ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД _________________________________________________________________________________________

 

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

 

"11" грудня 2007 р.

Справа № 26/244-07-5898

Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:

Головуючого судді:  Бєляновського В.В.,

                     Суддів:  Ліпчанська Н.В.

                                   Лавренюк  О.Т.

 

при секретарі   -   Волощук О.О.,

 

Склад колегії суддів змінювався згідно з розпорядженнями Голови Одеського апеляційного господарського суду № 101 від 06.09.2007 р. та № 164 від 20.11.2007 р.

 

за участю представників:

Від позивача: Нікольська Л.В.

Від відповідача:ОСОБА_2

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу ВАТ „Симферопольськая фабрика „Кристалл”

на рішення господарського суду Одеської області

від 31 серпня 2007 року                   

у справі № 26/244-07-5898                                                                                                                                                                                                                                                                          

за позовом: ВАТ „Симферопольськая фабрика „Кристалл”

до відповідача: суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_1

про стягнення 11174,74 грн.

                                                  ВСТАНОВИЛА:

          У липні 2007 року ВАТ „Симферопольськая фабрика „Кристалл” (далі - Фабрика) звернулася до господарського суду Одеської області з позовом до суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_1(далі - Підприємець) про стягнення заборгованості в сумі 11 174.74 грн., яка  виникла у зв'язку з непроведенням остаточного розрахунку за поставлену у листопаді 2001 року, лютому та травні 2002 року, липні 2003 року та березні 2005 року продукцію згідно з договорами поставки № 1 від 30.11.2001 року, консигнації      № 47 від 01.03.2002 р., комісії № 47 від 30.03.2005 року.

В обґрунтування пред'явлених вимог позивач посилався на те, що  на підставі договору поставки № 1 від 30.11.2001 року він у листопаді 2001 року та у лютому 2002 року поставив відповідачеві за відповідними накладними  продукцію загальною сумою 7511.23 грн. яку останній оплатив частково на суму 5353,07 грн. і станом на жовтень 2003 року за відповідачем рахувалася заборгованість по цьому договору в розмірі 2158,06 грн.

          На підставі договору консигнації № 47 від 01.03.2002 р. позивач доручив  відповідачеві реалізацію продукції переданої останньому у травні 2002 року, липні 2003 року та березні 2005 року за відповідними накладними на загальну суму 10675,95 грн. Відповідач здійснив оплату частково на суму 1659,37 грн. і станом на 2003 рік за ним рахувалася заборгованість по цьому договору в розмірі 9016,58 грн.

          Вказуючи на те, що станом на жовтень 2006 року по цим двом договорам за відповідачем рахується заборгованість в розмірі 11174,74 грн., а 30.03.2005 року між сторонами було укладено договір комісії № 47, а 20.09.2006 року відповідачеві була направлена претензія з вимогою погасити зазначену заборгованість, яку останній залишив без відповіді, Фабрика просила про задоволення позову.

Підприємець ОСОБА_1позов не визнала посилаючись на те, що вищевказані договори не були укладені у зв'язку з тим, що сторонами не було досягнуто згоди по всіх істотних умовах, необхідних для договорів даного виду; жодного документа на виконання цих договорів сторонами не складалося; фактична поставка товару здійснювалася позивачем за умови оплати його вартості після отримання товару відповідачем; строк позовної давності за накладними, якими позивач обґрунтовує свої вимоги минув; акти звірення взаєморозрахунків та претензію від позивача  не отримувала.

          Рішенням господарського суду Одеської у справі від 31.08.2007 року у справі (суддя -Никифорчук М.І.) в позові відмовлено з мотивів недоведеності позовних вимог та закінчення строку позовної давності до пред'явлення даного позову.

В апеляційній скарзі Фабрика посилаючись на порушення та неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, просить зазначене рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов.

Відзив на апеляційну скаргу від відповідача не надходив.

За правилами встановленими ч. 3 ст. 77 ГПК України у справі оголошувалася перерва до 11.12.2007 року.

Обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

          Обґрунтовуючи пред'явлені вимоги, позивач посилається на те, що 30.11.2001 року між сторонами було укладено договір поставки № 1, на підставі якого він поставив відповідачеві продукцію за накладними № № 355, 356, від 28.11.2001 р. № 72 від 26.02.2002 р. загальною сумою 7511,23 грн, яку останній оплатив частково на суму 5353,07 грн. і станом на жовтень 2003 року за відповідачем рахувалася заборгованість за цим договором в розмірі 2158,16 грн., а 01.03.2002 р. між сторонами було укладено договір консигнації № 47, на підставі якого він доручив відповідачеві від його імені реалізацію продукції за накладними № 217 від 24.05.2002 р., № 250 від 16.07.2003 р. № 98 від 30.03.2005 року загальною сумою 10675,95 грн., яку останній оплатив частково на суму 1659,37 грн. і станом на 2003 рік за відповідачем рахувалася заборгованість за цим договором в розмірі  9016,58 грн.

В порушення вимог встановлених п. 5 ч. 2 ст. 54 ГПК України  правові підстави свого позову позивач не зазначив.

          Як вбачається з матеріалів справи, 30.11.2001 року між ВАТ „Симферопольськая фабрика „Кристалл” (постачальник) та приватним підприємцемОСОБА_1(покупець) було підписано договір поставки № 1, відповідно до якого постачальник передає, а покупець приймає і оплачує товар в асортименті, кількості і за цінами, вказаними у накладних, які свідчать про приймання -передачу товару і є невід'ємною частиною договору.

          01.03.2002 року між ВАТ „Симферопольськая фабрика „Кристалл” (консигнант) та приватним підприємцемОСОБА_1(консигнатор) було підписано договір консигнації № 47, відповідно до якого консигнант доручає консигнатору від його імені реалізацію продукції, яка є у консигнатора.

          Згідно з ст. 245 ЦК УРСР, в редакції від 18.07.1963 р., чинній на момент виникнення спірних правовідносин, за договором поставки організація -поставщик зобов'язується передати у певні строки або строк організації-покупцеві (замовникові) у власність (в оперативне управління) певну продукцію згідно з обов'язковим для обох організацій плановим актом розподілу продукції; організація-покупець зобов'язується прийняти продукцію і оплатити її за встановленими цінами. Договором поставки є також договір, що укладається між організаціями за їх розсудом, за яким поставщик зобов'язується передати покупцеві продукцію, що не розподіляється в плановому порядку, в строк, який не збігається з моментом укладення договору.

          Визначення консигнації наведене у затверджених постановою Верховної ради України від 27.06.1995 р. № 247/95-ВР Правилах застосування Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”, згідно з яким консигнаційна операція - господарча операція суб'єкта підприємницької діяльності (консигнанта), що передбачає експорт матеріальних цінностей до складу іншого суб'єкта підприємницької діяльності (консигнатора) з  дорученням  реалізувати зазначені матеріальні цінності на комісійних засадах.

          За своєю правовою природою договір консигнації є різновидом договору комісії, відповідно до якого одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони  (комітента)  за  винагороду  вчинити одну або кілька угод від свого імені за рахунок комітента (ст. 395 ЦК УРСР).

          Статтею 153 ЦК УРСР передбачено, що договір вважається укладеним, коли між сторонами в  потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

          Оскільки договори поставки та консигнації є консенсуальними договорами, то відповідно до ст. 153 ЦК УРСР вони вважаються укладеними з моменту досягнення згоди по всіх істотних умовах.

          За змістом Глав 23 та 35  (Поставка, Комісія) ЦК УРСР, в редакції від 18.07.1963 р., чинній на момент виникнення спірних правовідносин, істотними умовами договорів поставки та консигнації є предмет договору (найменування, номенклатура, асортимент та кількість товару, вимоги до його якості), строк поставки, ціна та порядок і строки проведення розрахунків.

          Проте, наявні у справі договори поставки № 1 від 30.11.2001 р. та консигнації № 47 від 01.03.2002 р. не містять зазначених істотних умов, які притаманні договорам даного виду. За своїм змістом вказані договори наближені до протоколів намірів сторін про поставку та консигнацію невизначеної кількості невизначеного товару за невизначеною ціною у невизначений строк з невизначенням дати проведення  кінцевого розрахунку за нього.

          Отже, всупереч вимогам ст. 153 ЦК УРСР сторони не досягли домовленості по всіх істотних умовах необхідних для договорів даного виду, а тому договори поставки № 1 від 30.11.2001 р. та консигнації від 01,03.2002 р. слід вважати неукладеними (такими, що не відбулися).

          При цьому колегія суддів враховує, що будь -які додатки чи доповнення до вказаних договорів сторонами не укладалися. Належних та допустимих доказів у розумінні ст. 34 ГПК України, які б свідчили про те, що ці договори сторонами виконувалися (як-то акти приймання -передачі продукції, довіреності, видаткові накладні, товарно -транспортні накладні тощо, які б містили посилання на відповідний договір) позивачем до суду не надано і таких доказів у справі не міститься.

          Посилання позивача на те, що  продукція за накладними № № 355, 356 від 28.11.2001 р., № 72 від 26.02.2002 р. поставлялася ним відповідачеві на підставі договору поставки № 1 від 30.11.2001 року, а за накладними № 217 від 24.05.2002 р., № 250 від 16.07.2003 р., № 98 від 30.03.2005 р. відповідачеві доручалося реалізувати продукцію на підставі договору консигнації № 47 від 01.03.2002 р., не приймається судом до уваги, оскільки об'єктивно нічим не підтверджено. В зазначених накладних не міститься жодних вказівок про те, що їх було виписано саме на виконання вказаних договорів, окрім того, накладні № № 355, 356 від 28.11.2001 р. були видані до укладення договору поставки № 1 від 30.11.2001 року.

          Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що у даному випадку мала місце бездоговірна поставка позивачем своєї продукції відповідачеві за вищезгаданими видатковими накладними. При цьому колегія суддів звертає увагу на  те, що всі накладні містять ніким не обумовлені виправлення. Зазначені у накладних суми грошових коштів не співпадають із сумами вказаними позивачем у позовній заяві. Обґрунтований розрахунок заявленої до стягнення суми відсутній. Твердження позивача про часткове проведення відповідачем оплати поставленого товару об'єктивно нічим не підтверджено. Посилання на договори консигнації від 01.03.2004 р. та комісії від 30.03.2005 року є безпредметним, оскільки нічим не обґрунтовано. Надані позивачем в обґрунтування своїх доводів акти звірки взаєморозрахунків від 14.08.2006 року та від 08.09.2006 р. не мають доказової сили, оскільки не підписані другою стороною.

          Наявні у справі матеріали свідчать про те, що строк виконання відповідачем зобов'язання щодо оплати отриманої від позивача за вищевказаними накладними продукції сторонами не був встановлений.

          Статтею 165 ЦК УРСР, в редакції від 18.07.1963 р., чинній на момент  виникнення спірних правовідносин, було передбачено, що якщо строк  виконання зобов'язання не встановлений або визначений моментом витребування, кредитор вправі вимагати виконання, а боржник вправі провести виконання в будь-який час. Боржник повинен виконати таке зобов'язання в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із закону, договору або із змісту зобов'язання.

          Така ж сама норма встановлена ч. 2 ст. 530 ЦК України, в редакції від 16.01.2003 р., що є чинною на момент вирішення даного спору, згідно з якою якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

          Але належні докази, які б підтверджували, що Фабрика зверталася до відповідача з такою вимогою, щодо виконання останнім свого обов'язку оплатити поставлену за вищевказаними накладними продукцію, у справі відсутні.

          Надана позивачем в обґрунтування пред'явлених вимог світлокопія претензії № 322 від 19.09.2006 року не є таким доказом і не приймається судом до уваги, оскільки по -перше: не підписана посадовими особами Фабрики, а по -друге: у справі відсутні докази того, що ця претензія дійсно надсилалася відповідачеві та була ним одержана.

          Таким чином, строк виконання відповідачем зобов'язання оплатити отриману від позивача продукцію не настав і, відповідно, в останнього відсутнє право вимоги до відповідача, що ґрунтується на цих накладних.

          За таких обставин, правові підстави для задоволення пред'явленого Фабрикою позову відсутні.

          Викладені в апеляційній скарзі доводи скаржника не заслуговують на увагу, оскільки з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом апеляційної інстанції, не впливають на правильність вирішення спору по суті.

          Місцевий господарський суд в цілому прийняв правильне рішення про відмову у задоволенні позову, проте, мотиви відмови виклав помилкові.

          Так, висновок господарського суду, що фактична поставка товарів здійснювалася за умови оплати вартості товарів після отримання її відповідачем, не ґрунтується на матеріалах справи і не підтверджений жодним доказом.

          Окрім того, зазначене рішення не відповідає положенням цивільного законодавства про позовну давність.

          Відмовляючи у позові суд виходив із недоведеності позову, а також із того, що строк позовної давності закінчився до пред'явлення позову.

          Проте, у випадку, коли суд на підставі досліджених у судовому засіданні доказів встановить, що позов не доведений, суд у  рішенні зазначає про відмову у задоволенні позову саме з цих підстав, а не за пропуском строку позовної давності. Якщо ж буде встановлено, що право позивача, про захист якого  він просить, порушено і строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі ст. 267 ЦК України ухвалює рішення, яким відмовляє у позові у зв'язку з закінченням строку позовної  давності, а при визнанні причини пропуску цього строку поважною порушене право має бути захищено.

          З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду підлягає зміні і з його мотивувальної частини слід виключити посилання, що фактична поставка товарів здійснювалася за умови сплати вартості товарів після отримання її відповідачем, а також на строк позовної давності, а в решті частини рішення має бути залишено без змін з урахуванням викладеного у мотивувальній частині даної постанови.

 

Керуючись  ст.ст.  99, 101-105  ГПК України, колегія суддів -,

 

ПОСТАНОВИЛА:

          Апеляційну скаргу ВАТ „Симферопольськая фабрика „Кристалл” задовольнити частково.

          Рішення господарського суду Одеської області від 31.08.2007 року у справі 26/244-07-5898 змінити, виключивши з його мотивувальної частини посилання, що фактична поставка товарів здійснювалася за умови сплати вартості товарів після отримання її відповідачем, а також на строк позовної давності, а в решті частини зазначене рішення залишити без змін.

       Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена  у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.

 

           

Головуючий  суддя:                                                Бєляновський В.В.         

 

         

 

 Судді:                                                                       Ліпчанська Н.В.

 

                                                                                    Лавренюк О.Т.