Номер провадження: 22-ц/813/2269/22

Номер справи місцевого суду: 514/527/20

Головуючий у першій інстанції Тончева Н. М.

Доповідач Князюк О. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.01.2022 року                                                                 м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії:

Головуючого Князюка О.В.,

суддів: Заїкіна А.П., Таварткіладзе О.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження порядку цивільну справу за апеляційною скаргою фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на заочне рішення Тарутинського районного суду Одеської області від 25.01.2021 року у справі за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування збитків в порядку регресу,-

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

ФОП ОСОБА_1 звернувся до Тарутинського районного суду Одеської області з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив стягнути з останнього на користь позивача завдані збитки в порядку регресу у розмірі 57242 гривні 59 копійок, судовий збір в розмірі 840 гривень 80 копійок, витрати на правову допомогу в розмірі 2000 гривень.

Позовні вимоги мотивовано тим, що 28 вересня 2016 року між ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» та ОСОБА_3 було укладено Поліс обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АК/0507441. У відповідності до умов вказаного полісу страхування, ПрАТ «УПСК» взяло на себе зобов`язання у разі настання страхового випадку за участю забезпеченого транспортного засобу марки «DAF XF 95» державний реєстраційний номер НОМЕР_1 сплатити страхове відшкодування за шкоду, заподіяну третім особам. 12 листопада 2016 року на території складів Нової пошти міста Біляївка мала місце дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля марки «DAF XF 95» державний реєстраційний номер НОМЕР_1 з причепом державний реєстраційний номер НОМЕР_2 під керуванням ОСОБА_2 та автомобіля марки «MAN» державний реєстраційний номер НОМЕР_3 з причепом марки «Schmitz» державний реєстраційний номер НОМЕР_4 , що належить ТзОВ «Овертранс». Внаслідок вказаної дтп транспортному засобу марки «MAN» державний реєстраційний номер НОМЕР_3 з причепом марки «Schmitz» державний реєстраційний номер НОМЕР_4 було завдано механічних пошкоджень з матеріальними збитками. Відповідно до постанови Біляївського районного суду Одеської області від 29 грудня 2016 року по справі №496/4179/16-п ОСОБА_2 було визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП за вчинення ним правопорушення, яке мало місце 12 листопада 2016 року. Власник пошкодженого транспортного засобу марки «MAN» державний реєстраційний номер НОМЕР_3 з причепом марки «Schmitz» державний реєстраційний номер НОМЕР_4 ТзОВ «Овертранс» звернулось до ПрАТ «УПСК» із заявою про виплату страхового відшкодування за Полісом №АК/0507441 від 28 вересня 2016 року. На підставі страхового акта №ОЦ/175/000/17/0019 від 19 квітня 2017 року ПрАТ «УПСК» було виплачено страхове відшкодування за пошкоджений причеп марки «Schmitz» державний реєстраційний номер НОМЕР_4 в розмірі 28300 гривень, що підтверджується платіжним дорученням №128 від 19 квітня 2017 року. Крім того, на підставі страхового акта №ОЦ/175/000/17/0098 від 29 травня 2017 року ПрАТ «УПСК» було виплачено страхове відшкодування за пошкоджений автомобіль марки «MAN» державний реєстраційний номер НОМЕР_3 в розмірі 28942 гривні 59 копійок, що підтверджується платіжним дорученням №134 від 30 травня 2017 року. Враховуючи викладене вище, загальний розмір фактично понесених витрат ПрАТ «УПСК» склав 57242 гривні 59 копійок. Відповідачем не було повідомлено письмово страховика про вказану вище дтп, що не дало змоги страховику об`єктивно розслідувати обставини дтп. Відповідачем було порушено умови договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності №АК/0507441 від 28 вересня 2016 року. Тож, право регресної вимоги виникло у ПрАТ «УПСК» з моменту виплати страхового відшкодування в повному обсязі, тобто 30 травня 2017 року. З метою досудового врегулювання спору, відповідачеві було направлено вимогу про відшкодування збитків в порядку регресу, однак ніяких дій з боку відповідача щодо погашення заборгованості в добровільному порядку проведено не було. 16 березня 2020 року між ПрАТ «УПСК» та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 укладено договір №13/03/2020 про відступлення права вимоги, відповідно до якого ПрАТ «УПСК» відступає, а ОСОБА_1 отримує право вимоги відшкодування у порядку регресу збитків завданих ПрАТ «УПСК» по договору страхування, перелік яких наведений у Додатку №1 до Договору, в тому числі право вимоги відшкодування в порядку регресу збитків у вигляді виплаченого страхового відшкодування за полісом №АК/0507441 від 28 вересня 2016 року. У зв`язку з цим позивач просить суд стягнути з відповідача збитки в порядку регресу в розмірі 57242 гривні 59 копійок.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Тарутинського районного суду Одеської області від 25 січня 2021 року у задоволенні позову фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , представником якого є адвокат Самойленко Петро Миколайович до ОСОБА_2 про відшкодування збитків в порядку регресу було відмовлено.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, що подала апеляційну скаргу

Не погоджуючись з рішенням Тарутинського районного суду Одеської області від 25 січня 2021 року ФОП ОСОБА_1 звернувся до Одеського апеляційного суду з апеляційною скаргою в якій просив скасувати заочне рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що судом першої інстанції було не правильно застосовані норми матеріального та процесуального права та суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що, оскільки ФОП ОСОБА_1 не є страховиком відповідно до вимог Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», не є юридичною особою, яка має права надавати страхові послуги, то не має права вимоги в порядку регресу за виконаним страховим зобов`язанням.

Відзив на апеляційну скаргу від відповідача ОСОБА_2 впродовж встановленого апеляційним судом строку не надходив.

Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 15.02.2021 року провадження у цивільній справі за апеляційною скаргою фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на заочне рішення Тарутинського районного суду Одеської області від 25.01.2021 року у справі за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування збитків в порядку регресу було відкрито.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 26.01.2022 року справу призначено до розгляду.

Поштова кореспонденція направлялась позивачу ОСОБА_1 на адресу, що наявна у матеріалах справи, про отримання свідчить повідомлення про вручення.

Відповідачу ОСОБА_2 на адресу, що наявна у матеріалах справи та яка є його адресою реєстрації відповідно до даних ГУ ДМС України в Одеській області. На адресу суду від відповідача повернувся поштовий конверт з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».

Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу.

Згідно із частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Зважаючи на те, що справа є малозначною, її розгляд здійснено в порядку спрощеного позовного провадження, без виклику сторін.

Відповідно до частини 5 статті 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено – повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини

28 вересня 2016 року між ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» та ОСОБА_3 було укладено Поліс обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АК/0507441, у відповідності до умов якого ПрАТ «УПСК» взяло на себе зобов`язання у разі настання страхового випадку за участю забезпеченого транспортного засобу марки «DAF XF 95» державний реєстраційний номер НОМЕР_1 сплатити страхове відшкодування за шкоду, заподіяну третім особам (а.с.22 на звороті).

12 листопада 2016 року на території складів Нової пошти міста Біляївка мала місце дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля марки «DAF XF 95» державний реєстраційний номер НОМЕР_1 з причепом державний реєстраційний номер НОМЕР_2 під керуванням ОСОБА_2 та автомобіля марки «MAN» державний реєстраційний номер НОМЕР_3 з причепом марки «Schmitz» державний реєстраційний номер НОМЕР_4 , що належить ТзОВ «Овертранс». Внаслідок вказаної дтп транспортному засобу марки «MAN» державний реєстраційний номер НОМЕР_3 з причепом марки «Schmitz» державний реєстраційний номер НОМЕР_4 було завдано механічних пошкоджень з матеріальними збитками.

Відповідно до постанови Біляївського районного суду Одеської області від 29 грудня 2016 року по справі №496/4179/16-п ОСОБА_2 було визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.. 124 КУпАП за вчинення ним правопорушення, яке мало місце 12 листопада 2016 року.

Власник пошкодженого транспортного засобу марки «MAN» державний реєстраційний номер НОМЕР_3 з причепом марки «Schmitz» державний реєстраційний номер НОМЕР_4 ТзОВ «Овертранс» звернулось до ПрАТ «УПСК» із заявою про виплату страхового відшкодування за Полісом №АК/0507441 від 28 вересня 2016 року.

На підставі страхового акта №ОЦ/175/000/17/0019 від 19 квітня 2017 року ПрАТ «УПСК» було виплачено страхове відшкодування за пошкоджений причеп марки «Schmitz» державний реєстраційний номер НОМЕР_4 в розмірі 28300 гривень, що підтверджується платіжним дорученням №128 від 19 квітня 2017 року.

На підставі страхового акта №ОЦ/175/000/17/0098 від 29 травня 2017 року ПрАТ «УПСК» було виплачено страхове відшкодування за пошкоджений автомобіль марки «MAN» державний реєстраційний номер НОМЕР_3 в розмірі 28942 гривні 59 копійок.

З метою досудового врегулювання спору, відповідачеві було направлено вимогу про відшкодування збитків в порядку регресу, однак ніяких дій з боку відповідача щодо погашення заборгованості в добровільному порядку проведено не було.

16 березня 2020 року між ПрАТ «УПСК» та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 укладено договір №13/03/2020 про відступлення права вимоги, відповідно до якого ПрАТ «УПСК» відступає, а ОСОБА_1 отримує право вимоги відшкодування у порядку регресу збитків завданих ПрАТ «УПСК» по договору страхування, перелік яких наведений у Додатку №1 до Договору, в тому числі право вимоги відшкодування в порядку регресу збитків у вигляді виплаченого страхового відшкодування за полісом №АК/0507441 від 28 вересня 2016 року.

З виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців серії ААВ №455307 вбачається, що ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем з видом економічної діяльності «69.10 Діяльність у сфері права».

Мотивувальна частина

Застосовані нормами права та висновки апеляційного суду за результатом розгляду апеляційної скарги

Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, виходячи з наступного.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно  до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина 1 статті 509 ЦК України).

Згідно із частиною 1 статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У статті 1 Закону України «Про страхування» визначено, що страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України).

Страхове відшкодування – страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку. Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник. Непрямі збитки вважаються застрахованими, якщо це передбачено договором страхування. У разі коли страхова сума становить певну частку вартості застрахованого предмета договору страхування, страхове відшкодування виплачується у такій же частці від визначених по страховій події збитків, якщо інше не передбачено умовами страхування (частини 16, 17 статті 9 Закону України «Про страхування»).

Договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов`язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору (частина 1 статті 16 Закону України «Про страхування»).

Відповідно до частини 1 статті 25 Закону України «Про страхування», здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком.

У статті 5 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», зазначено, що об`єктом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов`язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров`ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу.

Згідно з пунктом 22.1 статті 22 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров`ю, майну третьої особи.

Відповідно до пункту 38.1 статті 38 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП.

Згідно із частиною 1 статті 1191 ЦК України, особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Судом першої інстанції встановлено, що 28 вересня 2016 року між ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» та ОСОБА_3 було укладено Поліс обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АК/0507441, у відповідності до умов якого ПрАТ «УПСК» взяло на себе зобов`язання у разі настання страхового випадку за участю забезпеченого транспортного засобу марки «DAF XF 95» державний реєстраційний номер НОМЕР_1 сплатити страхове відшкодування за шкоду, заподіяну третім особам.

Згідно із частиною першою статті 510 ЦК України, сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина 3 статті 512 ЦК України).

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі №465/646/11 наголосила, що у зв`язку із заміною кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора.

Відповідно до частини 1 статті 984 ЦК України страховиком є юридична особа, яка спеціально створена для здійснення страхової діяльності та одержала у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.

Вимоги, яким повинні відповідати страховики, порядок ліцензування їх діяльності та здійснення державного нагляду за страховою діяльністю встановлюються законом.

За положеннями пункту 1.2 ст. 1 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» страховики - страхові організації, що мають право на здійснення обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів відповідно до вимог, встановлених цим Законом та Законом України «Про страхування».

Частиною 1 ст. 2 Закону України «Про страхування» встановлено, що страховиками, які мають право здійснювати страхову діяльність на території України, зокрема, є:

фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно із Законом України «Про господарські товариства», з урахуванням того, що учасників кожної з таких фінансових установ повинно бути не менше трьох, та інших особливостей, передбачених цим Законом, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності (далі - страховики-резиденти).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що в силу наведених положень фізична особа-підприємець не наділена правом мати статус страховика та надавати страхові послуги, оскільки такі послуги надаються лише юридичними особами, які спеціально створені для здійснення страхової діяльності та одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.

За договором про відступлення права вимоги від 16 березня 2020 року відбулася заміна кредитора у договорі обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, а саме Приватного акціонерного товариства «Українська пожежно-страхова компанія», яка є юридичною особою, спеціально створеною для здійснення страхової діяльності та такою, що одержала у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності, на фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 , який в силу Закону не є страховиком та не може надавати страхові послуги згідно з наведеними нормами права. Отже, відступлення права вимоги в даному випадку суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 979 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі договору страхування, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, страховик – юридична особа, яка спеціально створена для здійснення страхової діяльності та одержала у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.

Таким чином, твердження представника позивача, що ФОП ОСОБА_1 на підставі договору відступлення права вимоги набув права кредитора і має право на відшкодування страхової виплати з ОСОБА_2 в порядку регресу, не ґрунтуються на вимогах законодавства. ФОП ОСОБА_1 не є юридичною особою яка спеціально створена для здійснення страхової діяльності та одержала у встановленому порядку ліцензію на страхові послуги (страхова організація) і не може мати статус страховика.

Посилання позивача ФОП ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, оскільки суд зробив помилковий висновок про те, що оскільки ФОП ОСОБА_1 не являється страховиком відповідно до вимог Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», не є юридичною особою, яка має права надавати страхові послуги, то не має права вимоги в порядку регресу за виконаним страховим зобов`язанням не приймаються до уваги за таких підстав.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, що «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. theUnitedKingdom), пп. 28–36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі – провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «РуїзТорія проти Іспанії» (RuizToriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства – обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно – правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, – із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Проте, позивачем, ФОП ОСОБА_1 , не доведено належним чином підстави позову, а саме, наявність законних підстав для переходи права регресної вимоги від страхової компанії до позивача, ФОП ОСОБА_1 та набуття ним статусу страховика.

Так, Верховний Суд у постанові від 21 вересня 2019 року у справі №521/10891/15 (провадження №61-26689св18) дійшов висновку про те, що «на відміну від суброгації у страхових відносинах, де, як вже зазначено вище, право вимоги переходить від потерпілого (страхувальника) до страховика, а деліктне зобов`язання продовжує існувати, при регресі основне (деліктне) зобов`язання припиняється та виникає нове (регресне) зобов`язання, в межах якого у кредитора (третьої особи, що виконала обов`язок замість винної особи перед потерпілим) виникає право регресної вимоги до такої винної особи.

Це випливає із змісту статей 559 та 1191 ЦК України, згідно з якими зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином; особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Зважаючи на зміст наведених норм ЦК України, право зворотної вимоги (регресу) не переходить від однієї особи до іншої, як у випадку заміни сторони (кредитора) у вже існуючому зобов`язанні (при суброгації у страхових відносинах). При регресі право регресної вимоги виникає, тобто є новим правом кредитора за новим в даному випадку регресним зобов`язанням, що виникло внаслідок припинення основного (деліктного) зобов`язання шляхом виконання обов`язку боржника (винної особи) у такому деліктному зобов`язанні третьою особою.

В цілому, як за змістом статті 1191 ЦК України так і за змістом статті 993 ЦК України і статті 27 Закону України «Про страхування», йдеться про виконання обов`язку боржника перед потерпілим – третьою особою. Водночас ці норми встановлюють різний порядок виникнення прав вимоги до винної особи у деліктному зобов`язанні.

Так, суброгація регулюється статтею 27 Закону України «Про страхування» та статтею 993 ЦК України, а регрес – статтею 1191 ЦК України.

Такі правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду    від 04 липня 2018 року в справі №910/2603/17 (провадження №12-134гс18)».

Верховний Суд у постанові від 24 березня 2021 року у справі №523/3212/19 (провадження №61-12680св20) зробив такий правової висновок: «У випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов`язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов`язаним суб`єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» порядку. Після такої виплати деліктне зобов`язання припиняється його належним виконанням страховиком завдавача шкоди замість останнього. За умов, передбачених у статті 38 вказаного Закону, цей страховик набуває право зворотної вимоги (регрес) до завдавача шкоди на суму виплаченого потерпілому страхового відшкодування.

Обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів здійснюється, зокрема, з метою забезпечення відшкодування шкоди майну потерпілих внаслідок ДТП та захисту майнових інтересів страхувальників (стаття 3 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»).

Об`єктом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов`язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров`ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»).

Обмеження набуття страховиком завдавача шкоди права зворотної вимоги (регресу) випадками, які визначені у статті 38 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», зумовлене тим, що набуття вказаного права щоразу після відшкодування цим страховиком шкоди потерпілому суперечило би меті страхування цивільно-правової відповідальності, об`єктом якого є майнові інтереси завдавача шкоди та яке забезпечує, зокрема, їх захист.

Відповідно до пункту четвертого частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов`язку боржника третьою особою.

Отже, кредитор у деліктному зобов`язанні (потерпілий) може бути замінений його страховиком (позивачем) внаслідок виконання ним обов`язку завдавана шкоди (відповідача) з відшкодування останньої».

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, роз`яснення Верховного Суду України, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції з об`єктивністю та достовірністю встановлено, що ФОП ОСОБА_1 не є юридичною особою, яка спеціально створена для здійснення страхової діяльності та одержала у встановленому порядку ліцензію на страхові послуги (страхова організація) і не може мати статус страховика, отже вимоги ФОП ОСОБА_1 про те, що на підставі договору відступлення права вимоги він набув права кредитора і має право на відшкодування страхової виплати з ОСОБА_2 в порядку регресу, не ґрунтуються на вимогах законодавства.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в повному обсязі немає.

РЕЗОЛЮТИВНА ЧАСТИНА

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Саратського районного суду Одеської області від 25.01.2021 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий:                                                                                О. В. Князюк

Судді:                                                                 А. П. Заїкін

О.М. Таварткіладзе