АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
24 грудня 2010 року м. Вінниця
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Вінницької області в складі:
головуючого: судді Медяного В.М.,
суддів: Матківської М.В., Сопруна В.В.
при секретарі: Сніжко О.А.
за участю сторін у справі:
позивача ОСОБА_1, відповідача ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань апеляційного суду Вінницької області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа на стороні відповідача без самостійних вимог на предмет спору – Орган опіки і піклування Вінницької міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням ,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 03 листопада 2010 року, -
в с т а н о в и л а :
В жовтні 2010 року ОСОБА_1 звернувся з позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Посилається на те, що йому на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1. Після одруження він зареєстрував у своїй квартирі дружину та сина.
Рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 23.01.2001 року шлюб між ним та ОСОБА_2 було розірвано.
В 2007 році ОСОБА_2 разом із неповнолітнім сином ОСОБА_3 переїхала на інше постійне місце проживання до своєї матері в місто Житомир. Позивач оплачує комунальні та інші послуги самостійно, а бувша дружина ніякої участі в утриманні даного житла не приймає та не користується ним.
Наявність додатково зареєстрованих осіб в квартирі зобов’язує позивача нести додаткові витрати на квартирну плату та комунальні платежі.
Просив визнати ОСОБА_2 разом із неповнолітнім сином ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, такими, що втратили право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1.
Рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 03 листопада 2010 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1. В задоволенні решти вимог позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції змінити, задовольнивши його позов повністю. Посилається на неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права.
В судовому засіданні в суді апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 свою апеляційну скаргу повністю підтримав та просив її задовольнити, а рішення суду змінити, посилаючись на викладені в ній доводи.
Відповідач ОСОБА_4 апеляційну скаргу не визнала та заперечила проти її задоволення, посилаючись на її необґрунтованість та законність рішення суду першої інстанції. Додатково суду підтвердила те, що у 2007 році вона разом із неповнолітнім сином ОСОБА_3 переїхала на інше місце проживання до своєї матері у м. Житомир, де проживають разом по даний час, дитина ходить там до школи.
Представник органу опіки і піклування – Відділу захисту прав дітей служби у справах дітей Вінницької міської ради до суду не з’явилася, лише надала суду заяву про розгляд справи у її відсутність, тому справа розглянута у її відсутність.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, заслухавши пояснення сторін у справі, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, а рішення суду змінити, виходячи з наступних підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст.ст.10, 57, 60, 213, 308 ЦПК України суд вирішує цивільно-правовий спір на засадах змагальності, кожна сторона зобов’язана доказами довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог чи заперечень.
Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, що мають значення для справи.
Відповідно до ч.1 п.п. 1, 3, 4 ст. 309 ЦПК України, підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції встановив та виходив з того, що згідно договору купівлі-продажу квартири від 19.01.1999 р. ОСОБА_1 купив квартиру АДРЕСА_1.
Відповідно до актів від 05.05.2009 р. та 06.10.2010 р., складених мешканцями будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в квартирі НОМЕР_1. не проживають
Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Відповідно до ст. З91 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно ч. 2 ст. 405 ЦК України, член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідач ОСОБА_2 мала право на користування житлом - квартирою АДРЕСА_1, оскільки була у встановленому порядку зареєстрована в ньому, і не втратила такого права навіть після розірвання шлюбу, про що визначено у ч.4 ст.156 ЖК УРСР, однак не побажала, протягом більше року, скористатись цим правом або його захистити. Позивач була відсутня за місцем реєстрації у спірній квартирі з 2007 року, тобто понад один рік. Доказів поважності причин відсутності суду не надала, а тому є такою, що втратила право на користування цим житлом.
В цій частині колегія суддів повністю погоджується з висновками суду першої інстанції.
Разом з тим, колегія суддів не може погодитись з висновком суду щодо відмови в задоволенні позову в частині визнання таким, що втратив право користування вищезазначеним житловим приміщенням неповнолітнього ОСОБА_3
Суд першої інстанції в цій частині рішення керувався ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» та виходив з того, що припинення шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не припинило обов'язків ОСОБА_1, як батька дитини, дбати про нього, в тому числі щодо забезпечення дитини належних умов для проживання. Суд вважає, що дитина у зв'язку з цим, не втратила права на проживання у квартирі, яка належить батьку не може усвідомлювати та самостійно вирішувати власну долю і зокрема щодо місця проживання, а тому в даному випадку не було її волевиявлення щодо зміни місця проживання та залишення квартири в якій вона жила. В такому разі батьки зобов'язані зробити все можливе для забезпечення прав дитини, в тому числі на житло, в зв'язку з чим,
Проте, з таким висновком суду першої інстанції колегія суддів погодитись не може з наступних підстав.
Суд першої інстанції в цій частині допустився порушення вимог норм як матеріального так і процесуального права та належним чином не перевірив доводи позивача та заперечення відповідача у справі.
Так зокрема, відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 19 СК України, при розгляді судом спорів, зокрема, щодо управління батьками майном дитини, обов'язковою є участь органу опіки та піклування.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Оскільки позов пред'явлений фактично на позбавлення неповнолітньої дитини права проживання у спірному житлі, суд на підставі ч. 3 ст. 45 ЦПК повинен був залучити до участі у справі орган опіки та піклування.
Тому ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 15.12.2010 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача – Орган опіки і піклування Вінницької міської ради.
Крім цього, к олегією суддів встановлено, що висновки суду першої інстанції в цій частині спростовуються доводами апеляційної скарги та наданими суду доказами.
Суд першої інстанції необґрунтовано стверджує, що неповнолітня дитина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 , не втратила права на проживання у зазначеній квартирі, у зв'язку із тим, що у ОСОБА_1 залишилися обов'язки як батька, дбати про нього, в тому числі щодо забезпечення дитині належних умов для проживання. При цьому судом не взято до уваги той факт, що належні умови для проживання вже створенні матір'ю дитини – відповідачкою ОСОБА_2, оскільки встановлено, що вона разом із неповнолітнім сином ОСОБА_3 у 2007 році дійсно переїхали на інше місце проживання у м. Житомир до її матері. У судовому засіданні в суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 дані обставини визнала, а тому згідно ст. 61 ч. 1 ЦПК України вони не підлягають доказуванню.
Зняття з реєстрації ОСОБА_2 разом із неповнолітнім сином ОСОБА_3 не порушує жодних прав неповнолітньої дитини, у тому числі права на житло, оскільки на даний час таким житлом він забезпечений його матір’ю.
Згідно ст. 160 СК України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Аналогічне вбачається із змісту ст.29 ЦК України.
Встановлено, що після розірвання шлюбу та переїзду ОСОБА_2 у м. Житомир вона та ОСОБА_1 домовилися, що їх неповнолітній син після розлучення буде мешкати разом із своєю матір’ю ОСОБА_2 в м. Житомир. Спору щодо місця проживання дитини між сторонами не має. У зв'язку із тим, що неповнолітня дитина ОСОБА_3 вже досяг 10 річного віку, тому він в повній мірі, відповідно до чинного законодавства може надати свою згоду на проживання або із матір’ю або ж із батьком. ОСОБА_3 дав згоду на своє місце проживання разом із матір'ю, оскільки вже довгий час приживає з нею у м. Житомир та там навчається.
Крім цього, судом першої інстанції не взято до уваги те, що наявність зареєстрованих осіб у зазначеній квартирі є перешкодою для реалізації позивачем свого права власності.
Відповідно до п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996р. "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника)приміщення.
Таким чином, доводи суду щодо набуття дитиною права на користування спірною квартирою у зв'язку з реєстрацією в ній є неправомірними.
Згідно статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до ст. 383 ЦК України, власник квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Відповідно до ст.150 ЖК, громадяни, які мають у приватній власності квартиру, користуються нею для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 314, 315, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів, -
вирішила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 03 листопада 2010 року змінити.
Викласти резолютивну частину рішення наступним чином.
Позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.
Визнати ОСОБА_2 разом з її неповнолітнім сином ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, такими, що втратили право користування жилим приміщенням – квартирою АДРЕСА_1.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржено протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий: В.М.Медяний
Судді: М.В.Матківська
В.В.Сопрун