УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 вересня 2009 року колегія суддів судової палати у цивільних справах

апеляційного суду Житомирської області в складі:

головуючого - судді Малахової Н.М.

суддів: Жизневської А.В.

Матюшенка І.В.

при секретарі

судового засідання Жовновській О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі

апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 7

липня 2009 року у справі за позовом ОСОБА_1 ,

ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання майна спільною сумісною власністю та визнанняправа власності на 1/2 частину спільного сумісного майна, визнання договору дарування недійсним, визнання права власності на майно в порядку спадкування,

встановила:

У січні 2009 року ОСОБА_1 звернулася до суду в своїх інтересах та

інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 з вказаним позовом. Посилалась

на те, що вона двічі перебувала в шлюбі з ОСОБА_2 , який помер

ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме : з 23 липня 1988 року по квітень 1996 року та з

жовтня 2005 року по день його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 . До шлюбу ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 9 лютого 1988 року придбав будинок по

АДРЕСА_1 загальною площею 30, 20 кв.м., який

складався з однієї кімнати, кухні, тамбуру та надвірних будівель. В червні 1988 року він отримав дозвіл на добудову до цього будинку і після реєстрації шлюбу вони розпочали добудову, яку ввели в експлуатацію в серпні 1989 року. В січні 1990 року ОСОБА_2 продав своєму брату - відповідачу у справі ОСОБА_3 19/100 частин спірного будинку. Після смерті чоловіка, вона та її

неповнолітній син звернулися до нотаріальної контори з заявами про прийняття

спадщини і їм стало відомо, що 19 жовтня 2007 року її чоловік подарував решту

частини будинку, а саме 18/100 його частин своєму брату - ОСОБА_3 .

Тому просила захистити її права та права її неповнолітнього сина.

У процесі розгляду справи до участі у справі в якості позивача вступив ОСОБА_2 , який досяг повноліття.

7 липня 2009 року позивачка подала заяву про поновлення строку для звернення до суду, посилаючись на те, що про порушення своїх їй стало відомо після смерті чоловіка в 2008 році.

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 7 липня 2009

року у задоволені позову відмовлено за безпідставністю.

У апеляційній скарзі апелянти, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просили рішення суду скасувати та направити справу на новий розгляд. Зазначали, що судом не вирішено всі їх

клопотання та не розглянуто всі позовні вимоги.

Апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних

підстав.

Встановлено, що позивачка ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в

зареєстрованому шлюбі двічі : з 23 липня 1988 року по квітень 1996 року та з

жовтня 2005 року по день смерті ОСОБА_2 . До укладення шлюбу

ОСОБА_2 мав у приватній власності домоволодіння

АДРЕСА_1 жилою площею 12, 5 кв.м (а.с. 11-12). В 1989 році, в експлуатацію

було прийнято прибудову до вказаного домоволодіння, що становить 81/100

спірного домоволодіння. 15 січня 1990 року ОСОБА_2 згідно договору купівлі-продажу продав своєму брату 19/100 частини домоволодіння.

Позивачка не оспорювала вказану угоду. 19 жовтня 2007 року згідно договору дарування частини будинку ОСОБА_2 подарував своєму брату решту цього будинку, а саме : 81/100 його частин.

Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції дійшов висновків,

що спірні правовідносини регулюються КпШС України 1963 року, який діяв на

час придбання спірного майна. Позивачка на протязі спільного сімейного життя

позов щодо визнання майна спільною сумісною власністю не заявляла, її сім`я

користувалася лише кімнатою і кухнею, а рештою будинку користувався братії

чоловіка - відповідач ОСОБА_3 та члени його сім`ї. Позивачка не

оспорювала договір купівлі-продажу, який було укладено в 1990 році, після

розірвання шлюбу в 1996 році не вирішила питання щодо визнання права

власності та поділу спільного майна подружжя, не надала суду доказів, що спірне майно збільшилося в наслідок її трудових або грошових затрат, тобто що спірний будинок був спільним сумісним майном подружжя. Відповідно до положень ст. 29 КпШС для вимог про поділ майна, яке є спільною власністю подружжя, що розірвало шлюб, встановлюється трирічний строк

позовної давності.

Проте, вказані висновки суду є помилковими.

Відповідно до ст. 62 СК якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу

істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових

затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за

рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Такі самі правові підстави набуття подружжям права спільної сумісної

власності на майно передбачалися ст.25 КпШС, коли виникли спірні

правовідносини.

Зі змісту вказаних норм закону слідує, що для виникнення права спільної, сумісної власності майно, належне одному із по пружжя, має істотно збільшитися у своїй вартості.

З матеріалів справи вбачається, що дозвіл на добудову будинку

ОСОБА_2 отримав 30 червня 1988 року, 23 липня 1988 року він вступив в шлюб з

позивачкою, а 16 серпня 1989 року добудову, яка складала 81/100 будинку,

було прийнято в експлуатацію. Тобто, будинок, який був особистою власністю

ОСОБА_2 , за час шлюбу було перебудовано подружжям за спільні грошові

та трудові затрати, цінність його істотно збільшилася, що було доведено у суді

першої інстанції.

Згідно положень ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Позивачка не оспорює відчуження її чоловіком в 1990 році 19/100 частин

домоволодіння.

Згідно роз`яснень п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України

„Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про

право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного

майна подружжя" №11 від 21.12.2007 р. само по собі розірвання шлюбу не

припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час

шлюбу.

Стаття 29 КпШС встановлювала строк захисту порушеного права щодо спільного майна подружжя. Проте, обчислення цього строку пов`язувалося з фактом порушення майнового права, який міг бути як під час

перебування у шлюбі, так і після його припинення.

Позивачка про порушення свого майнового права дізналася в 2008 році,

коли звернулася до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини,

тому строк позовної давності нею не пропущено.

З огляду на вище викладене, 81/100 спірного домоволодіння є сумісною

спільною власністю позивачки та її померлого чоловіка.

Згідно ст. 63 СК дружина та чоловік мають рівні права на володіння,

користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної

сумісної власності.

Положеннями ст. 65 СК України передбачено, що дружина, чоловік

розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності

подружжя, за взаємною згодою.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 уклав договір дарування спірної частини домоволодіння від 19 жовтня 2007 року, перебуваючи у шлюбі з позивачкою та без її згоди.

З положень ст. 65 СК випливає, що у разі укладення договору без згоди

одного з подружжя, останній має право звернутися до суду з позовом про визнання такого договору частково недійсним.

За таких обставин, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання 81/100 частини спірного домоволодіння спільною сумісною власністю подружжя, визнання за нею права власності на 81/200 частини цього домоволодіння та визнання договору дарування недійсним підлягають частковому задоволенню, тому договір дарування частини домоволодіння від 19 жовтня 2007 року підлягає визнанню недійсним лише в 1/2 його частині.

Колегія суддів вважає, що при цьому не будуть порушенні права позивача

ОСОБА_2 , який на час укладення договору був неповнолітнім, оскільки

згідно зі ст. 156 ЖК, ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які

проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом.

ОСОБА_2 на час укладення цього договору проживав у спірному домоволодінні та

продовжує там проживати після його укладення, користуючись ним як член

сім`ї співвласника цього домоволодіння.

Оскільки суд першої інстанції при ухвалені рішення в частині позову

щодо визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права

власності на 1/2 частину цього майна, визнання договору дарування недійсним, порушив норми матеріального та процесуального закону, то рішення в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про

задоволення позову.

В решті рішення підлягає залишенню без зміни, оскільки на час смерті

ОСОБА_2 , належна йому частина спірного домоволодіння була подарована ним брату - відповідачу у справі.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів,

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 7 липня 2009 року в частині відмови у задоволені позову про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання за ОСОБА_1 права власно на 1/2 частину спільного сумісного майна подружжя та визнання договору

дарування недійсним скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про

часткове задоволення позову. Визнати 81/100 частину житлового будинку

АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , померлого

ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнати за ОСОБА_1 право власності

на 81/200 частину будинку АДРЕСА_1 .

Визнати недійсним в 1/2 частині договір дарування частини будинку від 19

жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_2 га

ОСОБА_3 . В решті рішення залишити без зміни.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і з цього часу може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців.

Головуючий Судді