Справа №22ц-8326/10 Суддя першої інстанції Алєйніков В.О.
Категорія 27 Суддя-доповідач апеляційного суду Козаченко В.І.
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
23 грудня 2010 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:
головуючого Козаченка В.І.,
суддів: Довжук Т.С., Мурлигіної О.Я.,
при секретарі судового засідання Недо К.А.,
з участю: позивача ОСОБА_2, відповідача ОСОБА_3 та прокурора Дзюбан О.В.
розглянувши в відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 липня 2010 р. за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики ,
В С Т А Н О В И Л А :
2 червня 2010 р. ОСОБА_2 пред’явив у суді позов до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.
Зазначав, що 29 травня 2007 р. він дав у борг відповідачу 112000 грн. на строк до 29 жовтня 2007р., що підтверджено особисто складеною відповідачем розпискою.
Посилаючись на те, що відповідач ухиляється від повернення указаних грошових коштів, позивач на підставі ст. ст. 525 – 526, 629, 1046 – 1047, 1049 ЦК України просив суд стягнути з відповідача 112000 грн. боргу та судові витрати.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 липня 2010 р. позов задоволено. З відповідача на користь позивача стягнуто 112000 грн. боргу та 1120 грн. судового збору та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на неправильне застосування місцевим судом норм матеріального права та порушення вимог процесуального права, просив рішення скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Вислухавши суддю – доповідача, дослідивши надані сторонами докази та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Повністю задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не повернув позивачу 112000 грн. боргу, отриманих по договору позики. А грошові кошти, які він передавав позивачу протягом 2009 – 2010 років, витікають з інших грошових зобов’язань.
Між тим, повністю погодитись з такими висновками місцевого суду не можна, оскільки він дійшов до них через неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, та як наслідок – неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Згідно із ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Як убачається з матеріалів справи, 29 травня 2007 р. відповідачем було надано розписку про отримання ним від позивача 112000 грн. грошових коштів (а.с. 5). Розписка була написана у присутності свідка ОСОБА_4, що вона підтвердила своїм підписом. Факт написання розписки визнаний сторонами.
Частина 2 ст. 1047 ЦК України допускає пред’явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.
У написаній відповідачем власноручно розписці від 29 травня 2007 р. зазначені: сторони зобов’язання (позикодавець та позичальник); грошова сума, яка передається; дата повергнення коштів (29 жовтня 2007 р.); особистий підпис позичальника; свідок і його підпис.
Отже, між сторонами було досягнуто згоди стосовно всіх істотних умов договору позики й розписка від 29 травня 2007 р. свідчить про його укладення відповідно до вимог ст. 1046 ЦК України.
Згідно із ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57 - 60 ЦПК України.
Оригінал розписки знаходиться в матеріалах справи на аркуші №5, що спростовує доводи відповідача про те, що у борг він брав лише 56000 грн., а розписку написав в 2008 році.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що 29 травня 2007 р. сторони уклали договір позики, за яким позивач передав відповідачу 112000 грн., а останній зобов’язався повернути їх до 29 жовтня 2007 р.
Разом з тим, вирішуючи спір, місцевий не звернув уваги на те, що протягом 2009–2010 років відповідач повертав борг частинами, про що свідчать шість письмових розписок позивача (а.с. 23-28), який отримав таким чином 26000 грн. на погашення позики. Крім того, у судовому засіданні місцевого суду, допитаний як свідок позивач, визнав, що в березні 2010 року відповідач передав йому ще 15000 грн. на погашення боргів. Підтвердив він це і в апеляційному суді.
Таким чином, належними та допустимими доказами підтверджено повернення відповідачем 41000 грн. указаного боргу.
Доводи позивача про те, що указані грошові кошти він отримав від відповідача по іншим грошовим зобов’язанням, з чим помилково погодився місцевий суд, допустимими доказами не підтверджені.
Так, відповідно до статей 208, 218 ЦК України правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, належить вчиняти у письмовій формі.
Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.
Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.
Проте судового рішення, яким би визнавалась наявність та дійсність інших договірних зобов’язань між сторонами, позивач не надав. Відповідач же проти таких тверджень позивача заперечував.
В зв’язку з чим, використання місцевим судом відеозапису перемов між сторонами щодо спірних правовідносин, який кожна із сторін вважає підтвердженням своїх доводів, не може слугувати в даній справі допустимим доказом для повного задоволення позову.
Однак, у порушення ст. ст. 212-214 ЦПК України суд першої інстанції зазначених вимог закону та обставин справи до уваги не взяв і не врахував, що виходячи зі змісту ст. 1047 ЦК України вказані розписки позивача та його покази як свідка, є належними доказами, які підтверджують отримання ним грошей на погашення спірної позики.
За таких обставин, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 309 ЦПК України, оскаржене рішення місцевого суду підлягає зміні в бік зменшення розміру заборгованості, яка підлягає стягненню з відповідача, з 112000 грн. до 71000 грн. В зв’язку з цим, відповідно до ст. 88 ЦПК України, підлягає зменшенню і розмір судового збору, який підлягає поверненню позивачу.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 309, 313 - 316 ЦПК України, колегія суддів
В И Р І Ш И Л А:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 липня 2010 р. в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики та повернення судового збору змінити, зменшивши розмір стягнень: щодо боргу - з 112000 (ста дванадцяти тисяч) гривень до 71000 (сімдесят одної тисячі) гривень; щодо судового збору – з 1120 грн. до 710 грн.
В решті вказане рішення місцевого суду – залишити без змін.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: