Справа № 22-Ц-2243/2006 Головуючий в 1 інстанції Волчок А.Я.
Категорія 5,12 Доповідач у 2 інстанції Голуб С.А.
РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 серпня 2006 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:
головуючого Воробйової Н.С.
суддів: Голуб С.А., ОношкоГ.М.
при секретарі Некорі А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві цивільну справу за
апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-
Святошинського районного суду Київської області від 25 квітня 2006 року у
справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1
про встановлення факту проживання однією сім "єю, визнання договорів дарування частково недійсними, визнання права власності на будинок та земельну ділянку,
ВСТАНОВИЛА:
В лютому 2006 року ОСОБА_2 звернулась до суду з названим позовом. В позові посилалась на те, що з січня 1990 року вона проживала однією сім"єю з ОСОБА_3
Рішенням виконкому Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району на потреби їхньої сім"ї на ім"я ОСОБА_3 було надано земельну ділянку площею 0,15 га в АДРЕСА_1 для будівництва індивідуального житлового будинку.
На підставі рішення Віто-Поштової сільської ради від 3 квітня 1997 року за № НОМЕР_1 вказана земельна ділянка була передана ОСОБА_3 у приватну власність.
Позивачка разом з ОСОБА_3 спільно почали будувати будинок . На будівництво будинку витрачались кошти як позивачки, так і ОСОБА_3
21 серпня 2003 року позивачка продала належну їй земельну ділянку, яка знаходилась на території Клавдієво-Тарасівської сільської ради за 3000 грн. і ці кошти також вклала в будівництво будинку.
До січня 2005 року позивачка разом з ОСОБА_3 користувалась земельною ділянкою і будинком.
7 січня 2005 року ОСОБА_3 трагічно зигинув.
Після його смерті позивачці стало відомо, що 2 серпня 2003 року без згоди позивачки ОСОБА_3 подарував земельну ділянку та незакінчений будівництвом будинок відповідачу.
Позивачка вважає, що будинок був спільною сумісною власністю її і ОСОБА_3., а тому він міг розпорядитись тільки належною йому частиною будинку.
З посиланням на ст.3,13,17,48 Закону України „Про власність", ст.112 ЦК України позивачка просила суд встановити факт проживання її і ОСОБА_3 однією сім"єю з 1990 року по 7 січня 2005 року.
Визнати частково недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,158 га та договір дарування незакінченого будівництвом житлового будинку АДРЕСА_1 , які були укладені 2 серпня
2003 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 та визнати за позивачкою право власності на 1/2 частину спірної земельної ділянки та 1/2 частину спірного будинку.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду від 25 квітня 2006 року позов задоволений.
Визнано частково недійсним договір дарування земельної ділянки від 2 серпня 2003 року площею 0,158 га розміщеної на території АДРЕСА_1 на ім"я ОСОБА_1, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області, зареєстрованого в реєстрі за НОМЕР_2 та визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину земельної ділянки по АДРЕСА_1
Визнано частково недійсним договір дарування від 2 серпня 2003 року незакінченого будівництвом будинку, що знаходиться по АДРЕСА_1 на ім"я ОСОБА_1, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області, зареєстрованого в реєстрі за НОМЕР_3 та визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 840,24 грн. державного мита.
Не погоджуючись з рішенням суду відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Просить рішення суду скасувати з підстав порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права і винести нове рішення, яким в позові відмовити.
Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін,
перевіривши матеріали справи вважає, що апеляційна скарга підлягає
задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що позивачка та ОСОБА_3, починаючи з 1990 року по день смерті ОСОБА_3., тобто до 7 січня 2005 року проживали однією сім"єю, перебували у фактичних шлюбних стосунках, хоча шлюб між ними у встановленому законом порядку зареєстрований не був.
Рішенням Віто-Поштової сільської Ради Києво-Святошинського району від 31 травня на потреби їхньої сім"ї була виділена земельна ділянка розміром 0,15 га в АДРЕСА_1 для будівництва індивідуального житлового будинку та господарських будівель, яка в 1997 році була передана у власність ОСОБА_3.
За час проживання однією сім"єю позивачка та ОСОБА_3 на виділеній земельній ділянці розпочали будівництво спірного будинку.
2 серпня 2003 року ОСОБА_3 подарував спірний будинок та земельну ділянку відповідачеві, який є сином позивачки.
Суд прийшов до висновку, що позивачка має право на 1/2 частину будинку та земельної ділянки, як на майно придбане внаслідок спільно праці членів сім"ї, що є їх сумісною власністю, а тому договір дарування будинку та земельної ділянки визнав частково недійсним в 1/2 частині.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з"ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судова колегія вважає, що суд не правильно встановив обставини справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, а рішення винесено з порушенням матеріального права.
Задовольняючи позов суд посилався на ст. 17 Закону України „Про власність" згідно з якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім"ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Суд помилково послався на вказану норму Закону, виходячи із наступного.
Як зазначає позивачка між нею та ОСОБА_3 існували фактичні шлюбні відносини з 1990 до 2005року.
Кодекс про шлюб та сім"ю, який діяв на час виникнення цих відносин і до 1.01.2004 року, не регулював відносини між чоловіком та жінкою, які знаходились у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу. Тобто стверджувати, що позивачка та ОСОБА_3 на час отримання земельної ділянки та будівництва будинку були сім"єю не можна.
Сімейний кодекс України, який вступив в дію з 1.01.2004 року, врегулював майнові відносини між чоловіком та жінкою, які проживають сім"єю без реєстрації шлюбу. Але на час набрання чинності цим Кодексом спірний жилий будинок та земельна ділянка вже були подаровані відповідачу, а отже, правовідносини щодо спірного майна у позивачки та ОСОБА_3. припинились .
За наведених обставин посилання суду на ст. 17 Закону України „Про власність" помилкове, оскільки позивачка та ОСОБА_3 не були сім"єю і на них дія даної норми не розповсюджувалась.
Спільне проживання позивачки та ОСОБА_3. не породжувало між ними майнових прав та обов'язків, а отже майно, яке було набуте ОСОБА_3 не можна вважати спільною сумісною власністю позивачки та ОСОБА_3.
Крім того, при винесенні рішення суд посилався на докази участі у будівництві будинку позивачки, а саме: на договір купівлі-продажу від 21 серпня 2003 року земельної ділянки, згідно з яким позивачка отримала за продану нею земельну ділянку 3000 грн.; товарні чеки на придбання оздоблювальних матеріалів від 12 вересня 2003 року та від 4 жовтня 2004 року.
На думку колегії суддів, дані докази не підтверджують участь позивачки у будівництві будинку, оскільки ОСОБА_3 подарував відповідачу будинок та земельну ділянку 2 серпня 2003 року. Кошти за продану земельну ділянку отримала вже після дарування будинку, а саме 21 серпня 2003 року, товарні чеки також видані вже після відчуження будинку. Таким чином ці докази не можуть підтверджувати те, що гроші отримані від продажу земельної ділянки були вкладені в будівництво будинку, а оздоблювальні матеріали були використані для будівництва, оскільки будинок на той час вже знаходився у власності відповідача. Доказів же того, що позивачка до дня смерті ОСОБА_3. користувалась будинком і тільки після його смерті дізналась про дарування ним будинку та земельної ділянки відповідачу, нею суду не надано.
Щодо земельною ділянки, то вона також не може вважатись спільною сумісною власністю.
Передача землі у власність ОСОБА_3 відбулась на підставі статті 17 Земельного Кодексу України 1990 року.
ОСОБА_3 використав своє право на отримання у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку. Земельна ділянка ОСОБА_3 передавалась Віто-Поштовою сільською радою безплатно.
Вказівка суду в рішенні на те, що земельна ділянка була виділена для потреб сім'ї' позивачки та ОСОБА_3. не підтверджується матеріалами справи, а також суперечить вимогам ЗК України 1990 року, який не передбачав надання земельної ділянки на потреби сім'ї", а містив лише норми про надання земельної ділянки конкретній особі.
Враховуючи наведене, ОСОБА_3 вправі був розпоряджатися належною йому земельною ділянкою на власний розсуд, а тому підстави для визнання частково недійсним договору дарування земельної ділянки відсутні.
Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції ухвалення нового рішення або зміни рішення є неповне з"ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.
Оскільки судом першої інстанції не недоведені обставини, які суд вважав встановленими, а рішення винесено з порушенням норм матеріального права, судова колегія вважає, що воно підлягає скасуванню з постановлянням нового рішення.
Керуючись ст.ст. 303,309 ЦПК України колегія суддів,
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 квітня 2006 року скасувати і винести нове рішення.
В позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору дарування частково недійсним, визнання права власності на будинок та земельну ділянку відмовити.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржено з цього часу протягом двох місяців шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду України.