ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"28" лютого 2011 р.                                                                      Справа № 43/263-10

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Погребняк В. Я., суддя Гончар Т. В., суддя Слободін М.М.

при секретарі Шкуренко Л.О.                       

за участю представників:

позивача -  ОСОБА_1.( за  дов. № 1512 від 01.11. 2010  після перерви не з'явилася )

відповідача -  ОСОБА_2  (за дов.477 від 10.02.2009р.),.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського  апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача (вх.№4683Х/3-11) на рішення господарського суду Харківської області від 01.12.10 р. у справі № 43/263-10

за позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3, м. Чернігів

до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4, м. Харків

про стягнення 4 752,92 грн.,-

ВСТАНОВИЛА:

У жовтні 2010 року позивач - Фізична особа - підприємець ОСОБА_3 звернувся до господарського суду Харківської області з позовом та просив стягнути з Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 на користь позивача заборгованість за транспортні послуги в розмірі 4500,00 грн., 3 % річних за користування коштами у сумі 68, 42 грн., інфляційні збитки у сумі 184,50 грн., судові витрати покласти на відповідача, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що 17.03.2009 р. між підприємцями був укладений договір  № 17/03/10 перевезення вантажів автомобільним транспортом та в рамках вказаного договору було підписано заявку № 100312-4 на перевезення вантажу у міжнародному сполученні за маршрутом: с. Дорохово, Московська область (Росія) - м. Київ на суму 4500,00 грн. 18.03.2009 р. вантаж був завантажений та доставлений у місце призначення. Претензій стосовно спірного перевезення відповідач не заявляв, але станом на 11.10.2010 р. не розрахувався.

Рішенням господарського суду Харківської області від 01.12.2010 року у справі №43/263-10 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Сальнікова Г.І., судді Лаврова Л.С., Жельне С.Ч.) відмовлено позивачу у задоволенні клопотання. У задоволенні позову відмовлено у повному обсязі. Рішення мотивовано тим, що укладений між сторонами  договір перевезення № 17/03/10 від 17.03.2010 р. укладений під умовою, тому обов’язок з проведення розрахунків з позивачем у відповідача виникає після проведення розрахунків замовника з відповідачем .  

Позивач з зазначеним рішенням господарського суду Харківської області не погодився, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, ( та з урахуванням наданих 25.01.2011р. за вх.№856 доповнень до апеляційної скарги ) просив рішення господарського суду Харківської області від 01.12.2010 року у даній справі скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги; зобов’язати відповідача відшкодувати витрати пов’язані з забезпеченням розгляду апеляційної скарги, а також судові витрати покласти на відповідача.

В обґрунтування  своєї позиції позивач посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи та порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Вважає, що  обґрунтованість судом першої інстанції відмови в позові тим, що замовник - російське підприємство ТОВ «Віа Лог Груп»- не розрахувалося з відповідачем за спірне перевезення не доведена ніякими доказами. Твердження суду про те, що відповідач у правовідносинах з позивачем діяв від імені замовника, є цілком невірним і не відповідає приписам ст. 237 ч. 1,2 ЦК України, згідно якої представник вчиняє правочин  від імені особи, яку він представляє, а не від власного імені. Відповідачем не надано заявку на спірне перевезення, а також не надано жодного письмового доказу, який пов'язував би ТОВ «Вїа Лог Груп»із спірним перевезенням, оскільки в наданому Договорі немає ні маршруту спірного перевезення, ні суми оплати за нього, ні будь-яких інших вказівок на те, що саме цей замовник і є належним, але несправним платником. Крім того, відповідачем не надано жодного доказу (повідомлення пошти, чеки, описи вкладення в цінні листи) надсилання замовнику листа, претензії або отримання ним таких документів. За таких обставин відповідач не довів, що ним було вжито навіть найпростіші заходи, передбачені Договором із замовником, для отримання заборгованості за перевезення та виконання своїх зобов'язань перед позивачем. Також в своєму рішенні суд фактично ухилився від правової оцінки розділу 6 спірного договору перевезення між позивачем та відповідачем, який обмежує відповідальність відповідача. Натомість суд послався на можливість судового оскарження договору перевезення в цілому.

Ухвалою апеляційного господарського суду від 27.12.2010 року апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 прийнято до провадження та призначено до розгляду на 26.01.2011 року.

25.01.2011 року позивач надав через канцелярію суду доповнення до апеляційної скарги  (вх.№ 856) та клопотання про відкладення розгляду справи на інший день у зв’язку із участю його представника  у розгляді іншої справи у м. Дніпропетровську ( вх. .№ 855).

В судовому засіданні 26.01.2011 представник відповідача послався на те, що  копію апеляційної скарги не отримав, як не отримав і вищевказане доповнення до апеляційної скарги, тому за клопотанням позивача розгляд справи було відкладено на 21.02.2011р. та надано  можливість відповідачу ознайомитися з матеріалами справи та підготувати відзив на апеляційну скаргу, з урахуванням доповнень до неї, а також надати інші докази в обґрунтування своєї позиції у справі.

Представник відповідача у відзиві на апеляційну скаргу (з урахуванням доповнень до скарги ) вважає рішення господарського суду Харківської області від 01.12.2010 р. по справі № 43/263-10 таким, що повністю відповідає діючому законодавству, а апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_3 невмотивованою та просить рішення місцевого господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Посилається, зокрема, на те, що позивач помилково трактує умови договору відносно визначення строку оплати та безпідставно вважає, що відповідачем було порушено зобов'язання щодо сплати грошових коштів за договором   з перевізником № 1703 від 17.03.2010 р. Відповідач вважає, що у даному випадку строк виконання обов'язку з оплати виконаних позивачем транспортних послуг не настав у зв'язку з тим, що умовою проведення розрахунків з позивачем було отримання грошових коштів від замовника - ТОВ „ВіаЛогГруп", і як вбачається із Договору №1703 від 17.03.2010 року відповідач діяв від імені та за рахунок третьої особи –замовника. Тобто, відповідач фактично виступив агентом (представником) ТОВ „ВіаЛогГруп", адже відповідач зобов'язувався організовувати перевезення товарів за замовленням ТОВ „ВіаЛогГруп". Позивачем натомість не було надано жодних доказів, які б підтверджували факт настання строку виконання зобов'язання у відповідача щодо проведення розрахунків за договором з перевізником № 1703 від 17.03.2010 р. або існування правових підстав достроково вимагати проведення розрахунків. Крім того відповідачем вживалось достатньо заходів для отримання оплати від замовника. Відповідач також вважає, що судом першої інстанції правильно дано правову оцінку п. 6.1. Договору № 1703 від 17.03.2010 року.

        В судовому засіданні 21.02.2011р.представник позивача заявив клопотання ознайомитися  з матеріалами справи і зняти з них копії. Порадившись, колегією суддів було  оголошено перерву у судовому  засіданні до 28 02.2011р. о 12:00 год.

Після перерви повноважений представник позивача у судове засідання 28.02.2011р не прибув.

       Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі, доповненнях до неї та відзиві на скаргу доводи сторін, заслухавши у судовому засіданні пояснення уповноважених представників позивача та відповідача, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в межах ст. 101 ГПК України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом апеляційної інстанції, 17 березня 2009 р. між  фізичною особою –підприємцем ОСОБА_3 (далі - позивач), та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (далі - відповідач) шляхом обміну факсограмами було укладено договір № 17/03/10 (далі - Договір) перевезення вантажів автомобільним транспортом, в якому було узгоджено права та обов'язки сторін. Також 17 березня в рамках вищевказаного Договору було підписано заявку № 100312-4 на перевезення вантажу у міжнародному сполученні за маршрутом: с. Дорохово Московської обл. (Росія) –на  суму 4500 грн. (чотири тисячі п'ятсот гривень), яка згідно п.2.1 договору є його невід’ємною частиною. Вантаж був завантажений  за вказаною відповідачем адресою у орендований позивачем у фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 вантажний автомобіль та доставлений у місце призначення, що підтверджується печаткою відправника в графі 22 та печаткою вантажоодержувача в графі 24 міжнародної товарно - транспортної накладної А № 400768 ( а.с. 16 ) і не заперечується відповідачем. Після виконання замовлення позивач направив відповідачу акт виконаних робіт, транспортні накладні та рахунок за перевезення, які відповідач отримав 29 березня 2010 р., що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення ( а.с.20 ). Претензій стосовно спірного перевезення відповідач не заявляв, але станом на 11 жовтня 2010 р. за перевезення не розрахувався.

У відповідності до п. 1 вказаного договору експедитор, який діє від імені та за рахунок коштів третьої особи - замовника, залучає перевізника для доставки вантажів автомобілями  в міжнародних сполученнях, перевізник доставляє заявлені експедитором вантажі, а експедитор оплачує послуги перевізника за рахунок замовника на узгоджених нижче умовах.

Експедитор, згідно п.2.1 договору,  діє на підставі договору доручення замовника.

       Згідно п. 6.1. вищевказаного договору експедитор здійснює оплату транспортних послуг перевізника з коштів замовника за відрахуванням  своєї експедиторської винагороди протягом 14 банківських днів з дня отримання коштів від замовника за умови отримання від перевізника всіх необхідних для розрахунків документів, оригіналу рахунку, копії транспортної накладної, оригінал акту виконаних робіт і оригіналів інших документів, закриваючих перевозку або протягом 7 днів після отримання від перевізника всіх вищезазначених документів за умови, що кошти від замовника експедитором вже отримані.

        На вимогу суду першої інстанції відповідачем був наданий до матеріалів справи договір № 100301-1 про надання транспортно-експедиційних послуг автомобільним транспортом, укладений 01.03.2010 р. між ТОВ "ВіаЛогГруп" (замовником) та ФОП                           ОСОБА_4 (експедитором), на виконання якого, на твердження останнього, для фактичного здійснення перевезення вантажів, відповідач уклав з позивачем договір перевезення № 1703 від 17.03.2010 р.

У відповідності до п. 1.1. договору від 01.03.2010 р., експедитор зобов"язується здійснювати по заявкам замовника доставку автомобільним транспортом  доручених йому замовником вантажів в пункти призначення та видачу вантажів правомочній на отримання вантажу особі (вантажоотримувачу), а замовник зобов’язується сплатити за здійснену перевозку вантажу встановлену заявками провізну плату.

П.2.1. договору передбачає обов’язок замовника надавати експедитору письмові заявки на перевезення вантажів не пізніше, ніж за 3 робочих дні до дати подачі автотранспорту під завантаження.

Згідно п. 4.3. цього договору оплата послуг експедитора здійснюється замовником на підставі рахунків експедитора, в яких зазначена сума провізних платежів, номер автомобіля та полупричепа, маршрут перевозки.

Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що  договір перевезення № 17/03/10 від 17.03.2010 р.  укладений під умовою, а обов’язок з проведення розрахунків з позивачем у відповідача виникає після проведення розрахунків замовника з відповідачем, крім того не вбачає підстав для визнання недійсним в порядку ст. 83 ГПК України п. 6.1. договору перевезення, оскільки вказаний договір є не нікчемним, а лише оспорюваним правочином, який у встановленому порядку недійсним визнано не було. Враховуючи викладене,  колегія суддів першої інстанції дійшла висновку відмовити позивачу в позові.

З таким висновком погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, однак з інших мотивів.

Так ст. 32 ГПК України передбачає обов'язок суду встановлювати фактичні дані стосовно обставин спору за допомогою письмових і речових доказів.

Ст. 33 Кодексу  покладає тягар доказування на ту сторону, яка посилається на певні обставини, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно ст. 34 ГПК обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Судом першої інстанції відмова в позові обґрунтована тим, що замовник - російське підприємство ТОВ «ВіаЛогГруп»- не розрахувалося з відповідачем за спірне перевезення. Однак з таким твердженням не може погодитись колегія суддів апеляційної інстанції, оскільки воно не доведено  доказами.

Відповідно до умов договору про надання транспортно-експедиційних послуг автомобільним транспортом, укладеного відповідачем з замовником 01.03.2010 р. на загальну суму п'ять тисяч доларів США, (п. 1.4, а.с.50) відповідач виконував транспортно-експедиційні послуги за замовленням ТОВ «ВіаЛогГруп». Вказаним договором не передбачено покладення на відповідача повноважень представника замовника. Тому твердження суду першої інстанції , що відповідач у правовідносинах з позивачем діяв від імені замовника є таким, що не відповідає приписам ч. 1 ст. 237 ЦК України, згідно якої представник вчиняє правочин від імені особи, яку він представляє, а не від власного імені та ч.2 цієї ж ст. 237 згідно якої не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені. Із змісту заявки на перевезення очевидно, що відповідач був замовником перевезення і укладав договір від свого імені, а позивач був його виконавцем. Відповідач є експедитором у відношенні тільки для його замовника і платника, але не для позивача. За своєю правовою природою укладений між сторонами даного спору договір є договором перевезення, відповідно до якого (ст. 909 ч. І ЦК України) одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення і видати його особі, яка має право на одержання вантажу (вантажоодержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Згідно п.1.3 вищевказаного договору від 01.03.2010 р. кожне конкретне доручення замовника на вантажне перевезення вказується у завірених печатками та підписами сторін заявках.

Як вже встановлено, відповідно до п.п. 2.1, 2.2 цього ж договору не пізніше, ніж за три робочі дні замовник повинен направити експедитору заявку, в якій зокрема вказуються маршрут перевезення, характер вантажу, необхідні інструкції, вантажовідправник та вантажоодержувач.

Відповідачем на вимогу ухвали суду першої інстанції не було надано заявку на спірне перевезення, а також не надано жодного письмового доказу, який пов'язував би ТОВ «ВїаЛогГруп»із спірним перевезенням, оскільки в наданому договорі немає ні маршруту спірного перевезення, ні суми оплати за нього, ні будь-яких інших вказівок на те, що саме цей замовник і є належним. Вантажовідправником та вантажоодержувачем згідно міжнародної транспортної накладної були зовсім інші юридичні особи.

Надана ж суду апеляційної інстанції копія заявки на міжнародне перевезення від 17.03.10р. не підтверджує той факт, що вона направлена відповідачу ( експедитору ), оскільки в ній не має запису кому заявка видана і, що не пізніше ніж за три робочі дні замовник її направив. Тому твердження суду першої інстанції, що спірна заявка між позивачем та відповідачем укладалася для виконання договору з ТОВ «ВіаЛогГруп»є необґрунтованим та безпідставним. Оскільки судом не встановлено, хто є належним платником (замовником) для відповідача у спірному перевезенні, то висновки суду стосовно оплати або її відсутності також не ґрунтуються на належних доказах.

Кожна сторона, згідно ч.2 ст. 193 ГК України, повинна вжити всіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Згідно ст. 4 ГПК України господарський суд у випадках, передбачених законом або міжнародним договором, застосовує норми права інших держав.

П.9.2 вказаного вище Договору передбачено, що за відсутності мирного врегулювання спору між відповідачем та замовником ТОВ «ВіаЛогГруп»спір буде вирішуватися в арбітражному суді м. Москви. Одночасно п. 8.2 Договору передбачено до пред'явлення позову обов'язкове пред'явлення претензії, підтвердженої документально.

Відповідачем не надано жодного доказу (повідомлення пошти, чеки, описи вкладення в цінні листи  )того, що він взагалі звертався після настання строку платежу до замовника з претензією, оформленою належним чином відповідно до умов Договору та законодавства РФ. Надані до матеріалів справи тексти листів не містять навіть назви «Претензія», до них не долучено належних додатків, бухгалтерських документів - рахунків, актів виконаних робіт, тощо, які підтвердили б, що вони взагалі мають відношення до спірного перевезення.

За таких обставин відповідач не довів, що ним було вжито заходи, передбачені Договором із замовником, для отримання заборгованості за перевезення та виконання своїх зобов'язань перед позивачем .           Крім того п..5.1 договору, укладеного сторонами, зазначає, що надання транспортних послуг здійснюється відповідно до чинного законодавства України. Тому згідно ст. 920 ЦК у разі порушення зобов'язань, що випливають із договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами). Тобто, ЯКЩО ЗА ПОРУШЕННЯ ВКАЗАНИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ ЗАКОНОМ ВСТАНОВЛЕНА ПЕВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, СТОРОНИ НЕ МОЖУТЬ ВІД ЦЬОГО ВІДСТУПИТИ.

Згідно ст. 614 ч.З ЦК України правочин, яким скасовується або обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання, є нікчемним. З огляду на це не можна звільнити відповідача від відповідальності за прострочення сплати боргу, хоч він і посилається на відсутність надходження коштів від замовника.

Ч.2 ст. 614 ЦК покладає тягар доказу про відсутність вини на особу, яка порушила зобов'язання. Відповідач не надав суду жодного письмового доказу, який би доводив відсутність його вини. Згідно ст. 193 ч. 7 ГК України не допускається одностороння відмова від виконання зобов’язання або відстрочка з мотиву, що зобов’язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Таким чином висновок суду першої інстанції, що  договір перевезення № 17/03/10 від 17.03.2010 р.  укладений під відкладною  умовою, а обов’язок з проведення розрахунків з позивачем у відповідача виникає після проведення розрахунків замовника з відповідачем є безпідставним.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що строк виконання відповідачем обов’язку договором не встановлений .  

Згідно з ч.2 ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Вимога кредитора може пред’являтися в будь - якій формі.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Однак матеріали справи не містять доказів  пред’явлення  позивачем такої вимоги відповідачу. Тому в даному випадку строк виконання обов'язку з оплати виконаних позивачем транспортних послуг не настав.

Таким чином, позивач помилково прийшов до висновку щодо прострочення виконання грошового зобов’язання відповідачем, оскільки позивачем не було надано жодних доказів, які б підтверджували факт настання строку виконання зобов'язання у відповідача щодо проведення розрахунків за договором з перевізником № 1703 від 17.03.2010 р. або існування правових підстав достроково вимагати проведення розрахунків.  

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду  має бути залишено без змін з інших мотивів.

Керуючись ст. 99, 101, п.  1 ст.103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

                                                  постановила:

Апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 залишити без задоволення.

        Рішення господарського суду Харківської області від 01.12.10 р. у справі № 43/263-10 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів.

Головуючий суддя          В.Я. Погребняк

Суддя                                                                                   Т. В. Гончар

Суддя                                                                                   М.М. Слободін          

Повний текст постанови підписано   09.03.2011 р.