ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 червня 2006 р. | № 2-20/2768-2006 (2-20/15197-05) |
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого: | Кравчука Г.А. |
суддів: | Мачульського Г.М. |
Шаргало В.І. |
розглянувши у відкритому судовому засіданні |
касаційну скаргу | санаторію “Гірське сонце” Міністерства охорони здоров’я України |
на постанову від | Севастопольського апеляційного господарського суду 28.02.2006р. |
у справі господарського суду | № 2-20/2768-2006 Автономної Республіки Крим |
за позовом | санаторію “Гірське сонце” Міністерства охорони здоров’я України |
до | Товариства з обмеженою відповідальністю “Промхолдинг” |
третя особа | Міністерство охорони здоров’я України |
про | визнання недійсним договору, |
за участю представників
- позивача: | Маляренко О.Є. (довіреність від 01.06.2006р.), |
- відповідача: | не з’явився, |
- третьої особи: | Морачова О.В.(довіреність №14-13/101 від 18.10.2005р.), - |
В С Т А Н О В И В:
Рішенням Господарського суду Автономної Республіки Крим від 13.01.2006р. (суддя Луцяк М.І.) позов задоволено. Постановлено визнати недійсним з моменту укладання договір оренди №256/22 від 05.12.2002р. між Товариством з обмеженою відповідальністю “Промхолдинг” та санаторієм “Гірське сонце” Міністерства охорони здоров’я України. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “Промхолдинг” на користь санаторію “Гірське сонце” Міністерства охорони здоров’я України 85 грн. витрат по оплаті держмита та 118 грн. по інформаційно-технічному забезпеченню судового процесу.
Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 28.02.2006р. (колегія суддів у складі: головуючого –судді Горошко Н.П., суддів Прокопанич Г.К., Сотула В.В.) рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 13.01.2006р. скасовано, в позові санаторію “Гірське сонце” Міністерства охорони здоров’я України відмовлено.
В своїй касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 28.02.2006р. та залишити в силі рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 13.01.2006р., посилаючись на порушення апеляційним господарським судом норм матеріального та процесуального права, а саме: ст. 129 Конституції України, ст.ст. 2, 14 Закону України “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”, ст. 49 Закону України “Про власність”, ст.ст. 4-7, 41, 86, 74, 99, 105 Господарського процесуального кодексу України.
Відзиву на касаційну скаргу не надійшло.
Відповідач не використав наданого законом права на участь своїх представників у судовому засіданні.
Заслухавши представників позивача, третьої особи, переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України на підставі встановлених в них фактичних обставин, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права та повноту їх встановлення у рішенні та постанові, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, відповідно до протоколу №7 від 06.11.2002р. засідання тендерної комісії санаторію “Гірське сонце”, зазначеною комісією було прийнято рішення, відповідно до ст. 33 Закону України “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” №1490 від 22.02.2000р., про укладення договору оренди з відповідачем (закупівлю послуг по оренді майна). Згідно договору оренди №256/22, датованого 05.12.2002р. відповідач передав позивачу в оренду цілісний майновий комплекс оздоровчого табору у Ленінському районі, с. Нижньо-Заморське. Вказаний договір був підписаний з боку позивача від імені головного лікаря Жучкова А.Г., а з боку відповідача – від імені генерального директора Сухобокова С.В. Відповідно до матеріалів справи, статуту відповідача та копії свідоцтва про держреєстрацію відповідач був зареєстрований 04.12.2002р., та з цього моменту став правоздатним. Крім того, в матеріалах справи наявні копії актів прийому-передачі послуг за договором оренди №256/22 від 05.12.2002р., на яких позначено, що вони є підписаними з боку відповідача –від імені генерального директора Сухобокова С.В., а з боку позивача –від імені генерального лікаря Жучкова А.Г., за період: грудень 2002р., кожен місяць з січня по грудень 2003р., актів звірення. Також наявна копія акту повернення цілісного майнового комплексу “Автомобіліст” у Ленінському районі, с. Нижньозаморське, позивачем відповідачу від 31.12.2003р.
Разом з тим, в провадженні господарського суду Автономної Республіки Крим знаходилася справа №2-20/2938.1-2004 за позовом Відкритого акціонерного товариства “Оздоровчий комплекс “Автомобіліст” про визнання права власності саме на об’єкти майнового комплексу оздоровчого табору у Ленінському районі, с. Нижньо-Заморське. Відповідно до постанови Севастопольського апеляційного господарського суду від 27.05.2004р. в цій справі, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 09.11.2004р., право власності на об’єкти цілісного майнового комплексу оздоровчого табору у Ленінському районі, с. Нижньо-Заморське, визнано за Відкритим акціонерним товариством “Оздоровчий комплекс “Автомобіліст”, та встановлено, що з 1996р. зазначене майно передано до статутного фонду Відкритого акціонерного товариства “Оздоровчий комплекс “Автомобіліст” і є його власністю.
Також в провадженні господарського суду Автономної Республіки Крим знаходиться справа про банкрутство санаторію “Гірське сонце” Міністерства охорони здоров’я України, в рамках якої відповідачем були заявлені вимоги до санаторію “Гірське сонце” на загальну суму 3 010 272, 35 грн., які ґрунтуються на договорі оренди №256/22 від 05.12.2002р. Позивач, зазначивши, що до пред’явлення цих вимог у рамках справи про банкрутство, йому не було відомо про такий договір, екземпляр договору у нього відсутній, звернувся з позовом про визнання цього договору недійсним.
Місцевий господарський суд, оцінюючи спірний договір, виходив з дати, яка на ньому позначена –05.12.2002р., а тому дійшов до висновку про необхідність застосування до даного договору норм спеціального законодавства, що діяли на той час, та норм Цивільного кодексу України в редакції 1963р. Як зазначено в рішенні, позивач заснований на державній власності, органом його управління є Міністерство охорони здоров’я України, а тому орендні відносини між сторонами мали регулюватися також нормами Закону України “Про оренду державного та комунального майна” від 10.04.1992р. Разом з тим, у спірному договорі не було визначено вартість майна з урахуванням її індексації, що, згідно висновків місцевого господарського суду, унеможливлює дотримання вимог ст. 19 “Орендна плата”. Також, як зазначено в рішенні, не було дотримано вимог щодо визначення індексації орендної плати, порядку використання амортизаційних відрахувань, належного визначення терміну дії договору, обов’язку страхування майна, та порядку здійснення орендодавцем контролю за станом об’єкту оренди, а відтак спірний договір підлягає визнанню недійсним в силу приписів ст. 48 Цивільного кодексу України (ред. 1963р.). Також місцевим господарським судом було встановлено, що на момент проведення засідання тендерної комісії, тобто на 06.11.2002р., відповідача як юридичної особи не існувало (так як він набув правоздатності 04.12.2002р., а установчий договір відповідача датований 18.11.2002р.), а отже він не міг брати участі у переговорах та здійснювати заходи з набуття будь-яких прав.
Висновки місцевого господарського суду про відсутність будь-яких розрахунків між сторонами за спірним договором ґрунтуються на невідображенні відповідачем в період з 2002р. до вересня 2005р. в своїй фінансовій звітності дебіторської заборгованості позивача, що відбулось, згідно пояснень відповідача, через відсутність бухгалтера.
Крім того, місцевий господарський суд дійшов до висновку про відсутність у відповідача права власності на вказане майно виходячи з наступного. Так, як зазначено в рішенні, відповідачем було надано лише копію накладної від 02.12.2002р., за якою це майно було внесено до статутного фонду, однак не було надано ані свідоцтва про право власності, ані відповідного витягу (довідки) з реєстру прав власності на нерухоме майно щодо цілісного майнового комплексу оздоровчого табору у Ленінському районі, с. Нижньо-Заморське, які б свідчили про належність його відповідачеві на праві власності у період з 05.12.2002р. –31.12.2003р. З врахуванням цих обставин, а також виходячи з змісту результатів розгляду справи №2-20/2938.1-2004р., місцевий господарський суд дійшов до висновків про відсутність реальної передачі майна за спірним договором відповідачем позивачеві, кваліфікацію спірного договору як мнимої угоди, а отже –про наявність підстав для визнання цієї угоди недійсною в силу приписів ст. 58 Цивільного кодексу України (ред. 1963р.).
Апеляційний господарський суд, скасовуючи рішення місцевого господарського суду, виходив з того, що на момент укладання спірної угоди відповідачем було набуто статусу правоздатності. Також апеляційний господарський суд не погодився з висновками місцевого господарського суду щодо невідповідності спірного договору вимогам ст. 14 Закону України “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”, оскільки, як зазначено в постанові, хоча ця норма передбачає, що торги є основною формою проведення закупівлі, вона фактично не заперечує застосування інших форм, а наявність рішення тендерної комісії свідчить про виконання сторонами вимог ст. 33 вказаного Закону. Крім того, апеляційний господарський суд дійшов до висновку про помилковість висновків місцевого господарського суду стосовно відсутності права власності відповідача на предмет оренди, через наявність доказів внесення цього майна в статутний фонд відповідача 02.12.2002р., а відтак –набуття відповідачем на момент укладання спірної угоди статусу правомірного власника предмету оренди. Також як зазначено в оскарженій постанові, посилання місцевого господарського суду на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 27.05.2004р. у справі №2-20/2938.1 є неспроможним, оскільки в ній немає доказів того, що в момент укладання спірного договору предмет оренди не знаходився у володінні відповідача, не передавався в оренду позивачу на цей час, а знаходився у третіх осіб. Крім того, апеляційний господарський суд визнав бездоказовими висновки місцевого господарського суду про мнимість спірної угоди та її невідповідність вимогам чинного законодавства.
Між тим судами попередніх інстанцій неповно з’ясовано обставини справи щодо дійсних прав та обов’язків сторін, а судові рішення, у зв’язку з цим, прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Згідно ст.2 Закону України “Про оренду державного та комунального майна” від 10.04.1992р. орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Відповідно до ст.1 ч.4 цього закону оренда майна інших форм власності може регулюватися положеннями цього Закону, якщо інше не передбачено законодавством та договором оренди.
Статтею 33 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Відповідно до ст.38 цього кодексу якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов’язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору.
Однак, розглядаючи справу в тій частині підстав позову що спірна угода була укладена без наміру створити юридичні наслідки та що сторони за угодою ніяких дій по здійсненню мнимої угоди не вчиняли, суди обмежились дослідженням обставин здійснення розрахунків за виконання такої угоди, проведення її по бухгалтерському обліку, та дослідженням актів прийому-передачі послуг.
Між тим судами не перевірено належними доказами хто із сторін реально користувався майном, зазначеним у спірному договорі оренди, зокрема хто із них протягом строку визначеного відповідачем як строк дії договору оренди, укладав договори на електро-, тепло-, водопостачання із спеціалізованими організаціями, хто оплачував ці послуги, та інші, як-то, зокрема, вивезення сміття, користування телефоном.
Крім того, одним з доводів касаційної скарги є те, що на момент складання протоколу засідання тендерної комісії №7 від 06.11.2002р. підприємства відповідача як юридичної особи не існувало, а згідно Закону України “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” учасниками процедури закупівлі є лише юридичні особи та громадяни.
Посилаючись на вказану обставину особа, що подала касаційну скаргу зазначає, що суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення суду першої інстанції неповно дослідив обставини справи та не навів в оскаржуваній постанові мотивів, з яких він не погодився з висновками суду першої інстанції.
Як вбачається з рішення місцевого господарського суду, останній виходив з того, що установчий договір ТОВ “Промхолдинг” датований лише 18.11.2002р., відомості про його включення до Єдиного державного реєстру було внесено 04.12.2002р. і з цієї дати за висновком суду вказане товариство набуло правоздатності, а відтак на момент проведення засідання тендерної комісії 06.11.2002р. та складання протоколу №7 ТОВ “Промхолдинг” не існувало та не могло брати участь у переговорах, вчиняти дії з набуття будь-яких прав.
Перевіряючи юридичну оцінку вказаним обставинам справи та повноту їх встановлення у судових рішеннях відповідно до приписів ст.111-5 ГПК України колегія Вищого господарського суду України виходить з наступного.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у пункті 6 постанови від 29.12.1976 року № 11 "Про судове рішення", мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, а також оцінку всіх доказів. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати. Згідно ст.84 ч.1 п.3 ГПК України мотивувальна частина кожного рішення повинна містити також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права, на підставі яких визначено права й обов'язки сторін у спірних правовідносинах, у ній мають вказуватись докази, на підставі яких прийнято рішення.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій в даній справі цим вимогам не відповідають. Обставини справи, в рішенні суду першої інстанції у вказаній частині, в порушення вказаної норми процесуального права зазначенні без дослідження всіх доказів.
Суд апеляційної інстанції, згідно ст.101 цього кодексу, не зв’язаний доводами апеляційної скарги та за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. Однак суд апеляційної інстанції вказані недоліки не усунув.
Крім того в касаційній скарзі особа, що її подала, посилається на те, що у судовому засіданні суду апеляційної інстанції розглянуто та вирішено клопотання представника позивача про призначення судово-криміналістичної експертизи з приводу встановлення фактичної дати складання договору оренди та актів приймання-передачі, що відображено в звукозапису судового засідання.
Однак особа, що подала касаційну скаргу, зазначає, що вказана процесуальна дія вчинена з порушенням вимог Господарського процесуального кодексу України, оскільки вона не відображена у відповідному процесуальному документі.
Перевіривши вказані доводи касаційної скарги колегія Вищого господарського суду України дійшла висновку що вказані обставини мали місце під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, оскільки з аудіо запису судового засідання вбачається, що в судовому засіданні суду апеляційної інстанції 28.02.2006р. о 16 год. 01 хв. 37 сек. представником позивача Заєць С.А. було заявлено клопотання про призначення зазначеної експертизи. Судова колегія за результатами обговорення та розгляду зазначеного клопотання в цей же день о 16 год. 07 хв. 47 сек. порадившись на місці ухвалила в задоволенні зазначеного клопотання про призначення експертизи відмовити, та оголосила резолютивну частину постанови. Однак в процесуальних документах суду факт розгляду зазначеного клопотання та його вирішення, в порушення приписів ст.ст.86, 99 ГПК України не відображено.
З врахуванням меж повноважень касаційної інстанції, встановлених ч. 2 ст. 111-5 та ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України у складі колегії суддів дійшов висновку, що допущені судом як першої, так і апеляційної інстанції вищезазначені порушення норм матеріального та процесуального права відповідно до ч. 1 ст. 111-10 Господарського процесуального кодексу України є підставою для скасування прийнятих у справі судових рішень і направлення справи на новий розгляд.
При новому розгляді справи суду необхідно всебічно та повно з’ясувати обставини справи в їх сукупності та вирішити спір відповідно до закону.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 п.3, 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу санаторію “Гірське сонце” Міністерства охорони здоров’я України задовольнити частково.
Постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 28.02.2006р. та рішення Господарського суду Автономної Республіки Крим від 13.01.2006р. у справі №2-20/2768-2006 Господарського суду Автономної Республіки Крим скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Головуючий Г. Кравчук
С у д д і Г. Мачульський
В. Шаргало