№ 2- 280  

2010 рік  

Р І Ш Е Н Н Я  

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ  

23 грудня 2010 року                                                                 Жовтневий районний суд  

м. Дніпропетровська  

у складі: головуючого  

судді Антонюка О.А.  

при секретарі Ткаченко Л.М.  

  розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна про захист честі, гідності, ділової репутації, спростування недостовірної інформації, встановлення фактів, зобов’язання вчинити певні дії, відшкодування моральної шкоди і судових витрат, -  

  ВСТАНОВИВ:  

    ОСОБА_1 11 червня 2007 року звернулася з позовом до відповідача Дніпропетровського національного університету (ДНУ) залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна про захист честі, гідності, ділової репутації, спростування недостовірної інформації, встановлення фактів, зобов’язання вчинити певні дії, відшкодування моральної шкоди і судових витрат, позовні вимоги доповнювалися і уточнювалися. Позивач в своєму позові посилалася на те, що з жовтня 2002 року працювала в ДНУ залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна на підставі безстрокових трудових відносин. Наказом від 01 липня 2006 року її було звільнено з роботи згідно п. 2 ст. 36 КЗпП України у зв’язку з закінченням строку дії контракту. На вченій раді факультету було відмовлено в розгляді її кандидатури на продовження трудових відносин, але інформація про це належним чином до неї доведена не була, що є порушенням закону. Відповідач також не ознайомлював її з наказами про прийом на роботу, сумісництво, звільнення, розгляд питань її працевлаштування, надання та доведення інформації, були перешкоди в доступі до інформації про себе, її роботу та працевлаштування та інш. Вважаючи незаконним не тільки саме звільнення, а той порядок, який при цьому відповідачем був застосований, просила визнати відповідача відповідальним за не ознайомлення її з наказом про прийняття на роботу та її продовження, встановити факти відмови від поширення належної інформації і незаконності поширення неналежної інформації щодо неї та її працевлаштування, факти недостовірності інформації про нею стосовно роботи, права на здійснення права на інформацію, зобов’язати провести дії по спростуванню неналежної інформації, визнати незаконним не доведення до неї інформації та інш., стягнути витрати та моральну шкоду, задовольнивши позов в повному обсязі.  

  Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, пояснивши, що дійсно позивач працювала ДНУ залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна доцентом кафедри електропостачання залізниць, строкові договори з нею укладалися кожний рік і 01 жовтня 2006 року трудові відносини з позивачем було розірвано через закінчення строку дії трудових відносин, звільнення позивача з роботи проведено відповідачем з дотриманням всіх вимог закону згідно з чинним законодавством, накази видавалися вірно, були враховані всі вимоги закону при прийнятті позивача на роботу і при звільненні, заробітна плата нараховувалась, ніякої шкоди не завдавали, порушень з їх боку допущено не було, рішеннями декількох судів доведено правомірність їх дій при звільненні позивача з роботи, всю належну позивачу інформацію надавали їй своєчасно і у відповідності до закону, вважає позовні вимоги не обгрунтованими і просив в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.  

  З’ясувавши думку сторін, дослідивши добуті та надані докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовну заяву не обгрунтованою і не підлягаючою задоволенню.  

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа  має  право в порядку,  встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.  

Відповідно до ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст.10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.  

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.  

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.  

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.  

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється   на   всі правовідносини, що виникають у державі.  

  В судовому засіданні встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 01 жовтня 2002 року перебувала в трудових відносинах з відповідачем, працюючи на посаді доцента кафедри електропостачання залізниць. Оскільки позивачка отримувала пенсію як науковий (науково-педагогічний) працівник, згідно ст. 24 Закону Укураїни «Про науку та науково-технічну діяльність» у чинній до 01 січня 2007 року редакції Закону від 06 квітня 2000 року № 1646-111, договори між нею та відповідачем мали строковий характер та укладалися на термін з 01 січня 2002 року по 30 червня 2003 року, з 01 липня 2003 року по 30 червня 2005 року, з 01 липня 2005 року по 30 червня 2006 року.  

  Судом встановлено, що 10 травня 2005 року ОСОБА_1 звернулася до відповідача з заявою, в якій просила продовжити термін її роботи на посаді доцента кафедри електропостачання залізниць на період з 01 липня 2005 року по 30 червня 2006 року на умовах контракту згідно ст. 24 Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність». Зазначена заява була задоволена і наказом № 96-ос від 23 червня 2005 року трудові відносини з позивачкою були продовжені на строк з 01 липня 2005 року по 30 червня 2006 року. 17 квітня 2006 року позивачка знову звернулася до відповідача з заявою, в якій просила продовжити трудові відносини з нею на наступний термін, тобто з 01 липня 2006 року по 30 червня 2007 року. Наказом № 101-ос від 21 червня 2006 року позивачка була звільнена з займаної посади з 30 червня 2006 року у зв’язку з закінченням строку дії контракту.  

  Вважаючи вказане звільнення незаконним, ОСОБА_1 в липні 2006 року звернулася до суду з позовом про скасування наказів стосовно її звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Рішенням Жовтневого районного суду від 21 травня 2007 року  ОСОБА_1 в задоволенні її позовних вимог було відмовлено в повному обсязі. Вказане рішення позивачкою було оскаржене і ухвалою колегії суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 грудня 2007 року апеляційна скарга ОСОБА_1 залишена без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 травня 2007 року – без змін. Стосовно свого звільнення ОСОБА_1 подавала до суду ще декілька позовів про визнання наказів недійсними, про укладення трудового договору, про визнання заміщення та звільнення з роботи неправомірними, про встановлення фактів погодження і ігнорування погодження, визнання незаконними конкурсу і відмови вченої ради, визнання переважного право та відсутності несхвалення результатів роботи, обмеження та сприяння звільненню, визнання заміщення та звільнення з роботи незаконними і безпідставними, скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та інш. Рішеннями суду від 13 серпня 2009 року, 18 вересня 2009 року, 29 вересня 2009 року та інш. ОСОБА_1 в задоволенні її позовних вимог було відмовлено в повному обсязі. Ухвалами колегії суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 листопада 2009 року, 22 грудня 2009 року та інш. апеляційні скарги ОСОБА_1 залишені без задоволення, а вказані рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська – без змін  

Згідно до вимог ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 травня 2007 року по справі  за позовом ОСОБА_1 про скасування наказів стосовно її звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди відносно цих же незаконних і неправомірних дій того ж відповідача, а також рішення від 13 серпня 2009 року, 18 вересня 2009 року, 29 вересня 2009 року та інш. стосовно позивача набрали законної сили, а тому є достатньо підстав для звільнення відповідача від доказування заперечень проти даного позову в частині питань чи мали місце дії відповідачів по винесенню наказу про звільнення позивача, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, порядку ознайомлення її з наказами про прийняття на роботу та її продовження, встановлення фактів начебто відмови від поширення належної інформації і незаконності, на думку позивача, поширення неналежної інформації щодо неї та її працевлаштування, фактів недостовірності інформації про неї стосовно роботи, права на здійснення права на інформацію, начебто не доведення до неї інформації та інш. та відшкодування моральної шкоди, тобто порядку і всієї процедури звільнення було законним.  

Згідно пояснень позивачки, що не спростовуються матеріалами справи, письмові трудові договори (контракти) між нею та відповідачем не укладалися, не зважаючи на відповідні посилання у наказах про продовження трудових відносин та про її звільнення.  

Згідно з ч. 2 ст. 23 КЗпП України трудовий договір на визначений строк укладається лише у разі, коли трудові відносини на невизначений строк не може бути встановлено з урахуванням характеру роботи або умов її виконання, або інтересів працівника, або в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Відповідно до ч. 3 ст. 54 Закону України «Про освіту» науково-педагогчні працівники приймаються на роботу шляхом укладання трудового договору, в тому числі за контрактом. Це правило сформульоване як імперативна норма, яка не знає винятків. Обов`язковість укладання строкового трудового договору (контракту) також передбачає ст. 24 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», оскільки позивач отримує наукову пенсію. Відповідно до постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 6 грудня  1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» при укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події. Беручи до уваги те, що позивач знала про визначений термін свого трудового договору вимоги щодо незаконного розірвання контракту, незаконного припинення трудових відносин є безпідставними.  

Відповідно до Положення про обрання та прийняття на роботу науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації є особливості припинення трудових відносин з науково-педагогічними  працівниками,  які  працюють  на  умовах   строкового договору або контракту. Так, згідно з п. п. 3.8, 5.2  Положення  за  два місяці  до  закінчення  терміну  контракту (строкового договору) сторони повинні визначитись: будуть продовжені трудові відносини чи не будуть.  Якщо є згода сторін на продовження  трудових  відносин,  то  контракт  (строковий договір) може бути продовжено або  укладено  на  новий  термін.  Якщо  такої згоди немає, то строковий договір, або контракт припиняється  по  закінченню терміну (п. 2 ст. 36  КЗпП  України).  Якщо  сторони  не  дійшли  згоди  про продовження трудових відносин,  то  за  два  місяці  по  закінченню  терміну контракту (строкового договору) відповідно до п. 5.2 Положення  оголошується конкурс, в якому науково-педагогічний  працівник  має  право  взяти  участь. ОСОБА_1 не виконала певну процедуру, а саме, не подала у встановлені терміни заяву і додаткові передбачені документи, у зв`язку з чим не була допущена до участі у конкурсі. Таким чином, якщо науково-педагогічний працівник не брав участі у конкурсі чи не був рекомендований  конкурсною комісією до укладання контракту, то по закінченню терміну   контракту звільняється за п. 2 ст. 36 КЗпП України (закінчення строку договору).  

  Твердження позивача ОСОБА_1 відносно встановлення роботодавцем переваг «Для себе» є лише її оціночним судженням, що не можуть бути витлумачені, як такі, що містять фактичні дані. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Відповідно до ст. 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів, які використовує в своєму позові позивач. Вимога позивача щодо визнання звільнення «проти волі» і за власною ініціативою є безпідставна. Як зазначалося вище між університетом і позивачем укладався трудовий договір на чітко визначений термін. Вимога стосовно визнання незаконним оголошення конкурсу на посаду є безпідставна, оскільки вже розглядалася Жовтневим судом на підставі чого було винесено рішення від 18 вересня 2009 року та підтверджено ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2009 року.  

  Питання поновлення на роботі, стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу розглядалися Жовтневим судом на підставі чого винесені рішення від 21 травня 2007 року, 13 серпня 2009 року, 18 вересня 2009 року, 29 вересня 2009 року та підтверджені ухвалами апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 грудня 2007 року, 30 листопада 2009 року, 22 грудня 2009 року, 22 грудня 2009 року.  

  Вимоги щодо надання чи ненадання позивачу інформації (ознайомлення з наказами про прийняття на роботу, звільнення та інш.) безпідставні, оскільки це питання досліджено судом в сукупності з іншими доказами і матеріалами справи, судом встановлено, що ці документи надавалися позивачу, мають відношення до даної справи в тому сенсі, що містять інформацію щодо предмета трудового спору між ОСОБА_1 та університетом.  

Крім того, згідно ст. 23 КЗпП України трудовий договір може бути безстроковим, укладеним на певний термін, встановлений за погодженням сторін, або таким. Що укладається на час виконання певної роботи. Відповідно до ст. 21 КЗпП України особливою формою трудового договору є контракт, що за своєю правовою природою є письмовою угодою між працівником та роботодавцем, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Згідно ст. 36 КЗпП України підставою для припинення трудового договору є зокрема збіг строку, на який він укладався.  

Відповідно до ст. 24 Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» у чинній до 01 січня 2007 року редакції Закону від 06 квітня 2000 року № 1646-111 після призначення пенсії відповідно до зазначеного Закону наукові (науково-педагогічні) працівники могли працювати за строковим трудовим договором (контрактом) на підприємствах, в установах, організаціях усіх форм власності та займатися підприємницькою діяльністю, а отже відповідно до вимог Закону трудовий договір з позивачкою міг укладатися як у вигляді контракту, так і без дотримання такої форми, проте в будь-якому випадку підлягав укладанню на визначений термін.  

Із змісту ст. 21 КЗпП України витікає, що для укладання трудового договору, у тому числі і на умовах контракту, необхідне волевиявлення двох сторін працівника і власника або уповноваженого ним органу. При відсутності згоди хоча б однієї сторони - договір не може бути укладеним, а укладений - буде недійсним. Порядок укладання трудових договорів регулюється законодавством про працю, зокрема ст. 21 КЗпП України. Згідно ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган зобов'язується виплачувати працівнику заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законодавством України. Для вищих навчальних закладів освіти це частини III ст. 54 Закону України «Про освіту», якою передбачено укладання з педагогічними працівниками трудових договорів, у тому числі - контрактів.  

ОСОБА_1 сама свідомо писала заяви на продовження трудових відносин, підписувала їх і подавала їх на підпис ректору, виконувала обумовлену роботу, отримувала зарплату, що підтвердила в ході судового засідання. Ніяких заперечень проти укладання трудового договору у формі контракту позивачка ніколи не заявляла і ніколи їх не оспорювала. Підстав вважати, що трудова угода, у тому числі і остання, укладались з нею під примусом адміністрації немає і доказів цьому позивач не приводить. Враховуючи, що в наказі про прийняття позивачки на роботу та наступних наказах про продовження трудових відносин з нею були зазначені конкретні терміни існування трудових відносин між сторонами, при цьому позивачка зазначені накази не оспорювала і навпаки у власних заявах від 10 травня 2005 року і 17 квітня 2006 року ставила питання про продовження трудових відносин, строк яких збігав, а також приймаючи до уваги, що трудові контракти між сторонами не укладалися, суд приходить до висновку про те, що між позивачкою та відповідачем існували трудові правовідносини на підставі трудових договорі, що були оформлені відповідними наказами при укладанні угод на термін з 01 січня 2002 року по 30 червня 2003 року, з 01 липня 2003 року по 30 червня 2005 року, з 01 липня 2005 року по 30 червня 2006 року.  

Після закінчення строку дії трудових відносин звільнення ОСОБА_1 наказом по ДНУ № 101-ос було проведено відповідачем без порушень законодавства про працю.  

Відповідно до Положення  про обрання та прийняття на роботу               науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитаціЇ конкурс на заміщення вакантної посади оголошується ректором, про що видається наказ, з матеріалів справи вбачається, такий наказ № 35-к від 21 квітня 2006 року був виданий відповідачем з дотриманням вимог закону. Конкурс на заміщення посад науково-педагогічних працівників проводиться також по закінченню строку обрання, якщо науково-педагогічний працівник виконує обов’язки на умовах строкового договору (контракту), термін якого закінчується та не досягнуто домовленості з ректором про продовження трудових відносин на новий строк. У цьому випадку конкурс оголошується за 2 місяці до закінчення строку дії трудового договору (контракту), а не після його закінчення, як на це посилається позивач. Оголошення про конкурс публікується у друкованих засобах масової інформації, про що у справі мається доказ в вигляді газети «Дніпро вечірній» від 29 квітня 2006 року; позивач не подала у встановлені терміни заяву для участі в конкурсі і додаткові передбачені законом документи, у зв’язку з чим не була допущена до участі у конкурсі. Якщо науково-педагогічний працівник не брав участі у конкурсі чи не був рекомендований конкурсною комісією до укладання строкового договору (контракту), то по закінченню терміну строкового договору (контракту) звільняється за п. 2 ст. 36 КЗпП України, що і було зроблено; при цьому відповідачем було враховано погодження кафедри, відсутність несхвальних результатів роботи позивача і інші передбачені законом вимоги і конкретні обставини. У зв’язку з тим, що трудові відносини припинилися 30 червня 2006 року через закінченням строку, на який був укладений останній трудовий договір, а підстав для поновлення позивачки на раніше займаній посаді не встановлено, визнання безпідставним і недійсним оспорюваного наказу від 21 червня 2006 року № 101-ос про звільнення позивачки за п. 2 ст. 36 КЗпП України, стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу не можливе.  

Позовні вимоги про визнання порядку, який відповідачем був застосований при звільненні позивача, визнання відповідача відповідальним за не ознайомлення її з наказом про прийняття на роботу та її продовження, встановлення фактів відмови від поширення належної інформації і незаконності поширення неналежної інформації щодо неї та її працевлаштування, фактів недостовірності інформації про позивача стосовно роботи, права на здійснення права на інформацію, зобов’язання провести дії по спростуванню неналежної інформації, визнання незаконним не доведення до неї інформації та інш. також не підлягають задоволенню, оскільки протирічать як встановленим судом фактичним обставинам справи так і вимогам ст. 24 Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» у чинній до 01 січня 2007 року редакції Закону від 06 квітня 2000 року № 1646-111 і КЗпП України.  

Статтею 1166 ЦК України встановлено право особи на відшкодування у повному обсязі майнової шкоди, завданої неправомірними діями особистому немайновому праву. Цією ж статтею на особу, яка завдала шкоди покладено обов'язок відшкодувати її у повному обсязі.  

Але в судовому засіданні не знайшли свого об’єктивного підтвердження неправомірні дії відповідача стосовно позивача та завдання цими діями шкоди правам позивача, а тому на відповідача не може бути  покладено обов'язок відшкодувати її у повному обсязі.  

Частина 1 статті 2371 КЗпП України передбачає, що відшкодування власником або уповноваженим їм органом моральної шкоди працівникові проводиться у випадку, якщо порушення його законних прав привело до моральних страждань, втраті нормальних життєвих зв'язків і жадають від його додаткових зусиль для організації свого життя.  

Ст. 1167 ЦПК України містить підстави відповідальності за завдану моральну шкоду: моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті; моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до  ст.  23  ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.  

В позовній заяві та під час судового розгляду позивачем не було надано належних доказів наявності моральної шкоди та підтвердження факту заподіяння позивачу відповідачем моральних страждань.  

  Для відшкодування моральної шкоди за правилами ст. 1166 та 1167 ЦК України необхідно довести такі факти: неправомірність поведінки особи, наявність шкоди, наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, наявність вини завдавача шкоди. Таким чином лише наявність всіх вищезазначених умов є підставою для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди. Суд приймає до уваги ті обставини, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (п. 5 постанови № 4 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).  

Наявність моральної шкоди доводиться потерпілим, який в позовній заяві має зазначити, які моральні страждання та у зв'язку з чим він поніс і чим обґрунтовується розмір компенсації.  

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.  

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися  на припущеннях. Відповідач заперечує будь-які домовленості і зобов’язання стосовно позивача по незаконним (з точки зору позивача) діям відносно нього, предмета спору, а позивач цього не довів, твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов’язань або неправомірності стосовно нього є припущенням.  

Не може суд прийняти до уваги пояснення позивача на підтвердження свого позову, оскільки вони спростовуються вищевикладеним і об’єктивно нічим не підтверджуються. Суд вважає безпідставними позовні вимоги про порядок, який відповідачем був застосований при звільненні позивача, визнання відповідача відповідальним за не ознайомлення її з наказом про прийняття на роботу та її продовження, встановлення факту відмови від поширення належної інформації і незаконності поширення неналежної інформації щодо неї та її працевлаштування, факти недостовірності інформації про неї стосовно роботи, права на здійснення права на інформацію, зобов’язати провести дії по спростуванню неналежної інформації, визнати незаконним не доведення до неї інформації та інш., оскільки вони не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні: порушень законодавства з боку відповідача стосовно порядку (термін дії правовідносин, порядок їх продовження, погодження, оголошення і проведення конкурсу, заміщення посади та ін..) та підстав (норми закону) звільнення, не надання чи недостовірності інформації, неправомірності дій чи бездіяльності не встановлено.  

При таких обставинах суд вважає позовну заяву необгрунтованою і в її задоволенні необхідно відмовити в повному обсязі.  

В зв’язку з тим, що позивач звільнений від сплати державного мита по цій категорії справ, а позовні вимоги не задоволені, судові витрати в вигляді судового збору необхідно віднести за рахунок держави.  

  На підставі викладеного, керуючись   ст. ст. 3, 8, 19, 43, 55, 124 Конституції України, ст. ст. 21, 23, 36, 221, 232, 233, 2371 КЗпП України, , ст. ст. 22, 1166, 1167 ЦК України, ст. ст. 3, 10, 11, 209, 212-215, 218 ЦПК   України, суд –  

  ВИРІШИВ:  

    ОСОБА_1 в задоволенні позову до Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна про захист честі, гідності, ділової репутації, спростування недостовірної інформації, встановлення фактів, зобов’язання вчинити певні дії, відшкодування моральної шкоди і судових витрат відмовити.  

  Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.  

  Суддя -