АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 грудня 2010 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Тернопільської області в складі:
головуючого – Міщія О.Я.
суддів – Ткача З.Є., Бершадської Г.В.
при секретарі – Галкіній О.О.
з участю апелянта ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Підволочиського районного суду від 30 вересня 2010 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення коштів, -
ВСТАНОВИЛА:
В липні 2010 року ОСОБА_2 звернувся в суд із вказаним позовом, посилаючись на те, що під час перебування у шлюбі з відповідачкою в інтересах сім’ї позичив у ОСОБА_4 500 000 грн. Вказані кошти витратив для придбання нерухомості. У 2007 році Тернопільський міськрайонний суд видав судовий наказ про стягнення з нього в користь ОСОБА_4 500 000 грн. основного боргу за договором позики, а також за час прострочення виконання грошового зобов’язання, інфляційні втрати та судові витрати на загальну суму 719 504 грн.
У 2007 році він розлучився з ОСОБА_1, а в 2010 році за рахунок власних коштів повністю повернув борг ОСОБА_4, тому просив стягнути з відповідачки половину зазначеної суми, як із солідарного боржника.
Рішенням Підволочиського районного суду від 30 вересня 2010 року позов задоволено, стягнуто із ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 359 752 грн. як відшкодування виплачених боргових зобов’язань по договору позики від 21.10.2000 грн.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити, посилаючись на те, що висновки суду не відповідають обставинам справи та вимогам закону. Зазначила, що вона не є солідарним боржником, оскільки ОСОБА_2 насправді ніяких грошей не позичав, а домовився із своїм братом ОСОБА_4 про ніби-то укладення із ним договору позики на 500 000 грн., щоб уникнути поділу спільного подружнього майна, а також з метою захопити будинок в м. Скалаті Підволочиського району, який їй подарував батько і в якому вона з дитиною в даний час проживає.
Апеляційна скарга підлягає до задоволення.
Вирішуючи спір, суд виходив з того, що ОСОБА_2 повернувши ОСОБА_4 кошти, які витратив для потреб сім’ї, отримав право вимоги до солідарного боржника — своєї дружини ОСОБА_1, тому стягнув з відповідачки 359 752 грн.
Однак, з таким висновком суду погодитись неможливо, оскільки він не відповідає обставинам справи, суд невірно застосував норми права.
Як встановлено судом, сторони перебували у шлюбі з 19.08.1995 року по 15.10.2007 року.
Згідно ч.4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Позивач пояснив, що у 2000 році позичив у ОСОБА_4 500 000 грн., які витратив для потреб сім’ї, зокрема придбав нерухомість у різних містах України. Наказом Тернопільського міськрайонного суду від 2.07.2007 року з нього стягнуто в користь ОСОБА_4 719 504 грн.боргу за вказаним договором позики, а в 2010 році він повернув повністю усю суму боргу.
Відповідачка в запереченнях на позов і в поясненнях в суді зазначила, що не давала згоди на укладення договору позики грошей і про існування самого договору дізналась аж у 2007 році після розлучення. Кошти для придбання нерухомості вони з ОСОБА_2 заробили, перебуваючи з 1999 по квітень 2007 року на заробітках в США. Гроші пересилали на банківські рахунки матері ОСОБА_2, яка діючи за довіреністю від них, укладала угоди на конкретні об’єкти. Зокрема, мати ОСОБА_2 — ОСОБА_5 отримавши 14.02.2002 року на рахунок банку “Фінанси та кредит” 27500 грн., 19.02.2002 року зняла 10 тис. грн. і цього ж дня купила для них квартиру по АДРЕСА_1 за 12327 грн, а 22.02.2002 року знявши у цьому ж банку 15 тис. грн. відразу купила квартиру по АДРЕСА_2 за 14531 грн /а.с. 64, 68, 69/. Кошти, що були ніби-то позичені у ОСОБА_4 в інтересах сім’ї не використовувались.
ОСОБА_1 пояснила також, що після подання нею заяви про розірвання шлюбу і про поділ майна подружжя, ОСОБА_2 обманним шляхом отримав паспорт громадянина України без відмітки про перебування у шлюбі, і без її згоди продав майже усе спільно придбане майно, а кошти привласнив.
В судовому засіданні в апеляційному суді ОСОБА_2 визнав вказане і пояснив, що дійсно продав у 2007 році спільну нерухомість в містах Львові і Києві, розірвав договори дольової участі в будівництві житла в містах Києві та Ялті, які були укладені під час перебування сторін у шлюбі, не віддавши половину отриманих коштів ОСОБА_1
ОСОБА_1 зазначила, що спільне майно куплялось поступово, протягом декількох років і це свідчить про те, що джерелом для його придбання були зароблені кошти, а не наявна значна сума грошей.
ОСОБА_3 також пояснила, що в даний час в інших судах розглядаються справи про поділ майна подружжя та про визнання недійсними угод. В судових засіданнях по цих справах ОСОБА_2 вказував, що спільне майно він придбавав за рахунок коштів, які отримав від реалізації особистого майна — будинку в м. Скалаті Підволочиського району, а не за рахунок коштів, позичених у ОСОБА_4
Вказане підтверджується зібраними по справі доказами.
Як вбачається із змісту долучених до матеріалів справи належно завірених копій судових рішень апеляційного суду Львівської області від 15.10.2009 року і від 29.04.2010 року, Шевченківського районного суду м. Львова від 17.07.2009 року, заперечень на позов та позовної заяви, поданої до Шевченківського районного суду м. Львова 9.06.2008 року, ОСОБА_2 пояснював, що квартири по АДРЕСА_1, по АДРЕСА_3, по АДРЕСА_2 придбані за рахунок коштів, отриманих від реалізації його особистого майна — будинку по вул. Калнишевського в м. Скалаті Підволочиського району, а не за рахунок грошей, позичених в ОСОБА_4
Враховуючи, що зазначені обставини ОСОБА_2 визнав під час розгляду справи в апеляційному суді, а також взявши до уваги пояснення ОСОБА_1 про те, що для отримання вказаних письмових доказів вона змушена була неодноразово виїзджати в іншу область, колегія суддів вважає, що ці докази згідно ч.2 ст. 303 ЦПК України слід дослідити, а суд першої інстанції неправомірно відмовив в їх дослідженні, оскільки неподання доказів в попередньому судовому засіданні згідно ч.1 ст. 131 ЦПК України зумовлено поважними причинами.
Згідно ч.3 ст. 10, ч.2 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Оскільки ОСОБА_2 не подав, а судом не здобуто доказів того, що позичені у ОСОБА_4 кошти були витрачені саме для потреб сім’ї і для придбання спільного майна подружжя, висновок суду про те, що ОСОБА_1 є солідарним боржником і зобов’язана повернути половину виплачених коштів позивачу, колегія суддів вважає безпідставним.
Згідно ст. 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
Позивач зазначив, що підставою для виникнення солідарного обов’язку ОСОБА_1 є чинні на час укладення договору від 21.10.2000 року ст.ст. 23, 28 КпШіС України, які регулють питання укладення подружжям угод щодо спільного майна та визначають розмір часток кожного з подружжя при поділі спільного майна. ОСОБА_2 вказав, що частки подружжя у спільному майні є рівними, тому згідно ст. 31 КпШіС України на відповідачку припадає половина із спільних боргових зобов’язань за договором позики.
Однак позивач не подав доказів придбання спільного майна за рахунок позичених у ОСОБА_4 коштів. Як пояснили сторони, ОСОБА_2 в 2007 році продав майже усі об’єкти нерухомості, що належали до спільного майна подружжя, розірвав договори про дольову участь у будівництві, а кошти залишив у себе. Тобто, спільне майно вибуло з володіння відповідачки. Слід також врахувати, що грошові кошти не є неподільним предметом зобов’язання.
Тому висновок суду про те, що ОСОБА_1 повинна нести зобов’язання по поверненню коштів, як солідарний боржник, не відповідає вимогам закону і встановленим обставинам справи.
Посилання позивача на повідомлення Міністерства праці США про заробітну плату працівників, яке суд взяв до уваги при ухваленні рішення, не є належним доказом по справі і подано з порушенням вимог ст. 64 ЦПК України.
Пояснення свідків ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5, які є близькими родичами позивача, не відповідають встановленим обставинам справи, тому їх слід оцінити критично.
У зв’язку з наведеним, колегія суддів вважає, що рішення Підволочиського районного суду від 30.09.2010 року підлягає до скасування, а по спору необхідно ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Керуючись ст.ст. 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -
В И Р І Ш И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити .
Рішення Підволочиського районного суду від 30 вересня 2010 року скасувати.
Ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення коштів відмовити.
Рішення може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий: підпис
Судді: підписи
З оригіналом вірно
Суддя апеляційного суду
Тернопільської області О.Я. Міщій