ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 січня 2011 р. Справа № 31014/10/9104
Колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді Святецький В.В.
суддів Пліша А.М., Довгополова О.М.
при секретарі судового засідання Козьміні М.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області на постанову Тячівського районного суду Закарпатської області від 09 серпня 2010 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-
В С Т А Н О В И Л А :
ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом до Тячівської районної державної адміністрації (надалі РДА) про визнання розпорядження голови Тячівської РДА від 21 червня 2010 року за № 93-к про його звільнення незаконним, поновлення на посаді начальника відділу охорони здоров’я з 21 червня 2010 року, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та його витрат по справі.
Постановою Тячівського районного суду Закарпатської області від 09 серпня 2010 року позов задоволено, визнано незаконним та скасовано розпорядження голови Тячівської РДА від 21 червня 2010 року за № 93-к «Про звільнення ОСОБА_1» , поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу охорони здоров’я Тячівської РДА з 21 червня 2010 року, стягнуто з Тячівської РДА в користь ОСОБА_1 середньомісячну заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 4766 грн. та судові витрати в розмірі 2500 грн.. Також стягнуто з Тячівської РДА на користь держави 51 грн. судового збору. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць.
Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, Тячівська РДА оскаржила його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що постанова прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи. Судом не було належним чином перевірено доводи позивача, внаслідок чого безпідставно зроблено висновок про написання позивачем заяви на звільнення всупереч своєї волі, під тиском заступника голови райдержадміністрації. Судом не було прийнято до уваги згоду управління охорони здоров’я Закарпатської обласної державної адміністрації на звільнення позивача та прийняття на роботу ОСОБА_3
Судом не взято також до уваги, що Тячівською РДА у відповідності до ч.4 ст. 24 КЗпП і було запрошено ОСОБА_3 на посаду начальника відділу охорони здоров’я.
На підставі викладеного апелянт просить скасувати постанову Тячівського районного суду Закарпатської області від 09 серпня 2010 року та ухвалити нове рішення, яким в позові ОСОБА_1 відмовити.
Заслухавши суддю доповідача, вивчивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних міркувань.
Судом першої інстанції встановлено, що розпорядженням голови Тячівської РДА № 119-р від 19.11.2007 року ОСОБА_1 призначений на посаду начальника відділу охорони здоров’я Тячівської РДА. 08 червня 2010 року ОСОБА_1 подав заяву про звільнення з роботи за власним бажанням. 18 червня 2010 року ОСОБА_1 подав письмову заяву про відкликання своєї заяви на звільнення від 08 червня 2010 року.
Розпорядженням голови Тячівської РДА № 93-к від 21.06.2010 року ОСОБА_1 звільнений з посади начальника відділу охорони здоров’я Тячівської РДА на підставі його заяви, погодження управління охорони здоров’я Закарпатської обласної державної адміністрації від 10.06.2010 року № 560/02-24. Розпорядженням голови Тячівської РДА № 94-к від 21.06.2010 року на посаду начальника відділу охорони здоров’я Тячівської РДА призначено ОСОБА_3 з 22 червня 2010 року на підставі його заяви, погодження управління охорони здоров’я Закарпатської обласної державної адміністрації від 10.06.2010 року № 559/02-24 від 10.06.2010 року. Наказом головного лікаря Тячівської районної лікарні № 1 від 22 червня 2010 року № 147-к ОСОБА_3 звільнений з посади лікаря-травматолога за власним бажанням у зв’язку з призначенням на посаду начальника відділу охорони здоров’я Тячівської РДА.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач до закінчення строку попередження про розірвання трудового договору відкликав свою заяву на звільнення, а тому відповідач не вправі був видавати розпорядження про звільнення позивача.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до пункту 15 частини 1 статті 3 КАС публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Будь-яка публічна служба є державною службою.
Суспільні відносини, пов'язані зі створенням правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу, регулює Закон України від 16 грудня 1993 року N 3723-XII "Про державну службу". Згідно зі статтями 9 і 30 цього Закону правовий статус окремих категорій державних службовців регулюється Конституцією України, спеціальними законами та Кодексом законів про працю України.
ОСОБА_1 звільнений з займаної посади на підставі ст. 38 КЗпП України.
Згідно ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Відповідно до п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" по справах про звільнення за ст. 38 КЗпП суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Подача працівником заяви з метою уникнути відповідальності за винні дії не може розцінюватись як примус до цього і не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, передбачених законом, до закінчення встановленого ст. 38 КЗпП строку, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленому порядку інше дисциплінарне стягнення.
Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч. 4 ст. 24 КЗпП). Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою.
В пункті 31 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 роз’яснено, що відповідно до ст. 32 КЗпП переведення на іншу роботу допускається тільки за згодою працівника. Переведенням на іншу роботу вважається доручення працівникові роботи, що не відповідає спеціальності, кваліфікації чи посаді, визначеній трудовим договором.
Частиною 4 ст. 24 КЗпП України встановлено, що особі, запрошеній на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації за погодженням між керівниками підприємств, установ, організацій, не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
На підставі викладеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого та вірного висновку про те, що ОСОБА_3 не відноситься до осіб, яким не може бути відмовлено в укладені трудового договору. Даний висновок підтверджується розпорядженням голови Тячівської РДА № 94-к від 21.06.2010 року та наказом головного лікаря Тячівської районної лікарні № 1 від 22 червня 2010 року № 147-к, в яких відсутні відомості про призначення ОСОБА_3 на посаду начальника відділу охорони здоров’я Тячівської РДА та звільнення з займаної раніше посади за переведенням.
Таким чином, судом першої інстанції надано належну оцінку наявним у справі доказам, а їх достатня кількість та взаємний зв’язок у сукупності дали змогу суду першої інстанції зробити вірний висновок про незаконність розпорядження голови Тячівської РДА № 93-к від 21.06.2010 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу охорони здоров’я Тячівської РДА, оскільки останнім до закінчення терміну попередження про розірвання трудового договору відкликав свою заяву, а тому законних підстав для його звільнення за ст. 38 КЗпП України на час винесення оскаржуваного розпорядження не було.
Згідно ч.2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Статтею 87 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать зокрема витрати на правову допомогу.
Відповідно до ч.1 ст. 94 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає законним та обґрунтованим рішення суду першої інстанції в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу та документально підтверджених судових витрат.
Таким чином, враховуючи вищенаведене, колегія суддів визнає, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, постанова суду першої інстанції ґрунтується на повно, об’єктивно і всебічно з’ясованих обставинах, доводи апеляційної скарги їх не спростовують, а тому підстав для скасування постанови суду першої інстанції немає.
В силу ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ч. 3 ст. 160, ст. 195, ст. 196, п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. 200, ст. 205, ст. 206, ст. 254 КАС України, колегія суддів,-
У Х В А Л И Л А :
апеляційну скаргу Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області залишити без задоволення, а постанову Тячівського районного суду Закарпатської області від 09 серпня 2010 року у справі № 2а-494/10– без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя В.В. Святецький
Судді М.А. Пліш
О.М. Довгополов
Повний текст ухвали виготовлено 17 січня 2011 року