуються лише у разі збільшення курсу долару США по відношенню до гривні та не передбачають сплати у меншому розмірі (повернення, зменшення платежів, від’ємного значення) в разі зменшення курсу, так само як і не встановлюють максимального значення коефіцієнту для обчислення, порушуючи принципи рівності, рівнозначності, розумності, справедливості та добросовісності.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України „Про фінансовий лізинг” відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.
Відповідно до умов п. 9.8. ст. 9. договору фінансового лізингу, за своєю правовою природою цей договір є змішаним, в якому містяться положення договору лізингу, найму (оренди) та договору купівлі-продажу.
Пунктом 3.1. статті 3 договору фінансового лізингу та графіку сплати лізингових платежів чітко визначено розміри відшкодування частини вартості предмету лізингу –викупна частина, до якої застосовуються положення закону про купівлю-продаж та винагорода лізингодавця –до якої застосовуються положення закону щодо лізингу, найму (оренди).
Згідно з п. 3.9. ст. 3 Загальних умов фінансового лізингу право вимоги другого відповідача сплати додаткової винагороди внаслідок збільшення курсу долара США по відношенню до гривні кореспондується з обов’язком позивача щодо його сплати, внаслідок чого ціна договорів фінансового лізингу змінюється (збільшується на користь другого відповідача) в односторонньому порядку.
Формула визначення додаткової винагороди (п. 3.9.) при обчисленні охоплює як викупну частину (відшкодування вартості предмету лізингу), так і винагороду другого відповідача.
Цивільний кодекс України в главах 54,58 не передбачає право сторони на односторонню зміну ціни договору після укладання договорів.
Відповідно до ч. 2 ст. 207 Господарського кодексу України недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів, що допускають односторонню зміну виконавцем його вимог.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відхилення доводів другого відповідача про те, що п. 3.9. ст. 3 Загальних умов фінансового лізингу є компенсацією відсотків за кредитом (п. г ч. 2 ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізинг”), так як другий відповідач не довів, що кредит ним брався за відома позивача та з метою придбання предмету лізингу для його передачі у фінансовий лізинг.
Також не може бути розцінений п. 3.9. ст. 3 Загальних умов фінансового лізингу як інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу (п. г ч. 2 ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізинг”), оскільки під час розгляду справи другий відповідач не довів понесення ним інших витрат (послуги зі зберігання предмету лізингу, транспортування, страхування, реєстрації в органах ДАІ тощо), не обґрунтував та не довів причинно-наслідковий зв’язок інших витрат з щомісячним отриманням додаткової винагороди відповідно до п. 3.9. ст. 3 Загальних умов фінансового лізингу, розмір якої встановлюється за окремою формулою.
Відповідно до вимог статті 627 Цивільного кодексі України сторони є вільними в визначенні умов договору, проте, укладаючи договір та формуючи його умови, сторони повинні враховувати вимоги цього Кодексу в тому числі його загальні засади до яких відносяться: справедливість, добросовісність , розумність та інших актів цивільного законодавства, в тому числі спеціального законодавства, зокрема Закону України „Про фінансовий лізинг”.
Відтак, посилання другого відповідача на норму ч. 2 ст. 533 ЦК України не може бути прийнято до уваги, оскільки обов’язковою умовою для її застосування є встановлення у зобов’язанні грошового еквіваленту в іноземній валюті, який, на разі, не встановлений. Колегія суддів також вважає безпідставним посилання другого відповідача на норму ч. 2 ст. 632 Цивільного Кодексу України, оскільки дана норма є загальною, розміщена в розділі ІІ цього кодексу(Загальні положення про договір) в главі 52 (поняття та умови договору), а відносини, що виникають у сфері фінансового лізингу регулюються вимогами Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються ч. 1 ст. 2 Закону України „Про фінансовий лізинг”. Крім того, відповідно до ст. 691 Цивільного кодексу України покупець зобов’язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, а ч. 2 ст. 632 Цивільного Кодексу України є бланкетною (норма, до якої відсилає ст. 691 ЦК України в разі не встановлення ціни в договорі). Положення глави 58 Цивільного Кодексу України, так як і Закону України „Про фінансовий лізинг” не містять бланкетних (відсилочних) норм, у зв’язку з чим, вимоги статті 632 Цивільного кодексу України не можуть застосовуватись у спірних правовідносинах.
Таким чином, посилання другого відповідача на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом першої інстанції норм процесуального законодавства колегія суддів вважає безпідставними та необґрунтованими .Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо необхідності визнання недійсними п. 3.9. ст. 3 додатку №4 Загальних умов фінансового лізингу та пункту 3 додаткової годи №2 до договору фінансового лізингу №01-314/08-обл від 25.09.2008року укладеного між позивачем та другим відповідачем, оскільки вважає, що вони суперечать вимогам ст.2 Закону України „Про фінансовий лізинг”.
В частині позовних вимоги щодо визнання недійсним виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 від 25.10.2010 року зареєстрованого за №2424 внаслідок несплати заборгованості в розмірі 718813,07грн. по договору фінансового лізингу №01-314/08-обл від 25.09.2008 року, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку.
Виконавчий напис не є правочином у розумінні ст. 202 ЦК України, а є нотаріальною дією. Правильним засобом захисту в даному випадку є визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. У зв’язку з тим, що суд першої інстанції припустився помилки щодо визначення правильного засобу захисту прав та визначення предмету спору, апеляційна скарга другого відповідача підлягає частковому задоволенню. Позовні вимоги в частині визнання недійсним виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 від 25.10.2010 зареєстрованого за № 2424 підлягають припиненню відповідно до ч. 1 ст. 80 ГПК України .
В силу ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Відповідно до вимог ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Керуючись статтями 99, 101, п. 1 ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів
постановила:
Апеляційну скаргу другого відповідача задовольнити частково.
Рішення господарського суду Харківської області від 13 грудня 2010 року у справі № 59/345-10 в частині визнання недійсним виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 від 25.10.2010 за реєстровим № 2424 внаслідок несплати заборгованості в розмірі 718 813,07 (сімсот вісімнадцять тисяч вісімсот тринадцять грн. 07 коп.) по Договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008, укладеного між Селянським (фермерським) господарством „С.Г.М.” (код ЄДРПОУ: 25162181) та Товариством з обмеженою відповідальністю „Українська лізингова компанія” (код ЄДРПОУ: 30575865) скасувати та провадження у справі в цій частині припинити.
В решті рішення залишити без змін.
Апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення.
Головуючий суддя Черленяк М.І.
Суддя Івакіна В.О.
Суддя Пелипенко Н.М.
Повний текст постанови по справі № 59/345-10 підписано 09.03.2011 р.