Україна
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
22ц-15749/10 Головуючий у 1 й інстанції - Мороз В.П.
Доповідач - Кочкова Н.О.
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
31 січня 2011 року Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі:
головуючого - судді Кочкової Н.О.,
суддів - Кіктенко Л.М., Пищиди М.М.,
при секретарі - Самоткан В.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2010 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку майна подружжя і за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності, -
В С Т А Н О В И В:
У жовтні 2008 року позивачка звернулась до суду з вищезазначеним позовом, в обґрунтування якого посилалась на те, що з лютого 1988 року перебувала з відповідачем у фактичних шлюбних стосунках, а з 29 вересня 1990 року - у зареєстрованому шлюбі, під час перебування у цивільному шлюбі вони придбали домоволодіння АДРЕСА_1, за спільні кошти зробили його капітальний ремонт та реконструкцію, збудували господарські споруди. Рішенням виконкому Індустріальної районної ради народних депутатів від 22 травня 1990 року домоволодіння узаконено за відповідачем та введено в експлуатацію. 7 лютого 2001 року відповідач приватизував земельну ділянку, на якій розташовано домоволодіння, площею 0,1076 га, і отримав державний акт на право приватної власності на землю. Крім того, у 2007 році вони придбали автомобіль bisi” Ланцер, який зареєстрований на відповідача. Позивачка, посилаючись на ст.. 22, 29 КпШС, ст. 60, 70 СК України, просила визнати за нею право власності на половину домоволодіння та земельної ділянки, автомобіль залишити відповідачу, стягнувши з нього вартість Ѕ части у сумі 50 620гр. (том 1, а.с.5-7, 44-45).
У липні 2010 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання права власності на спірне домоволодіння та земельну ділянку. Посилався на те, що його право власності оспорюються іншою особою, і на підставі ст.. 392 ЦК України просив задовольнити позов (том 1, а.с.118-119).
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2010 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволені, за нею визнано право власності на Ѕ частину домоволодіння та земельної ділянки площею 0,1076 га АДРЕСА_1, за ОСОБА_2 визнано право власності на автомобіль bisi” Ланцер, 2007 року, державний номер НОМЕР_1, стягнуто із ОСОБА_2 Ѕ частині вартості автомобіля – 50 620гр., та повернення судових витрат у сумі 1 730гр., у задоволенні зустрічного позову - відмовлено (том 2, а.с.4-6).
В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову ОСОБА_2 та відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 (том 2, а.с.7-9).
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом 1 інстанції встановлено, що 29 вересня 1990 року ОСОБА_2 і ОСОБА_3 зареєстрували шлюб (том 1, а.с.- 12). Рішенням виконкому Індустріальної районної ради народних депутатів № 251.17 від 22 травня 1990 року домоволодіння АДРЕСА_1, що складається із жилого будинку (три житлові кімнати площею 40,1 кв.м.) з господарськими спорудами: сараями Б, В, Г, душ Е –узаконено за ОСОБА_2 та введено в експлуатацію (том 1, а.с.134). Рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 150 від 18 січня 2001 року ОСОБА_2 у приватну власність передана земельна ділянка по АДРЕСА_1 загальною площею 0,1076 га, з яких 0,1000 га –для обслуговування житлового будинку, господарський будівель і споруд, 0,0076 га –для ведення особистого підсобного господарства, 7 лютого 2001 року відповідач отримав державний акт на право приватної власності на землю серії Д № 033943 (том 1, а.с.52). 13 лютого 2007 році ОСОБА_2 придбав автомобіль bisi” Ланцер вартістю 101 240гр. (том 1, а.с.54-55).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції послався на те, що домоволодіння, земельна ділянка та автомобіль набуті подружжям у період шлюбу, тому є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Проте, з такими висновками у повній мірі погодитись неможливо, оскільки вони не відповідають фактичним обставинам справи і зроблені з порушенням норм матеріального права, що, згідно із п.3, 4 ч.1, ч.2 ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду з ухваленням нового рішення.
Відповідно до ч.2, 3 ст.. 13 Кодексу про шлюб та сім*ю УРСР, права і обов*язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах записів актів громадянського стану, час виникнення прав і обов*язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах РАГС. Із матеріалів справи вбачається, що шлюб між сторонами був зареєстрований 29 вересня 1990 року. У рішенні виконкому Індустріальної районної ради народних депутатів № 251.17 від 22 травня 1990 року вказано, що домоволодіння АДРЕСА_1 було побудовано ОСОБА_2 у 1987 році, цей же рік будівництва вказаний і в технічному паспорті на домоволодіння від 7 червня 1989 року (том 1, а.с.221-224). Позивачка у своїй позовній заяві посилається на те, що вони стали спільно проживати із лютого 1988 року, спірне домоволодіння придбали разом, за сумісні кошти, однак, договору купівлі-продажу домоволодіння у матеріалах справи немає, а перебування у фактичних шлюбних стосунках у період 1988-1990 років не породжує прав і обов*язків подружжя, тим більше, що до 1989 року ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_4 За таких обставин домоволодіння АДРЕСА_1 (за виключенням гаражу) не являється спільною сумісною власністю подружжя, тому у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання права власності на Ѕ частину вказаного домоволодіння слід відмовити. При цьому посилання позивачки на те, що за спільні кошти будинок було капітально відремонтовано та реконструйовано, - не мають правового значення для вирішення спору, оскільки нею заявлялись позовні вимоги про визнання власності на домоволодіння з тих підстав, що воно придбано у період шлюбу.
У той же час, позивачка у своїй позовній заяві вказувала на те, що спірне домоволодіння складається із: житлового будинку загальною площею 46,1 кв.м., сарая Б, гаража В, погріба Б, уборної Д, душа Е, сарая Г, огорожі № 2-8, мощення. Рішення виконкому Індустріальної районної ради народних депутатів № 87.8 від 19 лютого 1993 року гараж В було узаконено і вказано, що гараж побудований у 1991 році, тобто у період шлюбу. Відповідно до ст.. 22 КпШС УРСР, ст.. 60 СК України гараж є спільною сумісною власністю подружжя, а згідно із ст.. 29 КпШС УРСР, ст.. 70 СК України частки кожного із подружжя є рівними. Тому за ОСОБА_3 слід визнати право власності на Ѕ частину гаража.
Згідно із п. 18-2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», із доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2, окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу у приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у період шлюбу, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу та виділу конкретної частини, до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні.
Виходячи із того, що законність приватизації земельної ділянки, рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 150 від 18 січня 2001 року та державний акт на право приватної власності на землю позивачка не оспорює, Ѕ частина домоволодіння їй не виділена, - не має законних підстав для визнання за нею права власності на Ѕ частину земельної ділянки.
Висновок суду про визнання автомобіля bisi” Ланцер спільною сумісною власністю подружжя –не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки із рішення Індустріального районного суду м . Дніпропетровська від 20 липня 2010 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу вбачається, що сторони припинили сумісне проживання з 2004 року. Тому автомобіль є особистою приватною власністю ОСОБА_2 (п.30 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»), і у стягненні з нього вартості Ѕ частини автомобіля слід відмовити.
Що стосується рішення суду у частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 з посиланням на те, що домоволодіння та земельна ділянка є спільною сумісною власністю подружжя, то рішення суду підлягає скасуванню як таке, що ухвалено з порушенням вищезазначених норм законодавства (п.4 ч.1 ст. 309 ЦПК України). Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку і домоволодіння, які він обґрунтовує ст.. 392 ЦК України, апеляційний суд приходить до висновку про те, що у задоволенні позову слід відмовити, оскільки правовстановлюючі документи і на домоволодіння, і на земельну ділянку оформлені на ОСОБА_2, що виключає можливість задоволення його позову.
Керуючись п. 3, 4 ч.1, ч.2 ст.309 ЦПК України, апеляційний суд, -
В И Р І Ш И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2010 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_3 задовольнити частково. Визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину гаражу "В" у домоволодінні АДРЕСА_1. У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_3 - відмовити.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності, - відмовити.
Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 повернення судових витрат у сумі 81гр.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Судді :