КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 липня 2010 року Справа № 2а-4249/10/1070
приміщення суду за адресою:
м. Київ, бул. Україні, 26 , зал судових засідань № 1018
час прийняття постанови : 14 год. 43хв.
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого – судді Леонтович А.М., при секретарі судового засідання Воронюк М.М., за участю представників
позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
відповідача: не з’явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом
до
про ОСОБА_2
Відділу міграційної служби у Київській області
скасування рішення та зобов’язання вчинити певну дію, -
ВСТАНОВИВ:
Громадянка Узбекистану ОСОБА_2 звернулась до суду з адміністративним позовом до Відділу міграційної служби у Київській області, в якому просить скасувати рішення Відділу міграційної служби у Київській області №36 від 22.03.2010 р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та зобов’язати Відділ міграційної служби у Київській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання їй статусу біженця.
Позовні вимоги мотивовано тим, що оскаржуване рішення відповідача є незаконним та необґрунтованим, оскільки заява позивача про надання статусу біженця є обґрунтованою відносно побоювань стати жертвою переслідувань.
В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали в повному обсязі та просили їх задовольнити.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, 10.06.2010 року до суду від представника відповідача – Шулякової Т.В. подано клопотання про розгляд справи без участі представника відповідача. Окрім того представником відповідача до суду було подано заперечення на позовну заяву, в якому проти заявлених позовних вимог заперечував, просив відмовити у їх задоволенні. На думку відповідача, заява позивача є необґрунтованою, а оскаржуване рішення прийнято правомірно.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню в повному обсязі з огляду на таке.
Судом встановлено, що громадянка Узбекистану ОСОБА_2 звернулася до Відділу міграційної служби у Київській області із заявою про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, яка того ж дня була прийнята до розгляду.
В заяві позивач зазначив, що причиною залишення країни громадської належності є побоювання стати жертвою переслідувань через релігійні переслідування її чоловіка.
У позовній заяві позивач вказує, що її чоловік народився в Узбекистану. За те, що він носив бороду та ходив до мечеті його допитували працівники служби безпеки, не дозволяли ходити містом з бородою. Не дозволяли зустрічатись з друзями мусульманами та не дозволяли працювати в школі, постійно переслідували. Оскільки почали заарештовувати друзів мого чоловіка, позивач та її чоловік залишили Узбекистану та поїхали до Росії, де жили близько 6 років, як зазначають жодного разу не повертались до Узбекистану так як там загрожувала небезпека переслідування. В подальшому по причині не можливості повернутися до Узбекистану через загрозу переслідування за релігійні погляди та те що загроза переслідування існувала в будь якому місці країни громадської незалежності позивач вирішив залишити Росію та просити притулку в Україні.
Таким чином, ОСОБА_2 вказує на обставини, які на її думку, є підставою вважати, що її життя знаходиться у небезпеці.
На співбесіді заявниця зазначила, що причинами, які змусили її залишити країну свого постійного перебування, є Ісламська віра.
22.03.2010 р. за результатами розгляду особової справи громадянки Узбекистану ОСОБА_2 головним спеціалістом-юристом спеціалістом відділу міграційної служби у Київській області по роботі з біженцями Шулякової Т.В. складено письмовий висновок про відмову в оформленні документів щодо вирішення питання для надання статусу біженця та начальником відділу прийнято наказ від 22.03.2010 р. № 36, а також підписано повідомлення від 23.03.2010 р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до абзацу 2 статті 1 Закону України від 21.06.2001 р. № 2557-ІІІ „Про біженців” (далі – Закон України №2557-ІІІ), біженець – особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до повної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Як вже зазначалось, позивач вважає, що не може повернутись до Узбекистану саме з мотивів побоювання стати жертвою переслідувань через релігійні мотиви, що відповідачем не вживалися заходи щодо встановлення очевидної необгрунтованості заяви.
Відповідно до абзацу 1 статті 12 Закону України №2557-ІІІ, орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб. Протягом п’ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Абзацом 6 статті 12 Закону України № 2557-ІІІ визначено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв’язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Вказаним положенням Закону встановлено вичерпний перелік підстав для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця.
Враховуючи те, що підставою для подання заяви щодо отримання статусу біженця слугувало побоювання позивача зазнати переслідування у разі повернення на батьківщину з релігійних мотивів, зважаючи на приписи зазначених правових актів, суд дійшов висновку про те, що у відповідача були відсутні правові підстави для відмови в оформленні документів стосовно вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця.
У відповідності до статті 13 Закону України №2557-ІІІ, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, повідомленої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів внутрішніх справ, служби безпеки, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.
Відповідно до частин першої та другої статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до положень Закону України „Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу з метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Враховуючи викладене, суд приймає до уваги, Директиви ЄС «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянства біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту іншими причинами, а також суті захисту, що надається», які використовуються у практиці ЄС з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і були надано задовільне пояснення відповідно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не може довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Судом встановлено, що позивач зробила реальну спробу обґрунтувати свою заяву, зазначивши, що не має можливості повернутись до країни походження через релігійні чи політичні мотиви.
Разом з тим, суд звертає увагу, що необґрунтованим є вимагати документи, які доводять переслідування з боку влади від особи, яка переслідується або близький родич, якої переслідується, оскільки досить часто особи, які шукають статус біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу, усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Тому відмова суб’єкта владних повноважень в наданні особі статусу біженця на підставі відсутності документів, які б підтверджували факт переслідування її чи її чоловіка за національною, політичною, релігійною ознакою не в кожному випадку можуть бути визнанні обґрунтованими.
Відповідно до вимог статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Враховуючи вищевикладене суд, прийшов до висновку, що відповідачем не доведено правомірність прийнятого ним наказу від 22.03.2010 р. № 36.
Частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок прийняття органом міграційної служби рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання, регламентований статті 12 Закону України №2557-ІІІ. Дана стаття має назву «попередній розгляд заяв». Таким чином, зазначення у спірному наказі про відмову в оформленні документів для вирішення щодо надання статусу біженця такої підстави, як відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, є передчасним та необґрунтованим.
Згідно з статтею 13 Закону України №2557-ІІІ розгляд заяви про надання статусу біженця здійснюється органами міграційної служби протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. При цьому, працівником органу міграційної служби проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частиною другою статті 12 цього Закону. Орган міграційної служби разом з органами внутрішніх справ, служби безпеки здійснює перевірку наявності обставин, за якими статус біженця не надається відповідно до абзаців другого, третього і четвертого статті 10 цього Закону. У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, повідомленої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів внутрішніх справ, служби безпеки, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.
Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Як зазначалось вище, підставою для прийняття відповідачем рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця є подання заяв, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися (частина шоста статті 12 Закону України №2557-ІІІ).
Із системного аналізу вказаних норм чинного законодавства випливає, що підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця є, зокрема, відсутність посилання особою, яка подала таку заяву, на зазначені у абзаці другому статті 1 вказаного Закону умови (стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань). А у разі зазначення однієї з таких умов, обґрунтування побоювань стати жертвою переслідування встановлюється після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця.
Окрім того суд звертає увагу на те, що згідно медичного свідоцтва про народження від 11.05.2010 року № 306, ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 року народила дитину – дівчинку, та те що у відповідності до листа від 11.06.2010 року № 10-311 оголошено розшук ОСОБА_2 та застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, що є вагомою причиною побоювання стати жертвою переслідування з боку влади.
Згідно доповіді уряду США по Узбекистану за 2009 рік (10/26/2009) Конституція передбачає свободу віросповідання і підтримує принцип відділення релігії від держави, проте Закон «про релігію» 1998 року обмежує реєстрацію деяких релігійних груп, а більшість прав поширюються тільки на зареєстровані релігійні напрямки. Порушники встановлених законом заборон на таку діяльність, як звернення в свою віру, ввіз та розповсюдження релігійної літератури та викладання релігійних дисциплін в індивідуальному порядку підпадають кримінальним покаранням.
Таким чином, відповідачем спірний наказ прийнято не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження не з тією метою, з якою це повноваження надано; необґрунтовано, тобто без урахуванням усіх обставин, що мало значення для прийняття рішення; непропорційно, зокрема без дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
Проте, враховуючи положення статті 6 Конституції України, яка передбачає розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, суд не повноважний вирішувати питання щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. Дане повноваження належить до виключної компетенції органів міграційної служби в АРК, областях, містах Києві та Севастополі, з дотриманням відповідної процедури (на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби). Тому, позовна вимога щодо зобов’язання Відділу міграційної служби у Київській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця позивачу не підлягає задоволенню.
В той же час, згідно з другим реченням частини другої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про необхідність виходу за межі позовних вимог, заявлених ОСОБА_2, для повного захисту її прав, свобод та інтересів, про захист яких вона просить, а саме: про необхідність зобов’язання Відділу міграційної служби у Київській області повторно розглянути заяву ОСОБА_2 та прийняти рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця в Україні відносно ОСОБА_2 з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом наказу Відділу міграційної служби у Київській області від 22 березня 2010 року №36.
Керуючись ст.ст. 11, 14, 70-72, 86, 94, 159 - 163, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Адміністративний позов ОСОБА_2 до Відділу міграційної служби у Київській області про скасування рішення та зобов’язання вчинити певну дію – задовольнити частково.
С касувати наказ Відділу міграційної служби у Київській області від 22 березня 2010 року №36.
Зобов’язати Відділ міграційної служби у Київській області повторно розглянути заяву ОСОБА_2 та прийняти рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця в Україні відносно ОСОБА_2 з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом наказу Відділу міграційної служби у Київській області від 22 березня 2010 року №36.
В решті частини позовних вимог відмовити.
Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складання в повному обсязі за правилами, встановленими ст. ст. 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Суддя (підпис) Леонтович А.М.
З оригіналом згідно. Суддя
Повний текст постанови буде виготовлено до 16.07.2010 року