ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 лютого 2011 року 15:16 Справа № 2а-0870/513/11
Запорізький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Калашник Ю.В.,
при секретарі судового засідання Баланчук І.М.,
за участю:
позивача – ОСОБА_1 (НОМЕР_1 від 11.10.1996)
представника відповідача – Нішти О.В. (довіреність від 24.12.2010 №3/7-117)
розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовною заявою ОСОБА_1
до Головного управління внутрішніх військ МВС України
про визнання протиправним та скасування рішення і зобов’язання вчинити певні дії
ВСТАНОВИВ:
У січні 2011 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду із адміністративним позовом до Головного управління внутрішніх військ МВС України (далі - відповідач), в якому просить:
визнати протиправним та скасувати рішення Комісії головного управління внутрішніх військ МВС України з питань розгляду матеріалів про визначення учасників бойових дій, оформлене протоколом від 09.12.2010 №7, в частині відмови визнати ОСОБА_1 учасником бойових дій на території інших держав.
зобов’язати Головне управління внутрішніх військ МВС України вчинити дії щодо розгляду питання про визнання ОСОБА_1 учасником бойових дій та видачі посвідчення встановленого зразка.
У судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги та зазначив, що під час проходження служби у військовий частині 5442 на протязі 1988-1990 років виконував службові обов’язки по охороні громадського порядку у надзвичайних обставинах, пов’язаних з масовими антигромадськими проявами, зокрема у м. Єреван Вірменської РСР, м. Сухумі та м. Очамчир Абхазької АРСР. Зазначає, що виконував завдання в умовах надзвичайних обставин та при збройних конфліктах на території Вірменії та Абхазії виконання завдань здійснювалось в бойовій екіпіровці. З урахуванням викладеного вважає, що рішенням Комісії з питань визнання учасниками бойових дій Головного управління внутрішніх військ МВС України від 19.12.2010 року, оформленого протоколом № 7, позивачу було безпідставно відмовлено у визнанні його учасником бойових дій на території інших держав та у видачі посвідчення учасника бойових дій.
Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечив та надав пояснення, аналогічні викладеним у письмових запереченнях на позов від 09.02.2010. Також вказує на те, що розглядаючи заяву позивача про визнання його учасником бойових дій та видачі йому посвідчення встановленого зразка та відмовляючи йому в цьому комісія ГУВВ з питань розгляду матеріалів про визначення учасників бойових дій діяла лише на підставі і у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією, законами України та постановами Кабінету Міністрів України. Пояснює, що згідно долучених до справи документів вбачається, що позивач під час навчання проходження служби у військовій частині 5442 внутрішніх військ МВС СРСР виконував завдання по охороні громадського порядку, пов’язані з антигромадськими проявами у м.Єреван, м.Сухумі та м.Очамчир. До іншої держави у закордонне відрядження позивач не направлявся, а направлявся лише у службове відрядження в межах однієї держави – Радянського Союзу. У зв’язку із цим відповідач вважає, що вимоги позивача суперечать положенням постанови КМУ від 08.02.1994 р. № 63 “Про організаційні заходи щодо застосування Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” і задоволенню не підлягають.
На підставі ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України (далі-КАС України), судом у судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частину постанови.
Розглянувши подані документи, заслухавши пояснення сторін, судом установлені наступні обставини.
08.11.2010 позивач звернувся із рапортом на ім’я командира військової частини 3033 полковника ОСОБА_4 з проханням перерахувати вислугу років та видати посвідчення учасника бойових дій встановленого зразка.
07.12.2010 на засіданні комісії ГУВВ МВС України з питань розгляду матеріалів про визначення учасників бойових дій, позивачу було відмовлено у визнанні учасником бойових дій. Вказане рішення комісії оформлене протоколом № 7.
Не погоджуючись із рішенням комісії ОСОБА_1 звернувся до суду.
Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов підлягає задоволенню повністю виходячи з наступного.
Згідно з архівною довідкою від 02.03.2010 № 3/35-2008 центрального архиву ГУВВ МВС України позивач виконував службові обов’язки по охороні громадського порядку при надзвичайних обставинах у НКАО та відряджався до м.Єреван Вірменської РСР, м. Сухумі та м. Очамчир Абхазької АРСР, що підтверджується витягами з наказів командира військової частини 5442, а саме: від 22.08.1988 №197, від 28.11.1988 №280, від 02.12.1988 №284, від 19.01.1989 №16, від 01.03.1989 №51, від 13.04.1989 №87, від 17.07.1989 №165, від 22.08.1989 №196, від 28.08.1989 №201, від 20.11.1989 №270, від 12.02.1990 №36, від 24.05.1990 №119.
У відповідності з п.2 ст. 6 Закону України “ Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, учасниками бойових дій визнаються учасники бойових дій на території інших країн - військовослужбовці Радянської Армії, Військово - Морського Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу PCP (включаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу PCP проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ (флотів).
Перелік держав, зазначених у цьому пункті, періоди бойових дій у них та категорії працівників визначаються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України № 63 від 22.09.1994 (із змінами і доповненнями № 1296 від 08.11.2007 року) “Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту” затверджено перелік держав, яким надавалася допомога за участю військовослужбовців Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки та осіб рядового, начальницького складу і військовослужбовців Міністерства внутрішніх справ, військовослужбовців Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, інших військових формувань, осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ колишнього Союзу РСР, і періодів бойових дій на їх території, де також міститься вказівка, що бойові дії велися і в інших країнах після грудня 1979 року,але інформацію про участь в них надає Генеральний штаб Збройних Сил колишнього Союзу РСР відносно військових фахівців.
Суд вважає, що під визначенням “інші країни після 1979 року”, яке міститься в постанові Кабінету Міністрів України № 63 від 08.02.1994 року, слід розуміти також і колишній Союз РСР, оскільки вказаний термін оцінюється по відношенню саме до незалежної держави Україна, а не по відношенню до колишнього Союзу РСР.
Згідно з ч. 2 ст. 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.
Суд зазначає, що є загальновідомими факти про те, що в період, який передував відокремленню колишніх союзних республік Союзу РСР та створення на їх території незалежних держав, а саме з 1988 по 1991 роки в СРСР, зокрема в кавказьких республіках виникали непоодинокі етнічні конфлікти, що супроводжувались збройними сутичками. Збройні сили СРСР і органів внутрішніх справ в даних регіонах виконували бойові завдання метою яких були захист мирного населення та приборкання конфліктуючих сторін. На час існування Союзу РСР та партійної ідеології, яка панувала в той період, не визнавалось, що в союзних республіках могли вестись бойові дії і реальна інформація про їх трагічні наслідки замовчувалась, що не дає можливості встановити виключно з офіційних документів чи мало спеціальне завдання МВС СРСР, на виконання якого був направлений зазначений підрозділ, характер бойового.
Також слід враховувати, що на виконання доручення КМУ № 42048/4/1-05 від 05.09.2005 МЗС України в листі від 21.09.2005 вих. № 620/14-110-1410 надало інформацію щодо юридично визначених періодів бойових дій на територіях держав Кавказу та Молдови, а саме Нагірно-карабаський конфлікт (Азербайджанська республіка визнає ведення бойових дій на території АР у період з жовтня 1988 р. по квітень 1994 р.); Грузино-південноосетинський та грузино-абхазький конфлікти (в Грузії не існує законодавчих актів, які б юридично визначали періоди ведення бойових дій, однак в державних органах влади прийнято вважати, що військова фаза тривала у ході грузино-південноосетинського конфлікту з жовтня 1990 року по 23 червня 1992 року; у ході грузино-абхазького конфлікту –з 14 серпня 1992 року до 30 вересня 1993 року).
Проте, окрім вищевказаних офіційних документів (архівних довідок) позивачем долучені до матеріалів справи численні статті засобів масової інформації щодо подій на території Вірменської РСР та Абхазької АРСР під час перебування позивача на вказаній території. Відповідно до інформації, яка міститься у цих виданнях, на той час на території Вірменської РСР та Абхазької АРСР відбувалися масові заворушення та безпорядки з використанням вогнепальної зброї, які супроводжувались чисельними людськими жертвами серед громадського населення та постраждалими серед працівників правоохоронних органів та військовослужбовців.
Таким чином, хоча Вірменська РСР та Абхазька АРСР не включені до переліку держав і періодів бойових дій на їх території, затверджений постановою КМУ від 08.02.1994 №63, судом встановлено та представником відповідача не заперечується, що позивач виконував завдання в умовах надзвичайного стану та при збройних конфліктах із застосуванням вогнепальної зброї і піддавав ризику своє життя і здоров’я. Тобто, участь позивача у військових операціях суд вважає доведеною.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (ч.3 ст.2 КАС України).
Частиною 1 ст. 11 КАС України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно із ч. 1 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Ураховуючи вище викладене, суд вважає, що відповідачем не доведена правомірність оскаржуваного рішення, у зв’язку із чим позовні вимоги є доведеними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до ст.94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).
Керуючись ст. ст.161-163, 167 КАС України, суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Адміністративний позов задовольнити.
2.Визнати протиправним та скасувати рішення Комісії головного управління внутрішніх військ МВС України з питань розгляду матеріалів про визначення учасників бойових дій, оформлене протоколом від 09.12.2010 №7, в частині відмови визнати ОСОБА_1 учасником бойових дій на території інших держав.
3. Зобов’язати Головне управління внутрішніх військ МВС України вчинити дії щодо розгляду питання про визнання ОСОБА_1 учасником бойових дій та видачі посвідчення встановленого зразка.
4. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3,40грн. (три грн. 40 коп.) Видати виконавчий лист.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо вона не була подана у встановлені строки. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд шляхом подачі в 10-денний строк з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 КАС України – з дня отримання такої постанови, апеляційної скарги, з подачею її копії відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі.
Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених ч.4 ст.167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Постанова в повному обсязі у відповідності до вимог ст. 160 КАС України оформлена і підписана 14.02.2011.
Суддя Ю.В.Калашник