Р І Ш Е Н Н Я  

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И  

29 грудня 2010 року                                                                                                  місто Рівне  

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області у складі:     головуючого Буцяка З.І.  

     суддів Ковальчук Н.М., Мельника Ю.М.  

                  з участю секретаря судового засідання Сеньків Т.Б.,  

                                    апелянта та його представника  

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду від 21 вересня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя та про визначення розміру ідеальної частки в праві спільної сумісної власності на квартиру і нежитлове приміщення,  

в с т а н о в и л а :  

Рішенням Рівненського міського суду від 21 вересня 2010 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя та про визначення розміру ідеальної частки в праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 і нежитлове приміщення першого поверху площею 15,4 кв. м на АДРЕСА_2  

В поданій на це рішення апеляційній скарзі позивач посилався на те, що відмовляючи йому в позові, суд першої інстанції прийшов до неправильного висновку про те, що в період шлюбу сторонами було набуто у спільну сумісну власність квартиру АДРЕСА_3; квартиру АДРЕСА_1 та автомобіль «Тойота», які сторони розділили між собою в добровільному порядку ще при розірванні шлюбу. Зокрема, квартира АДРЕСА_1, згідно з розподілом дісталася відповідачці, а йому квартира АДРЕСА_3, у м. Рівному та автомобіль «Тойота». Насправді квартиру АДРЕСА_3, він отримав в особисту власність від своєї матері на підставі договору дарування. Угоди про добровільний поділ майна подружжя не існує.  

Договір про винаймання ним кімнати у квартирі АДРЕСА_1 від 10 березня 2000 року був укладений ним із відповідачкою на її ж пропозицію з метою отримання нею житлової субсидії. Проте після цього він усе одно продовжував проживати разом із відповідачкою однією сім’єю як чоловік і жінка та користуватися цілим житловим приміщенням АДРЕСА_1.  

За таких обставин висновок місцевого суду про те, що він пропустив строк позовної давності, оскільки квартира АДРЕСА_1 була розділена сторонами між собою в добровільному порядку на користь відповідачки ще при розірванні шлюбу, а також про те, що він повинен був дізнатися про порушення своїх прав як співвласник квартири АДРЕСА_1 з часу укладення ним 10.03.2000 р. договору про винаймання кімнати у зазначеному помешканні, є невірним.  

В дійсності він як співвласник дізнався про порушення своїх прав на квартиру АДРЕСА_1 в травні 2009 року, коли відповідачка звернулася до суду із позовом про його виселення з неї.  

Після реєстрації сторонами 14 квітня 1997 року розірвання шлюбу він продовжив проживати разом із відповідачкою в одній квартирі однією сім’єю як чоловік і жінка. Ці обставини підтверджуються представленими ним суду фотографіями, а також показаннями допитаних у місцевому суді всіх свідків з його боку. Тому набуте сторонами у цей період 1 листопада 2004 року на прізвище ОСОБА_2 нежитлове приміщення першого поверху площею 15,4 кв. м на АДРЕСА_2 відповідно до ст. 74СК України також є спільної сумісною власністю сторін у справі. Всі кредитні договори, на які послався суд першої інстанції, відмовляючи йому в позові, були укладені відповідачкою вже після придбання фактичним подружжям спірного нежитлового приміщення.  

Покликаючись на ці обставини, позивач просив апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити у справі нове рішення про задоволення його позову.  

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з’явилися в судове засідання, перевіривши подані докази та доводи апелянта, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.  

Відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх недоведеності, і, зокрема, згідно з доводами відповідачки вважав, що за час шлюбу сторони набули у спільну сумісну власність квартиру АДРЕСА_3; квартиру АДРЕСА_1 та автомобіль «Тойота», які раніше вже розділили між собою в добровільному порядку ще при розірванні шлюбу. Зокрема, квартира АДРЕСА_1, згідно з розподілом дісталася відповідачці, а позивачу – квартира АДРЕСА_3, у м. Рівному та автомобіль «Тойота».  

Крім того, місцевий суд прийшов до висновку, що позивач пропустив строк позовної давності, у межах якого він міг звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права стосовно квартири АДРЕСА_1, оскільки повинен був дізнатися про порушення свого права як співвласник цієї квартири з часу укладення ним 10.03.2000 р. договору про винаймання кімнати у зазначеному помешканні.  

Проте погодитися повністю з такими висновками суду першої інстанції не можна.  

З матеріалів справи безспірно вбачається, що квартира АДРЕСА_1 була набута сторонами у власність у 1992 році, тобто в період шлюбу.  

Статтями 22 і 28 КпШС України, який був чинним до 1 січня 2004 року, було встановлено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.  

Тому з урахуванням цих обставин та відповідно до правил тодішнього КпШС України колегія суддів приходить до висновку про те, що спірна квартира становить спільну сумісну власність сторін.  

Як установлено апеляційним судом, позивач набув квартиру АДРЕСА_3, в особисту власність від своєї матері ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 25 вересня 1997 року, тобто вже після розірвання шлюбу з відповідачкою.  

З урахуванням цих обставин  висновок місцевого суду про те, що в період шлюбу сторонами було набуто у спільну сумісну власність не лише квартиру АДРЕСА_3, а й квартиру АДРЕСА_1, та що колишнє подружжя ці помешкання разом із автомобілем «Тойота» розділило між собою в добровільному порядку ще при розірванні шлюбу, не ґрунтується на матеріалах справи.  

Угоди про добровільний поділ майна подружжя в матеріалах справи також немає.  

Звідси доводи відповідачки про добровільний поділ спільного сумісного майна та про його складові частини не відповідають дійсності.  

Висновок суду першої інстанції про те, що позивач, який до цього часу залишається проживати у спірному житловому приміщенні, повинен був дізнатися про порушення своїх прав як співвласник квартири АДРЕСА_1 не у травні 2009 року, коли відповідачка звернулася до суду із позовом про його виселення з неї, а з часу укладення ним 10.03.2000 р. договору про винаймання кімнати у зазначеному помешканні, не ґрунтується на законі, оскільки ця угода не потягнула за собою втрату ОСОБА_1 прав співвласника на спірне помешкання.  

Належних і допустимих законом доказів, які б свідчили про перехід права власності на частку в спільній сумісній власності на спірну квартиру від позивача, який у спірному помешкання постійно проживає понад десять років, до відповідачки, у матеріалах справи немає.  

Доводи позивача про те, що договір про винаймання ним кімнати у квартирі АДРЕСА_1 від 10 березня 2000 року був укладений ним із відповідачкою на її ж пропозицію формально для отримання в подальшому житлової субсидії, є правдивими і заслуговують на увагу, оскільки підтверджуються листом Управління праці та соціального захисту населення виконкому Рівненської міської ради від 14.12.2010 р. Крім того, в тексті самого договору від 10.03.2000 р. за № 16 «а» навіть не зазначено предмета цього договору – кімнати, якою у спірній квартирі повинен був користуватися позивач як наймач за договором найму, незважаючи на те, що ця угода була укладена сторонами на постійно. Зазначені обставини, на переконання апеляційного  суду, також підтверджують лише формальний характер договору від 10.03.2000 р. під № 16 «а» (а. с. 40).  

Тільки після того, як відповідачка в травні 2009 року звернулася до суду із позовом про виселення ОСОБА_1 зі спірної квартири,  позивач, який є юридично необізнаною особою, достовірно дізнався про заперечення відповідачкою його права на це житло. З урахуванням викладеного апеляційний суд, на відміну від місцевого суду, не знаходить достатніх підстав вважати, що позивач пропустив строк позовної давності, у межах якого він може звертатися до суду з вимогою про захист свого порушеного права стосовно квартири АДРЕСА_1.  

Тому відповідно до правил ст. ст. 22, 28 КпШС України та ст. ст. 60, 61, 70 чинного СК України колегія суддів вважає, що квартира АДРЕСА_1 становить спільну сумісну власність сторін у справі, через що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню, а рішення місцевого суду у цій частині відповідно частковому скасуванню.  

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про визначення розміру ідеальної частки в праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 апеляційний суд виходить з того, що частки співвласників (сторін у справі) у праві спільної сумісної власності на цю квартиру є рівними, а відтак відповідно до ст. ст.   355    і   370 ЦК України    позивач має частку в розмірі 1/2 частини квартири.  

Статтею 74 СК України встановлено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.  

На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу, в якій ідеться про право спільної сумісної власності подружжя.  

Проте в матеріалах справи немає достовірних і переконливих доказів про те, що на час набуття 1 листопада 2004 року ОСОБА_2   як суб’єктом підприємницької діяльності    нежитлового приміщення першого поверху площею 15,4 кв. м на АДРЕСА_2 сторони продовжували проживати однією сім’єю та що відповідно до ст. 74 СК України це приміщення також є спільної сумісною власністю сторін у справі (а. с. 33).  

Представлені ж позивачем фотографії та показання свідків з його боку свідчать про збереження сторонами пристойності у публічних стосунках між собою, однак не є беззаперечними доказами, які б підтверджували існування між ними шлюбних відносин у зазначений період.  

  Тому місцевий суд у цій частині цілком законно й обґрунтовано відмовив позивачу у задоволенні його позовних вимог.  

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 22, 28 КпШС України, ст. ст. 60, 61, 70, 74 СК України, ст.ст. 10, 11, 60, 303, 307, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів  

в и р і ш и л а :  

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.  

Рішення Рівненського міського суду від 21 вересня 2010 року в частині вирішення позовних вимог щодо квартири АДРЕСА_1 скасувати.  

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задовольнити частково.  

Визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 як колишнього подружжя та визначити ОСОБА_1 його ідеальну частку в цій квартирі в розмірі Ѕ.    

В решті подану апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.  

Рішення Апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення. Воно може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.  

  Головуючий                                                                                                

Судді: