Справа №2-1080/2010 р.    

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

16 грудня 2010 року                    м. Могилів-Подільський

Могилів-Подільський міськрайонний суд Вінницької обл. в складі:

головуючого - судді Вітковського С.В.

з участю секретаря: Корби В.І.

представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2, третьої особи ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_4 звернулась в міськрайсуд із позовом до  ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування 33/50 частин житлового будинку із відповідною часткою надвірних будівель по АДРЕСА_1  від 25 липня 2001 року укладеного між ОСОБА_4 та  ОСОБА_5 посвідченого приватним нотаріусом Могилів-Подільського районного нотаріального округу Тисячним І.В., зареєстрованого в реєстрі під № 3780 посилаючись на те, що цей договір не відповідає її справжньому волевиявленню і укладений внаслідок помилки.

Так, в липні 2001 р. вона вирішила укласти договір довічного утримання, бо на той час їй виповнилося 74 роки і за станом здоров’я почала потребувати сторонньої допомоги. Хотіла щоб її доглядав син - ОСОБА_3, однак з ним досягла домовленості, що цей договір оформить на свого внука, а сина ОСОБА_3 - ОСОБА_5, а доглядатиме син. Оформленням документів займався ОСОБА_3

25 липня 2001 р. в нотаріальній конторі підписала документи вважаючи, що це договір довічного утримання, оскільки її головною вимогою був догляд за нею. Після укладеного договору ні син, ні внук за нею не доглядали.

В 2002 р. звернулась до міської ради із заявою про надання дозволу на приватизацію земельної ділянки і такий дозвіл був наданий. Із цього розуміла, що вона залишилась власником своєї садиби і так було до 2010 р..

В 2009 р. син ОСОБА_3 почав зловживати спиртними напоями, грубо відноситись до неї, вчиняти скандали і вона змушена була на певний час їхати до своєї доньки ОСОБА_8 у м. Севастополь. Однак повернулась, бо немає іншого житла.

В 2010 р. хотіла оформити договір довічного утримання із будь-якою особою, яка надаватиме їй допомогу, про що сказала ОСОБА_3. Проте виявилося, що є договір дарування і  навесні цього року він був зареєстрований в органах МБТІ в реєстрі прав власності на нерухоме майно.

В зв’язку із цим вважає, що строк звернення до суду із цим позовом не пропущений, бо право власності відповідача на її садибу виникло після реєстрації договору в установленому законом порядку і вона взнала, що в 2001 р. підписала договір дарування, а не довічного утримання в квітні 2010 р..

Позивачка просить позов задовольнити  визнавши договір дарування недійсним.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 позов підтримав і обґрунтовуючи позовні вимоги суду пояснив, що в липні 2001 р. ОСОБА_4 вирішила укласти договір довічного утримання, бо на той час їй виповнилося 74 роки і за станом здоров’я почала потребувати сторонньої допомоги. Хотіла щоб доглядав її син - ОСОБА_3, однак з ним досягла домовленості, що цей договір оформить на свого внука, а сина ОСОБА_3 - ОСОБА_5 Оформленням документів займався ОСОБА_3 25 липня 2001 р. в нотаріальній конторі підписала документи вважаючи, що підписує договір довічного утримання, оскільки її головною вимогою був догляд за нею. Після укладеного договору ні син, ні внук за нею не доглядали, бо проживали окремо в м. Ізмаїлі. ОСОБА_3 періодично навідувався до неї, проте належного догляду не здійснював. Він часто зловживав спиртними напоями, вчиняв сварки, виганяв з будинку і тому змушена була викликати працівників міліції. ЇЇ виселив у окрему кімнату, яка не опалювалася, не забезпечував продуктами харчування. Вона сама сплачувала комунальні послуги і зі своєї пенсії утримувала сина.

В зв’язку із цим змушена була в квітні 2009 р. їхати в м. Севастополь до доньки ОСОБА_8, однак побувши там певний час приїхала додому, бо це її будинок і вона вправі в ньому жити.

Навесні 2010 р. донька ОСОБА_8 знову її забрала  в м. Севастополь бо через погані стосунки із сином ОСОБА_3 вона не могла жити в м. Могилеві-Подільському.

Вважає, що позивачка не пропустила строк звернення до суду,оскільки після укладення договору дарування в нотаріальній конторі в липні 2001 р.  цей договір зареєстрований в органах реєстрації не був, а тому ОСОБА_4 продовжувала бути власником своєї частини будинку, що підтверджується виданим їй державним актом на право власності на присадибну земельну ділянку в 2002 р.. Вона вважала себе власником будинку до весни цього року і лише взнавши, що   зареєстрований договір дарування, а не довічного утримання,  звернулась до суду.

Просив договір дарування частини будинку із надвірними будівлями визнати недійсним, бо ОСОБА_4 діяла під впливом помилки, не мала наміру на відчуження свого майна шляхом дарування, а мала на меті укласти договір довічного утримання, підписуючи цей договір не розуміла його змісту.

Свідок ОСОБА_8 суду пояснила, що позивачка є її матір’ю. При укладенні договору дарування вона присутня не була, однак зі слів матері знає, що вона хотіла укласти договір довічного утримання, щоб за нею доглядав син ОСОБА_3, проте він цього не робив. В минулому та цьому році брат зловживав спиртними напоями, знущався над матір’ю і вона змушена була їхати на тимчасове проживання до неї в м. Севастополь. Однак ОСОБА_4 хоче їхати додому в м. Могилів-Подільський і жити в своєму будинку з умовою, що за нею хто-небудь буде доглядати. В зв’язку із цим вона хоче укласти договір довічного утримання, проте не може цього робити, бо виявилось, що вона підписала договір дарування, а син доглядати за нею відмовляється і через його поведінку фактично позбавлена місця проживання.

Свідки  ОСОБА_9 і ОСОБА_10 суду пояснили, що ОСОБА_4 їм казала, що укладаючи договір із внуком, мала на увазі, що її доглядатиме син ОСОБА_5 Проте останній зловживає спиртним, відмовляється надавати допомогу. ОСОБА_9 зазначила, що ОСОБА_3 забороняв квартирантам, які проживають в спірному будинку, купувати хліб для матері. Вважає, що така його поведінка спрямована на те, щоб ОСОБА_4 покинула своє постійне місце проживання, що вона й зробила не в змозі терпіти наругу сина.

Заперечуючи позовні вимоги представник відповідача ОСОБА_2 позов не визнав і суду пояснив, що ОСОБА_4 добровільно уклала договір дарування частини садиби, бо фактично всіх своїх дітей забезпечила житлом. Ніяких домовленостей про те, що син ОСОБА_3 чи внук ОСОБА_5 мають здійснювати догляд не було, а тому безпідставні твердження представника позивача та  свідків, щоОСОБА_3 чи його син ОСОБА_5 мають надавати позивачці матеріальну допомогу бо надання такої допомоги укладеним договором не передбачено. Також вважає, що позивачем пропущений строк позовної давності, оскільки договір дарування був укладений в липні 2001 р., а ОСОБА_4 звернулася із цим позовом лише в жовтні 2010 р..Факт реєстрації спірного договору в квітні 2010 р. значення не має, бо строк позовної давності має відраховуватись від дня підписання договору дарування-25 липня 2001 р..

 Вважає, що підстав для визнання договору дарування недійсним немає, а тому просить в позові відмовити.

Третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_3 суду пояснив, що мати вирішила подарувати йому частину будинку, проте порадившись вирішили, що цю частину будинку подарує його синові ОСОБА_5 Ніяких домовленостей про те, що він чи ОСОБА_5 мають доглядати за позивачкою, не було. Він приблизно пів року проживає в м. Ізмаїлі, а в інший час в м. Могилеві-Поділь-ському. Вважає, що надає позивачці допомогу, бо забезпечив її паливом на зиму, забезпечує продуктами харчування, але мати не хоче собі готувати їжу бо лінується, а він також не готує їжу,  бо харчується в закладах громадського харчування. Вказує, що ОСОБА_4 веде себе неадекватно, а тому безпричинно викликає працівників міліції звертаючись із відповідними заявами. Дійсно працівниками міліції проводилась перевірка її заяви, йому виносилось усне застереження і винесена постанова про відмову в порушеннні кримінальної справи щодо нього.

В 2009 р. пропонував сестрам складатись коштами та найняти няню для матері, але вони відмовились, а він не зобов’язаний за свої кошти наймати няньку. Вважає, що мати може проживати у будь-кого з дітей, а не обов’язково у спірному будинку.

Свідок  ОСОБА_12 суду пояснила, що ОСОБА_3 надає допомогу своїй матері, але остання часто зверталась до міліції.  Вважає, що ОСОБА_3 не зловживає спиртним, а ОСОБА_4 вимагає до себе підвищеної уваги. При укладені договору присутня не була і на яких умовах він укладався їй не відомо.

Заслухавши сторони,третю особу без самостійних вимог на стороні відповідача, свідків, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов слід задовольнити  з наступних підстав.

25 липня 2001 року укладений договір дарування 33/50 частин житлового будинку із відповідною часткою надвірних будівель по АДРЕСА_1  між ОСОБА_4 та  ОСОБА_5 посвідчений приватним нотаріусом Могилів-Подільського районного нотаріального округу Тисячним І.В., зареєстрований в реєстрі під № 3780.

У відповідності до ч.1 ст. 56  ЦК Української РСР (1963 р.): « Угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки » .

Як вбачається із позовної заяви ОСОБА_4, показань її представника, свідків  ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_10  основною умовою укладення договору був  догляд та утримання - саме це мала на меті позивачка в момент укладення оспорюваного договору, а отже укладений договір не міг бути договором дарування, бо на думку ОСОБА_4 батько обдарованого  ОСОБА_5 ОСОБА_3 мав вчиняти на користь дарувальника певні дії майнового або немайнового характеру. Волевиявлення ОСОБА_4   на момент укладення договору було спрямоване на укладення договору довічного утримання.  Оскільки остання  в момент укладення договору помилилась щодо природи правочину, прав та обов’язків і ця помилка має істотне значення - це є підставою для визнання правочину недійсним.

В зв’язку з цим суд не приймає посилання представника відповідача, третьої особи на стороні відповідача, що договір дарування не передбачав умов згідно яких обдарований чи його батько мав би доглядати за позивачкою, надавати їй матеріальну та іншу допомогу, а тому саме по собі не надання такої допомоги не може бути підставою для визнання договору дарування недійсним.

Крім того, суд розцінює негативну поведінку ОСОБА_3 як таку, що спонукала ОСОБА_4 покинути своє постійне місце проживання і тимчасово переїхати проживати до дочки в м. Севастополь, тобто, своїми діями фактично позбавив матір житла.

На думку суду, в судовому засіданні доведено, що при укладенні договору дарування від 25 липня 2001 р. року не були дотримані вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме  волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. В цьому випадку позивачка бажала укласти саме договір довічного утримання, проте в силу свого похилого віку та стану здоров'я, діючи під впливом помилки, не змогла вірно оцінити різницю між договором довічного утримання та договором дарування, а також   наслідків укладеної угоди.

 Таким чином, на підставі зібраних в судовому засіданні доказів, суд приходить до висновку, що ОСОБА_4 в момент укладення договору мала намір укласти договір довічного утримання, але внаслідок помилки, яка має істотне значення, уклала договір дарування.  

Визнаючи правочин недійсним, суд має застосувати реституцію - повернути все в первинний стан, а саме спірну частину садиби її власнику.

Суд не приймає посилання представника відповідача, що позивачем пропущений строк звернення до суду і тому із цієї підстави в позові слід відмовити.

Відповідно до ч.2 ст.227 ЦК Української РСР (1963 р.) д оговір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації  у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

  Частина 3 ст.244 вказаного кодексу передбачала, що д о  договорів  дарування  нерухомого майна  застосовуються правила статті 227 цього Кодексу.

     Згідно із п. 1.6. Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб затвердженої наказом Держбуду України від 09.06.1998 № 121:» Державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна в бюро технічної інвентаризації є обов'язковою для власників, незалежно від форми власності», а п.1.7. вказує, що реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна провадиться на підставі правовстановлювальних документів, за рахунок коштів власників нерухомого майна.

Проте оспорюваний договір дарування зареєстрований в установленому порядку не був.

    Стаття 128 ЦК Української РСР(1963 р.) передбачала, що  право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором, а відповідно до ч.2 ст.243 зазначеного кодексу договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому .

Як вбачається із витягу  із реєстру прав власності нерухомого майна, показань представників сторін, обдарований ОСОБА_5 фактично прийняв майно в квітні 2010 р. зареєструвавши договір дарування.

Згідно із ст.334 ЦК України (2003 р.)  п раво  власності  на  майно  за  договором,  який підлягає нотаріальному посвідченню,  виникає у набувача  з  моменту  такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
    Якщо  договір  про  відчуження  майна  підлягає  державній реєстрації,  право  власності  у  набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Оскільки договір дарування зареєстрований 29 квітня 2010 р. То право власності на частину садиби до ОСОБА_5 перейшло саме з цього моменту, а не з моменту нотаріального посвідчення договору дарування. Крім того, позивачка ОСОБА_4 стверджує, що взнала про те, що вона фактично підписала договір дарування, а не довічного утримання лише навесні 2010 р. бажаючи укласти договір довічного утримання із будь-якою іншою особою, але не могла цього зробити.

При таких обставинах, суд вважає, що строк звернення до суду не пропущений, оскільки ОСОБА_4 взнала про своє порушене право лише навесні 2010 р.  

Керуючись ст. 56, ч.1 ст.128,ч.2 ст.227, ст.243,ч.3 ст. 244 ЦК Української РСР(1963 р.)  ст.ст. 215,216, 334 ЦК України, ст.ст.10,60, 88, 209, 212-214 ЦПК України, суд -    

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування 33/50 частин житлового будинку із відповідною часткою надвірних будівель по АДРЕСА_1  від 25 липня 2001 року укладений між ОСОБА_4 та  ОСОБА_5 посвідчений приватним нотаріусом Могилів-Подільського районного нотаріального округу Тисячним І.В., зареєстрований в реєстрі під № 3780 з моменту його вчинення і зобов’язати ОСОБА_5 повернути в натурі зазначене майно ОСОБА_4.  

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Вінницької області протягом десяти днів з дня його проголошення.  

СУДДЯ: