239/345/21

2/239/21/2022

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 січня 2022 року Новогродівський міський суд Донецької області

в складі: головуючого судді Грідяєвої М.В.

при секретарі Пригоді О.В.

з участю: представника позивача ОСОБА_1

відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Новогродівка цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні квартирою та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_3 , згідно уточненої позовної заяви, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні квартирою, вказуючи на те, що ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 , згідно договору купівлі-продажу від 11.10.2011 року. З ОСОБА_2 він перебував у зареєстрованому шлюбі з 25.04.2014 року по 16.06.2020 року. Сумісних дітей від шлюби не мали. У квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2 , її дочка ОСОБА_4 та він з 17.10.2016 року, після реєстрації шлюбу відповідач зареєструвала його у квартирі. Квартира складається з трьох житлових кімнат, загальною площею 42,2 кв.м., з них житловою 29,5 кв.м. 16.06.2020 року шлюб розірваний, після чого, скориставшись тим, що його не було вдома 16.06.2020 року вона змінила замки на вхідних дверях квартири. На його неодноразові звернення щодо не перешкоджання йому користуватися квартирою ОСОБА_2 відмовляє, ухиляється від зустрічі, не відповідає на дзвінки. З цього приводу він звертався з заявою до Покровського РУП ГУНП в Донецькій області, де йому в усній формі рекомендували звернутися до суду. На даний час він мешкає у АДРЕСА_2 , власниками якої є ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . Вважає, що правомірно проживав у квартирі, бо був вселений нею, як член сім`ї власника і більше 4 років проживав у квартирі, де і був зареєстрований. Домовленості щодо права користування квартирою після розірвання шлюбу з ОСОБА_2 не має, згідно ст.64 ЖК України має такі права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Посилається на ч.4 ст.156 ЖК України, згідно якої припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє членів сім`ї власника права користування займаним приміщенням. Просить зобов`язати ОСОБА_2 не чинити йому перешкод в користуванні квартирою АДРЕСА_1 , зобов`язати ОСОБА_2 передати йому ключі від вхідних та інших дверей, що є у квартирі АДРЕСА_1 , справу розглянути у його відсутність.

ОСОБА_2 звернулась до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_3 про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням, вказуючи на те, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 , згідно договору купівлі-продажу від 11.10.2011 року. Вказана квартира знаходиться в її особистій власності, оскільки була куплена у 2007 році, коли вона перебувала у першому шлюбі з ОСОБА_8 та оформлена на його ім`я, а після розірвання шлюбу вона викупила квартиру у колишнього чоловіка. В квартирі крім неї, прописана її дочка та ОСОБА_3 , з яким вона перебувала у шлюбі з 24.04.2014 року по 16.06.2020 року. Шлюбні відносини з ОСОБА_3 припинялися неодноразово, останній постійно чинив сварки, підіймав на неї руки, сумісно з ним було неможливо жити, у зв`язку з чим вона була вимушена постійно звертатись до поліції. В жовтня 2015 року вона зверталась до суду з заявою про розірвання шлюбу, потім давала йому шанс та справу залишала без руху. З листопада 2019 року з ОСОБА_3 сімейні відносини були припинені, останній добровільно зібрав всі свої речі та пішов проживати до своїх батьків. Весною 2020 року вона була змушена замінити замок на вхідних дверях квартири, тому що він з часом став заїдати та його заклинило. Після розірвання шлюбу, вона неодноразово зв`язувалась з відповідачем і просила його виписатися добровільно з її квартири, але він спочатку обіцяв, що зніметься з реєстрації, а потім зовсім перестав відповідати на її дзвінки. З листопада 2019 року ОСОБА_3 не проживає в її квартирі, не оплачує комунальні послуги, він виїхав забравши свої особисті речі. З ОСОБА_3 спільно проживати в квартирі вона не має наміру, це її власність, яку бажає подарувати своїй доньці. Посилається на ст.ст.317, 319, 321, 405, 406 ЦК України. Вважає, що відповідач втратив право користування житловим приміщенням. Право ОСОБА_3 на користування її квартирою підлягає припиненню на підставі ч.2 ст.406 ЦК України, відповідно якої сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення, так як ОСОБА_3 не проживає у її квартирі з 2019 року, спільне господарство вони не ведуть, комунальні послуги не сплачує, шлюбні відносини між ними припинені. Просить визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 .

В судове засідання позивач ОСОБА_3 не з`явився, про час, дату та місце розгляду справи повідомлений належним чином, згідно письмової заяви просить розглянути справу за його відсутністю, з участю його представника. Згідно відзиву на зустрічний позов, позов не визнає, вказуючи, що шлюбні відносини з ОСОБА_2 припиненні з 16.06.2021 року з дня розірвання шлюбу. До цього часу він мешкав з нею та її дочкою ОСОБА_4 у спірній квартирі. Після розірвання шлюбу в установі РАЦСу він поїхав на роботу, а на наступний день, коли повернувся з роботи, увійти до квартири не зміг, бо замки вже були змінені. Двері йому ніхто не відчиняв, на його дзвінки ні ОСОБА_2 ні її донька не відповідали. Декілька днів він перебував у своїх знайомих у м.Новогродівка, потім поїхав до ОСОБА_2 за місцем роботи, де вона передала йому 2 пакета і сумку з його речами. Передати йому нові ключі, щоб він мав можливість мешкати за місце реєстрації вона відмовилась. Після чого він вирішив тимчасово зняти для проживання будь-яке житло та мирним шляхом домовитись з ОСОБА_2 про умови і порядок користування квартирою, де він зареєстрований, на що остання від зустрічі відмовляється. Вказує, що обставини, які вказані у довідці про не проживання його у спірній квартирі з листопада 2019 року не відповідають дійсності, оскільки особи, які її підписала, вказали ці обставини зі слів ОСОБА_2 . Позов ним поданий в межах річного строку, після того, як шлюб був розірваний. Посилається на ст. 156 ЖК України, вважає, що правомірно проживав в квартирі позивача, бо був вселений до неї, як член сім`ї власника і більше 4 років проживав в ній, просить зустрічний позов залишити без задоволення.

Представник позивача ОСОБА_3 позов підтримав, пояснив, що позивач ОСОБА_3 бажає мешкати у квартирі де зареєстрований, у добровільному порядку він квартиру не залишав, відповідач ОСОБА_2 змінила замки на дверях квартири, зібрала та віддала позивачу його речі. Іншого житла позивач не має, тому вимушений винаймати житло, де і мешкає, сімейний стан позивача не змінився. Між сторонами була умова, що якщо відповідач віддасть позивачу його речі, він у добровільному порядку зніметься з реєстрації у спірній квартирі. Просить позов задовольнити, у зустрічному позові відмовити.

Відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 позов не визнала, згідно відзиву на позов, вказуючи на те, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 , згідно договору купівлі-продажу від 11.10.2011 року. Вказана квартира знаходиться в її особистій власності, оскільки була куплена у 2007 році, коли вона перебувала у першому шлюбі з ОСОБА_8 та оформлена на його ім`я, а після розірвання шлюбу вона викупила квартиру у колишнього чоловіка. В квартирі крім неї, прописана її дочка та ОСОБА_3 , з яким вона перебувала у шлюбі з 24.04.2014 року по 16.06.2020 року. Шлюбні відносини з ОСОБА_3 припинялися неодноразово, останній постійно чинив сварки, підіймав на неї руки, сумісно з ним було неможливо жити, у зв`язку з чим вона була вимушена постійно звертатись до поліції. З листопада 2019 року з ОСОБА_3 сімейні відносини були припинені, останній добровільно зібрав всі свої речі та пішов проживати до своїх батьків. Весною 2020 року вона була змушена замінити замок на вхідних дверях квартири, тому що він з часом став заїдати та його заклинило. Після розірвання шлюбу, вона неодноразово зв`язувалась з відповідачем і просила його виписатися добровільно з її квартири, але він спочатку обіцяв, що зніметься з реєстрації, а потім зовсім перестав відповідати на її дзвінки. З листопада 2019 року ОСОБА_3 не проживає в її квартирі, не оплачує комунальні послуги, він виїхав забравши свої особисті речі. З ОСОБА_3 спільно проживати в квартирі вона не має наміру, це її власність, яку бажає подарувати своїй доньці. Вважає, що відповідач втратив право користування житловим приміщенням. Право ОСОБА_3 на користування її квартирою підлягає припиненню на підставі ч.2 ст.406 ЦК України, відповідно якої сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення, так як ОСОБА_3 не проживає у її квартирі з 2019 року, спільне господарство вони не ведуть, комунальні послуги не сплачує, шлюбні відносини між ними припинені. Суду пояснила, вона є власником спірної квартири, зареєструвала ОСОБА_3 у квартирі як члена сім`ї, з метою отримання останнім вугілля за місцем роботи, перешкод у користуванні спірною квартирою не чинила, ОСОБА_3 добровільно залишив квартиру ще у листопаді 2019 року, після того, як у них виник сімейний конфлікт. Вона зверталась до поліції з цього приводу, про що був складений протокол та з 22 листопада 2019 року вони разом не мешкають. Особистих речей ОСОБА_3 у квартирі немає, останній свої особисті речі забрав. В них була домовленість, що він добровільно зніметься з реєстрації у грудні 2019 року, але цього він не зробив, також вони домовлялись, що будучи зареєстрований у спірній квартирі надасть їй половину пільгового вугілля, яке він отримував за місце роботи на шахті «Котляревьска», але останній цього не зробив. Замок вона замінила через його несправність. ОСОБА_3 періодично приїжджав та забирав свої речі у квартирі, частину речей забрав у 2019 році, інші в 2020 році. На даний час у квартирі проживає вона та її неповнолітня донька від першого шлюбу, спільне проживання в квартирі разом з ОСОБА_3 , який вже не є членом її сім`ї вважає неможливим. Просить у первісному позові відмовити, зустрічний позов задовольнити.

Свідок ОСОБА_9 пояснила, вона є сусідкою ОСОБА_10 , ОСОБА_11 звертався до неї просив примирити його з ОСОБА_12 , вони разом мешкали до 2020 року,. Одного разу він приходив у той час, як колишній чоловік ОСОБА_12 змінював замок на вхідних дверях. У 2021 році також приїздив до квартири та забирав свої речі.

Свідок ОСОБА_13 пояснила, що сторони мешкали разом у квартирі ОСОБА_12 до 2019 року, після чого він у квартирі не мешкає, приходив до квартири та у її присутності забирав свої речі, ще приїжджав за речами у 2021 року. У квартирі зареєстровані ОСОБА_12 та її неповнолітня дочка, ОСОБА_14 . Під час заміни замків у квартирі вона присутня не була.

Вислухавши сторони, опитавши свідків, вивчивши матеріали справи, суд вважає позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні квартирою необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.

Згідно свідоцтва про одруження, ОСОБА_8 та ОСОБА_15 , після реєстрації шлюбу ОСОБА_16 , 26.06.2004 року зареєстрували шлюб, актовий запис №38.

Рішенням Новогродівського міського суду Донецької області від 22.03.2011 року, шлюб між ОСОБА_17 та ОСОБА_8 розірвано.

Згідно нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири від 11.10.2011 року та витягу з Державного реєстру правочинів №10488589 від 11.10.2011 року, Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 03.06.2021 року, ОСОБА_17 є власником квартири АДРЕСА_1 .

Згідно витягу про державну реєстрацію прав Селидівського бюро технічної інвентаризації від 07.11.2011 року, квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_17 згідно договору купівлі-продажу квартири №2369 від 11.10.2011 року.

Згідно свідоцтв про шлюб та розірвання шлюбу, ОСОБА_3 та ОСОБА_17 , після реєстрації шлюбу ОСОБА_18 , 25.04.2014 року зареєстрували шлюб, який розірвали 16.06.2020 року.

Згідно довідки ОСББ «Старт» від 24.05.2021 року, ОСОБА_3 , 1982 року народження зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , склад родини: ОСОБА_2 , 1984 року народження - дружина, ОСОБА_4 , 2005 року народження - донька.

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію право власності від 07.07.2017 року, свідоцтва про право на спадщину за законом, квартира АДРЕСА_4 на праві власності належить ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 .

Згідно відповіді Селидівського відділення поліції Покровського ВП ГУНП в Донецькій області від 09.12.2019 року, заява ОСОБА_19 про прийняття заходів до її чоловіка ОСОБА_3 , який за місцем мешкання влаштував сварку, висловлювався на її адресу нецензурною лайкою та погрожував фізичною розправою, з якою вона звернулася до міського відділу поліції 22.11.2019 року, цього ж дня була зареєстрована в ІТС «Інформаційний портал Національної поліції України» за №10866 від 22.11.2019 року. В діях ОСОБА_3 ознак кримінального правопорушення не вбачається, є ознаки адміністративного правопорушення, передбаченого ст.173-2 КУпроАП, у зв`язку з чим відносно ОСОБА_3 складено протокол про адміністративне правопорушення.

Згідно довідки відділу з питань надання адміністративних послуг Новогродівської міської ради від 20.07.2021 року, зареєстроване місце проживання ОСОБА_3 АДРЕСА_3 .

Згідно акту депутата Новогродівської міської ради від 06.07.2021 року, за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстрований ОСОБА_3 , 1982 року народження, який фактично за вказаною адресою не проживає з листопада 2019 року, особистих речей в квартирі не має, мешкає за межами м.Новогродівка.

Згідно товарного чеку наданого суду ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у магазині « ІНФОРМАЦІЯ_3 » придбана серцевину замку вартістю 135 грн.

Згідно матеріалу ЄО №4974 від 01.06.2021 року за зверненням ОСОБА_3 до відділу поліції №3 Покровського РУП ГУНП в Донецькій області, 31.05.2021 року ОСОБА_3 звернувся до відділу поліції із заявою, згідно якої зазначає, він з 25.04.2014 року по 16.06.2020 року перебував у шлюбі з ОСОБА_2 . Вони почали мешкати у вказаній квартирі разом з дружиною та її дочкою від першого шлюбу ОСОБА_4 до реєстрації шлюбу, з червня 2010 року. Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 змінила замки на вхідних дверях до квартири. На його неодноразові звернення щодо не перешкоджання йому користуватися квартирою, відповідала відмовою, ухиляється від зустрічі, не відповідає на дзвінки, хоча в квартирі знаходяться його особисті речі та майно, яке придбане ними під час шлюбу. На даний час тимчасово мешкає у АДРЕСА_2 , де орендує квартиру. Вважає, що правомірно проживав у спірній квартирі, бо був вселений та зареєстрований в ній як член сім`ї власника. Просить прийняти заходи по усуненню перешкод з боку ОСОБА_20 в користуванні ним квартири АДРЕСА_1 .

Згідно довідки відділу поліції №3 Покровського РУП ГУНП в Донецькій області про результати розгляду звернення ОСОБА_3 ЄО №4974 від 01.06.2021 року, було встановлено, що з 25.04.2014 року до 16.06.2020 року ОСОБА_3 перебував у шлюбі з ОСОБА_2 . Під час шлюбу останні мешкали в квартирі АДРЕСА_1 , яка придбала ОСОБА_2 до сумісного проживання з чоловіком. Також під час шлюбу подружжям придбалось майно, яке після розлучення залишилось в квартирі АДРЕСА_1 у ОСОБА_2 . Опитавши за даним фактом ОСОБА_2 остання пояснила, що віддавати спільно нажите майно з чоловіком та дати можливість користуватися колишньому чоловіку квартирою, вона відмовляється, так як має право користуватися даним майном, а вищевказана квартира належить їй та була придбана до шлюбу. В даному факті вбачаються цивільно-правові відносини та ознаки складу кримінального чи адміністративного правопорушення відсутні.

Згідно матеріалу ЄО №4975 від 01.06.2021 року за зверненням ОСОБА_3 до відділу поліції №3 Покровського РУП ГУНП в Донецькій області, 31.05.2021 року ОСОБА_3 звернувся до відділу поліції із заявою, згідно якої зазначає, він з 25.04.2014 року по 16.06.2020 року перебував у шлюбі з ОСОБА_2 . Вони почали мешкати у вказаній квартирі разом з дружиною та її дочкою від першого шлюбу ОСОБА_4 до реєстрації шлюбу, з червня 2010 року. Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 змінила замки на вхідних дверях до квартири. На його неодноразові звернення щодо не перешкоджання йому користуватися квартирою, відповідала відмовою, ухиляється від зустрічі, не відповідає на дзвінки, хоча в квартирі знаходяться його особисті речі та майно, яке придбане ними під час шлюбу, а саме: диван вартістю 5500 грн., мікрохвильова піч «Самсунг» - 1300 грн., телевізор Сатурн - 3500 грн., фен - 800 грн., праска - 600 грн., холодильник «Самсунг» - 6500 грн., телефон «Нокиа» - 3300 грн., водонагрівальний бак - 1900 грн., 2 велосипеда - 7000 грн., електроплита на кухню - 10000 грн., пральна машина «Самсунг» - 6800 грн., меблі до залу - 16500 грн., шафа у дитячій кімнаті - 8000 грн, комп`ютер: монітор, клавіатура, системний блок - 25000 грн, мультиварка - 2500 грн., телевізор «Ташиба» - 6000 грн., золоті прикраси на суму 30000 грн. На даний час тимчасово мешкає у АДРЕСА_2 , де орендує квартиру. Вважає, що правомірно проживав у спірній квартирі, бо був вселений та зареєстрований в ній як член сім`ї власника. Просить прийняти заходи по усуненню перешкод з боку ОСОБА_20 в користуванні ним квартири АДРЕСА_1 .

Згідно довідки відділу поліції №3 Покровського РУП ГУНП в Донецькій області про результати розгляду звернення ОСОБА_3 ЄО №4975 від 01.06.2021 року, було встановлено, що з 25.04.2014 року до 16.06.2020 року ОСОБА_3 перебував у шлюбі з ОСОБА_2 . Під час шлюбу останні мешкали в квартирі АДРЕСА_1 , яка придбала ОСОБА_2 до сумісного проживання з чоловіком. Також під час шлюбу подружжям придбалось майно, яке після розлучення залишилось в квартирі АДРЕСА_1 у ОСОБА_2 . Опитавши за даним фактом ОСОБА_2 остання пояснила, що віддавати спільно нажите майно з чоловіком та дати можливість користуватися колишньому чоловіку квартирою, вона відмовляється, так як має право користуватися даним майном, а вищевказана квартира належить їй та була придбана до шлюбу. В даному факті вбачаються цивільно-правові відносини та ознаки складу кримінального чи адміністративного правопорушення відсутні.

Судом встановлено, ОСОБА_2 згідно договору купівлі-продажу від 11.10.2011 року на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 , яку вона купила у колишнього чоловіка. ОСОБА_2 , після укладення шлюбу 25.04.2014 року з ОСОБА_3 , зареєструвала місце мешкання ОСОБА_3 , як члена її сім`ї її чоловіка ІНФОРМАЦІЯ_4 в спірній квартирі. 16.06.2020 року шлюб між сторонами розірваний, ОСОБА_3 , ще до розірвання шлюбу, з листопада 2019 року в спірній квартирі не мешкає, добровільно переїхав із спірної квартири на іншу адресу, що підтвердили в судовому засіданні свідки та підтверджено письмовими доказами дослідженими судом, що на час розгляду справи у суді становить більше одного року, сторони спільне господарства не ведуть, комунальні платежі ОСОБА_3 не сплачує, мешкає в іншому житлі, яке на праві власності належить іншим особам. В спірній квартирі зареєстрована та мешкає донька ОСОБА_2 , ОСОБА_4 ,2005 року народження.

Доказів вчинення відповідачем перешкод позивачу у користуванні квартирою суду не надано. ОСОБА_3 до працівників поліції із заявою про вжиття до ОСОБА_2 заходів з усунення перешкод у користуванні спірною квартирою звернувся лише 31.05.2021 року, тобто більше ніж півтора року після припинення проживання у квартирі та більше майже року після розірвання шлюбу, безпосередньо перед зверненням до суду з позовом, що свідчить про відсутність у ОСОБА_3 протягом тривалого часу інтересу до спірної квартири, як до житла.

Суд критично відноситься до доводів позивача та його представника про зміну відповідачем замків у квартирі саме з метою вчинення позивачу перешкод у її користуванні, оскільки безпосередньо сам факт заміни замків у квартирі, без наявності інших належних та допустимих доказів, з яких можливо встановити бажання та дії ОСОБА_3 направлені на користування квартирою та його інтерес до неї, як до місця свого проживання. Неодноразові періодичні приїзди ОСОБА_3 до квартири за своїми речами, яки знаходились у спірній квартири та фактичне перебування у спірній квартирі після заміни замків, про що повідомили свідків та це узгоджуються з поясненнями ОСОБА_2 , свідчать про відсутність у позивача ставлення до квартири, як до свого місцямешкання

Крім того, суд враховує пояснення представника позивача щодо можливості у добровільному порядку знятися з реєстрації ОСОБА_3 при умові вирішення з ОСОБА_2 у добровільному порядку спору з приводу добровільного поділу - повернення майна, , що також свідчить про відсутність інтересу у ОСОБА_3 до спірної квартири як до місця проживання та наявність у нього інтересу (спору) щодо поділу майна.

В зв`язку з викладеним вище, позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні квартирою задоволенню не підлягає.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням підлягає задоволенню з наступних підстав.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини (далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява N 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява N 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява N 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява N 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява N 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява N 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії", зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява N 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява N 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява N 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява N 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Суд звертає увагу, що у спірних правовідносинах права ОСОБА_2 , як власниці квартири, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У даному випадку спір виник між власником житла, яка є одночасно і його користувачем, та користувачем цього житла з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з власником.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.

Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.

Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.

Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.

Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України.

У рішеннях Конституційного Суду України N 4-зп від 3 жовтня 1997 року у справі за конституційним зверненням ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) N 18/183-97 та N 5-рп/2012 від 13 березня 2012 року у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) N 1-7/2012 зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актамиоднакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною єпрактика, коли наступний у часі акт містить пряме застереженнящодо повного або часткового скасування попереднього.Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки:

У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характера права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено перелік речових прав, похідних від права власності:право користування (сервітут);інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі N 353/1096/16-ц (провадження N 14-181цс18).

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі N 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі N 753/481/15-ц (провадження N 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі N 695/2427/16-ц, (провадження N 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі N 523/12186/13-ц (провадження N 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Разом із тим, встановивши, що права позивачки порушені у контексті статті 8 Конвенції, необхідно зазначити, що порушено і її права, як власниці житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивачки, з якою після розірвання шлюбу проживає донька, тому відповідач як колишній член її сім`ї втратив право на користування житлом, оскільки він вже не є членом її сім`ї.

Таким чином, у справі, дійсно, як ЖК УРСР, так і ЦК України передбачено підстави визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Ці підстави передбачені у статтях 71, 72 ЖК УРСР та статті 405 ЦК України.

Разом із тим припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житла може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов`язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Вказаний правовий висновок викладений в Постанові ВС від 13.10.2020 року справа №447/455/17.

Суд враховує, що ОСОБА_3 з часу розірвання шлюбу, не відноситься до членів сім`ї ОСОБА_2 , сторони сумісне не мешкають в спірному житлі з 2019 року, проживання та реєстрацію в спірному житлі доньки ОСОБА_2 , що робить неможливим спільне мешкання з сторонньою особою, мешкання ОСОБА_3 в житловому приміщенні за іншою адресою, без доведення суду на яких підставах (оренда, найм), не проживання ОСОБА_3 більше одного року в спірній квартирі, яка належить на праві власності ОСОБА_2 та приходить до висновку інтереси ОСОБА_2 , як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї ОСОБА_3 , у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, з метою захисту права власності ОСОБА_2 та права на вільне розпорядження своїм майном, суд вважає, що ОСОБА_3 підлягає визнанню таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 .

Керуючись ст.ст.41,47 Конституції України, ст.ст.9, 317, 319, 321, 383, 391, 401-402, 405, 406 ЦК України, ст.3 СК України, ст.ст. 150, 156,162 ЖК України, ст.ст.12, 89, 263, 265, 268, 354 ЦПК України,

В И Р І Ш И В :

В позові ОСОБА_3 до ОСОБА_10 про усунення перешкод в користуванні квартирою - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_10 до ОСОБА_3 про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням - задовольнити.

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , визнати таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 .

Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Донецького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Повна частина рішення виготовлена 27.01.2022 року.

Рішення виготовлене в нарадчій кімнаті.

Суддя: