Справа 2-А-985/10  

  ПОСТАНОВА  

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ  

  20 грудня 2010 р. Приморський районний суд м. Одеси у складі:  

головуючого судді -     Нікітіної С.Й.,  

при секретарі – Віноградовій І.В.  

  розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до суб’єктів владних повноважень: - Одеського обласного військового комісаріату, Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області та Головного управління Державного казначейства України в Одеській області про визнання неправомірними дій та бездіяльності відповідачів,стягнення недоплаченої частини пенсії як учаснику бойових, ветерану війни – інваліду війни 2-ої та 1-ої групи з нарахуванням компенсації на недоплачену частину пенсії у зв’язку з несвоєчасним її нарахуванням та невиплатою, та відшкодування моральної шкоди,  

  ВСТАНОВИВ:  

  ОСОБА_1, звернувся до Приморського районного суду м. Одеси (як до адміністративного суду першої інстанції) з адміністративним позовом, в якому просить визнати протиправними дії та бездіяльність суб’єкта владних повноважень – ОВК, ГУПФУ в Одеській області щодо невірного нарахування та відмови провести перерахування підвищення пенсії, як ветерану війни – учаснику бойових дій за період з 01.01.2000 р., інваліда війни 2-ої за період з 01.05.2002 р., та 1-ої групи за період з 01.11.2004 р. по день прийняття постанови суду, стягнення недоплаченої суми підвищення пенсії за цей період як ветерану війни – учаснику бойових дій та інваліду війни 2-ої та 1-ої групи в сумі не менше ніж 101 990,14 (сто одна тисяча дев’ятсот дев’яносто грн. 14 коп.) грн., стягнення компенсації грошових доходів (частини пенсії) як упущеної вигоди у зв’язку з несвоєчасним перерахунком та невиплатою частини пенсії у вигляді її підвищення в сумі не менше ніж 51 273,88 (п’ятдесят одна тисяча двісті сімдесят три грн. 88 коп.) грн. та стягнення моральної шкоди з суб’єктів владних повноважень.  

В обґрунтування позовних вимог позивач та його представник посилаються на порушення частини 4 статті 12,13 Закону України № 3551-12 від 22.10.1993 р„Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, Закону України № 458 від 23.11.1995 р. „Про внесення змін і доповнень до Закону України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” відповідно до якої «ветеранам війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищується: учаснику бойових дій – на 150%, інваліду війни 2-ої групи – на 350%, а інваліду війни 1-ої групи – на 400%, мінімальної пенсії за віком».  

Крім того позивач та його представник покликаються на порушення частини 3 статті 2 цього Закону, відповідно до якої «нормативні акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які обмежують права і пільги ветеранів війни, передбачені цим законом, є недійсними».  

Під час попереднього судового засідання проведені процесуальні дії, встановлені статтею 111 КАС України. Від врегулювання спору шляхом мирової угоди відповідачі відмовилися.  

Відповідачі - Одеський обласний військовий комісаріат, Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області та Головне управління Державного казначейства України в Одеській області з вимогами адміністративного позову не погоджуються та вважають його таким, що не підлягає задоволенню з підстав, викладених у письмовому запереченні на адміністративний позов, посилаючись, зокрема, на правомірність своїх дій, зазначивши, що позивачу пенсія обчислена відповідно до вимог Закону України № 2262-12 від 09 квітня 1992 р. „Про пенсійне забезпечення осіб, які звільнилися з військової служби, та деяких інших осіб“ – по інвалідності, а підвищення пенсії, як ветерану війни - учаснику бойових дій та інваліду війни 2-ої та 1-ої групи, призначене у відповідності до Закону України № 3551-12 від 22.10.1993 р. (із змінами) „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” з застосуванням вимог, передбачених Постановою Кабінету Міністрів України від 03.01.2002 р. № 1 „Про підвищення розмірів пенсій та інших соціальних виплат окремим категоріям пенсіонерів, фінансування яких здійснюється за рахунок коштів державного бюджету“, в якій зазначений розмір розрахунку підвищень, передбачених Законом України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”(3551-12). До того ж, відповідач подав до суду клопотання з проханням відмовити позивачу у розгляді справи у зв’язку з пропуском позивачем передбаченого статтею 99 КАС України строку позовної давності для звернення до суду з позовом про захист його порушених прав, свобод та інтересів, як ветерана війни.  

Суд критично ставиться до позиції відповідача яка викладена у письмових запереченнях стосовно ст. 99,100 КАС України, на яку покликається відповідач в запереченнях, тому, що вона встановлює строк звернення до суду лише у сфері публічно-правових відносин. Заборгованість грошових коштів по пенсійному забезпеченню ветерану війни - то є цивільні відносини між суб’єктом владних повноважень — Головним Управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області та фізичною особою – пенсіонером-ветераном війни. Крім того частиною 4 ст. 99 КАС України встановлена можливість досудового вирішення спору і позивач довів суду, що він скористувався цім порядком. Отже в цьому випадку суд вважає правильним застосування норми спеціальних Законів України про пенсійне забезпечення при вирішенні питання строку позовної давності під час прийняття рішення про повернення заборгованої суми частини пенсії у вигляді щомісячного підвищення пенсії. Так норма чинного законодавства, яка зазначена в частині 2 статті 87 спеціального Закону України № 1788-12 від 05.11.1991 року «Про пенсійне забезпечення», встановлює, що «...   суми пенсії, не одержані пенсіонером своєчасно з вини органу, який призначає або виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком   .».  

До того-ж, оскільки вимоги позивача про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень або іншим порушенням ним прав, свобод та інтересів позивача є підставою для виникнення   цивільних прав та обов’язків   , то до таких правовідносин мають застосовуватися загальні положення про захист цивільних прав, та вони вирішуються на підставі, в порядку і спосіб зазначений в   цивільному   або   господарському   судочинстві (див. ч.2, пункту 17 Постанови Пленуму № 14 Верховного Суду України від 26.12.2003 р., та п.2ст.21 КАС України).  

Крім того, згідно з ч. 1,2 ст.2 КАС України (№ 2875-15 від 08.09.2005р.), „…завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування… при здійсненні ними владних, управлінських функцій на основі законодавства.“ Суд приходить до висновку, що при вирішенні питання по справі про стягнення заборгованості з суб’єкта владних повноважень за недоплачене щомісячне підвищення пенсії ветерану війни, можливо застосувати приписи ст. 82 Цивільного Кодексу України в плані того, що „…   на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу (Цивільного Кодексу України), якщо інше не встановлено законом   “. За таких обставин суд вважає за необхідність відмовити відповідачу у задоволенні клопотання про відмову у розгляді справи, покликаючись на вимоги ст. 99,100 КАС України.  

  Заслухавши пояснення сторін, дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази в сукупності, та проаналізувавши приписи чинного законодавства України у відповідний період, зазначений в позові, та враховуючи судову практику Європейського Суду з прав людини, суд за внутрішнім переконанням, на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративної справі, встановив наступне.  

  ОСОБА_1, - є ветераном війни – інвалідом війни 1-ої групи з листопаду 2004 р., що підтверджено посвідченням: серія Є за № НОМЕР_1, видане 05.11.2004 р. та довідкою МСЕК серія 2-18ОБ № 051797, видане 15.10.2004 р., (до цього часу мав статус учасника бойових дій по 30 квітня 2002 року, та інваліда війни 2-ої групи, що підтверджено довідкою МСЕК серія 2-18ОА № 067094, видане 17.04.2002 р.) в якому, зокрема, зазначене, що пред’явник цього посвідчення є ветераном війни - інвалідом війни 1-ої групи і має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни (а.с.8).  

Пенсія позивачу призначена у зв’язку із звільненням за станом здоров’я, та виплачується Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області, що підтверджується пенсійним посвідченням та розрахунком пенсії позивача Автоматизованою системою розрахунку пенсії Пенсійного фонду України (а.с.9)(відповідач проти цього факту не заперечує).  

Відповідно до частини 4 статті 12,13 Закону України від 22.10.1993 р. № 3551-12 „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, Закону України № 458 від 23.11.1995 р. „Про внесення змін і доповнень до Закону України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”(який був чинним до 01 січня 2006 р.) «…ветерану війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищується: учаснику бойових дій – на 150%, інваліду війни 2-ої групи – на 350%, а інваліду війни 1-ої групи – на 400%, мінімальної пенсії за віком».  

Наявність такого права у позивача є визначальним для вирішення даного спору. Крім того, це право гарантується частиною 2 статті 46 Конституції України.  

З 01 січня 2006 року набув чинності Закон України від 05.10.2005 р. № 2939-15 «Про внесення змін до Закону України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” стосовно пільгового щомісячного підвищення пенсії інвалідам війни. Відповідно до зазначеного Закону розмір підвищення пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога ветерана війни - учаснику бойових дій з   01 липня 2006 року складає 25%, а     інваліду війни 2-ої групи з 01 січня 2006 року складає 40%   прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.  

Суд зазначає, що згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законів України з питань пенсійного забезпечення та соціального захисту військовослужбовців» № 3591-15 від 04.04.2006 року, який набув чинності з моменту його оприлюднення 29 квітня 2006 року, стаття 25 Закону України № 2262-12 від 09 квітня 1992 р. „Про пенсійне забезпечення осіб, які звільнилися з військової служби, та деяких інших осіб“ була викладена у такій редакції:  

«Особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах «б»-«д» сатті 1-2 цього Закону, які мають право на пенсію за цим Законом і які є ветеранами війни, та особам, на яких поширюється чинність Закону України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, пенсії по інвалідності підвишуються в порядку і на умовах, передбачених зазначеним Законом».  

Відповідач заперечує проти порушення ним прав позивача при нарахуванні йому підвищення пенсії, як ветерану війни, мотивуючи це тим, що, відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, ГУПФУ в Одеській області діяло на підставі, в межах компетенції та у спосіб, що передбачений Конституцією та законодавством України. При цьому зазначає, що при виконанні посадових обов’язків по застосуванню Закону України від 22.10.1993 р. № 3551-12 виконувались приписи постанови Кабінету Міністрів України від 19.03.1996 р. № 342, від 26.07.1996 р. № 831 та від 03.02.2002 р. № 1 „Про підвищення розмірів пенсій та інших соціальних виплат окремим категоріям пенсіонерів, фінансування яких здійснюється за рахунок коштів державного бюджету“, відповідно до яких підвищення пенсії та виплата інших соціальних виплат та допомоги розраховувалася відповідно з розміру   16 грн. 62 коп. та 19 грн. 91 коп..  

Мотивування відповідача стосовно застосування постанови Кабінету Міністрів України від 19.03.1996 р. № 342, від 26.07.1996 р. № 831 та від 03.02.2002 р. № 1 при нарахуванні підвищення пенсії ветеранам війни суд вважає необґрунтованим тому, що всупереч положенням частини 4 статті 13 Закону України від 22.10.1993 р. № 3551-12 Кабінет Міністрів України встановив розміри сум, з яких проводиться розрахунок підвищення пенсії, при тому що ці суми не відповідають розмірам мінімальної пенсії за віком. Суд зазначає, що надання законодавцем права Кабінету Міністрів України визначати порядок обчислення підвищення пенсії ветеранам війни і іншим верстам населення не означає, що останній, встановлюючи такий порядок, може допустити звуження змісту та обсягу прав позивача, встановлений цим же Законом, тобто може порушувати положення цього Закону, в тому числі і інших Законів, якими встановлено розміри мінімальної пенсії за віком.  

Згідно приписів частини 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) у разі невідповідності нормативно-правового акту Конституції України (254к/96-ВР), Закону України, міжнародному договору, або іншому правовому акту, суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.  

Таким чином, суд дійшов до висновку, що вихідним критерієм підвищення пенсії ветерана війни – учасника бойових дій та інваліда війни 2-ої та 1-ої групи виступає мінімальна пенсія за віком. Мінімальний розмір пенсії за віком, згідно до статті 28 Закону України від 09.07.2003 р. № 1058-15 „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування“ встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного Законом України «Про державний бюджет» на відповідний рік. Крім того, Законом України від 15.07.1999 р. № 996-14 «Про прожитковий мінімум» та Законом України від 05.10.2000 р. № 2017-3 «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» зазначене застосування прожиткового мінімуму: для встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком (ст. 2 Закону № 996-14), а також встановлюється основна державна соціальна гарантія у вигляді мінімальної пенсії за віком (ст.17 Закону № 2017-3) та зазначає, що виключно Законами України визначається мінімальний розмір пенсії за віком (ст. 19 Закону № 2017-3).  

Суд не погоджується з мотивуванням відповідача про те, що, якщо пункт 3 статті 28 Закону України від 09.07.2003 р. № 1058-15 „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування“ визначає, що мінімальний розмір пенсії за віком, встановлений абзацом першим частини першої цієї статті, застосовується виключно для визначення розмірів пенсій призначених згідно з цим Законом, не може бути застосований для визначення розмірів підвищення пенсії ветеранам війни. Суд прийшов до висновку, що при вирішенні даного спору необхідно виходити із загальних засад пріоритетності Законів над підзаконними актами, тому при розрахунку підвищення пенсії ветерану війни, передбаченого частиною 4 статті 12,13 Закону № 3551-12 застосуванню підлягає розмір прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, встановлений в Законі «Про державний бюджет України» на відповідний рік, з якого визначається мінімальний розмір пенсії за віком. Положення пункту 3 ст. 28 Закону „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування“, на думку суду, не є перешкодою для застосування даної величини (мінімального розміру пенсії за віком) до обрахування інших пенсій чи доплат пов’язаних з мінімальною пенсією за віком, оскільки чинним законодавством не встановлено іншого, крім передбаченого частиною першою цієї статті, мінімального розміру пенсії за віком.  

Разом з тим, суд не погоджується з вимогами позивача стосовно нарахування йому підвищення пенсії у розмірі 400% мінімальної пенсії за віком в період після 29.04.2006 р. в силу того, що Законом України «Про внесення змін до деяких законів України з питань пенсійного забезпечення та соціального захисту військовослужбовців» № 3591-15 від 04.04.2006 року, який набув чинності з моменту його оприлюднення 29 квітня 2006 року, була змінена норма закону, щодо підвищення пенсій ветеранам війни: ветерану війни - інваліду війни 1-ої групи підвищення пенсії з 01.05.2006 року складає 50% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, встановленого Законом «Про державний бюджет України» на відповідний рік. Згідно розрахункових документів, наданих другим відповідачем – ГУПФУ, позивачу нараховується щомісячне підвищення пенсії в розмірі, як зазначене в частині 4 статті 13 Закону № 3551-12 (в редакції Закону № 2939-15 від 05.10.2005 р.).  

Мотивуючи такий висновок суд покликається на судову практику Європейського Суду з прав людини, наприклад „Кечко проти України“, СТРАСБУРГ, 08 листопада 2005 року, (Заява № 63134/00), „Войтенко проти України“, СТРАСБУРГ, 29 червня 2004 року, (Заява № 18966/02), а також рішення Європейського Суду „Бурдов проти Росії“, Страсбург, 07 травня 2002 року, (заява № 59498/00). При розгляді вище зазначених справ Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держава сама визначає, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи зміни в законодавство.   Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано усі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними   (п.23 рішення Європейського Суду „Кечко проти України“).  

Також Європейський Суд не прийняв до уваги аргументи Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки   органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов’язань   (п.26 рішення Європейського Суду „Кечко проти України“).  

Порушення законних прав позивача, що виявилось в недоплаті йому належних сум підвищення пенсії тривало щороку аж до 2006 року, за період який позивач звернувся по захист своїх прав. Крім того загально відомо, що обмеження прав, свобод ті інтересів громадян (рішення Конституційного суду України від 05.03.2002 р. № 5-рп-2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій) визнане в Україні неконституційним.  

Тому суд вважає, що вимоги позивача в частині стягнення недоплаченого підвищення пенсії за період з 01.05.2006 р. в розмірі 400 процентів мінімальної пенсії за віком задоволенню не підлягають.  

Разом з тим суд не погоджується в повної мірі з ствердженням відповідача в тому, що починаючи з 01.05.2006 р. права позивача, щодо виплати йому підвищення пенсії, як ветерана війни - інваліда війни 1-ої групи, не були порушені.  

Норма Основного Закону України - ст.22 Конституції України наголошує:  

„...Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.  

При прийнятті нових законів або внесення зміні до чинних законів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”.  

Крім того, права і свободи ветеранів війни гарантуються та захищаються Законодавством України, зокрема Законом України № 3552-12 від 22.10.1993 р. „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”. Нормою міжнародного права є вимога ст. 2 цього Закону, де зазначається, що „...права та пільги для ветеранів війни і членів їх сімей, встановлені раніше Законодавством України..., не можуть бути скасовані без їх рівноцінної заміни (згідно із Законом № 488/95 від 22.12.1995 р.). Нормативні акти органів державної влади..., які обмежують права і пільги ветеранів війни, передбачені цим Законом, є недійсними“ (згідно із Законом № 488/95 від 22.12.1995 р.).  

Тлумачення словосполучення   „звуження змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина   “, що міститься в частині третій ст. 22 Конституції України (254/96-ВР), Конституційний Суд України дав у Рішенні від 22 вересня 2005 р. за № 5-рп/05(v005р.710-05), згідно з яким „…конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (частина друга), при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя). Скасування конституційних прав і свобод – це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умова і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини – це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними“. При цьому Конституційний Суд України зазначив, що „…загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена“ (абзац четвертий підпункту 5.2 пункту 5 мотивувальної частини)(v005р.710-05).  

Як вбачається, заміна частини 4 ст. 13 Закону України № 3552-12 від 22.10.1993 р. в редакції 1994 року на нову редакцію 2005 року (згідно із Законом № 2939-15 від 05.10.2005 р.) значно погіршила матеріальну виплату - додаткову суму до призначеної пенсії ветерана війни – інваліда війни 1-ої групи.  

З січня 2004 року розмір мінімальної пенсії за віком встановлений у розмірі прожиткового мінімуму.  

Якщо рахувати розмір підвищення пенсії ветерана війни - інваліда війни 1-ої групи згідно Закону України № 3552-12 від 22.10.1993 р. в редакції 1994 року – 400 % до мінімальної пенсії за віком у   квітні 2006 р.,   він складає суму 1 436,00 грн. на місяць.  

Якщо рахувати розмір підвищення пенсії ветерана війни - інваліда війни 1-ої групи згідно Закону України № 2939-15 від 05.10.2005 р в редакції 2005 року – 50 % до прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність у   травні 2006 р   ., він складає суму 179,50 грн. на місяць (відповідач підтверджує про виплату цієї суми, сторона позивача не заперечує проти цього).  

Тому, якщо приводити аналогію права в контексті рішення Конституційного Суду України від 09.07.2007 року за № 6-РП-2007(справа № 1-29/2007)(справа про соціальні гарантії громадян), то суд покликається на мотивувальну частину цього Рішення :  

--- на зміст пункту 3.1. Рішення  Конституційного Суду України в частині 1;4;5;6;  

--- на зміст пункту 3.2. Рішення  Конституційного Суду України в частині 1;2;3.  

Права і законні інтереси позивача обмежені шляхом зниження суми підвищення пенсії в результаті застосування зміни нормативно-правового акту, що, на думку суду, є порушенням прав, свобод та інтересів позивача. Відповідно до ст. 2 Закону України № 3552-12 від 22.10.1993 р. та частині третій ст. 22 Конституції України (254/96-ВР) цей нормативно-правовий акт в частині обмеження прав, свобод та інтересів громадян є недійсним.  

Оцінюючи письмові докази та пояснення сторін, суд за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному та об’єктивному дослідженні, вважає за можливе зобов’язати відповідача нараховувати підвищення до пенсії позивачу з 29 квітня 2006 року не менш ніж 400 процентів мінімальної пенсії за віком, яка склалася у квітні 2006 року (1 328,00 грн.). Крім того суд вважає за необхідне зобов’язати відповідача - Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, провести перерахунок пенсії позивача з урахуванням підвищення пенсії на 400 процентів мінімальної пенсії за віком станом на квітень 2006 року та виплачувати таке підвищення   в подальшому до прийняття відповідних змін в чинному законодавстві.  

Мотивуючи своє рішення з цього приводу, суд виходить з того, що поняття „МАЙНО“ та „ВЛАСНІСТЬ“, в порозумінні Європейського Суду з прав людини, яке міститься в першій частині ст. 1 Протоколу № 1 Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод Людини (Рим, 04.11.1950 р.: ратифікована Законом України від 17.07.1997 р. № 475/97-ВР), має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад,   борги   , що   становлять майно   , можуть також розглядатись як “МАЙНОВІ ПРАВА”, і, таким чином, як “ВЛАСНІСТЬ” в цілях вказаного положення. Питання, що потребує визначення, полягає лише в тому, чи має відповідно до обставин справи, взятих в цілому, заявник право на матеріальний інтерес, захищений ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції (див. Broniowski v. Poland, (заява № 31443/96), пар. 98).(див. пункт 20 Рішення Європейського Суду з прав людини „Кечко проти України“ СТРАСБУРГ, 8 листопада 2005 року, (Заява № 63134/00)). Суд вважає, що позивач - ветеран війни - інвалід війни 2-ої групи, має право на одержання від держави зазначеного в ч.4ст.13 Закону України № 3552-12 підвищення пенсії не нижче ніж 350% мінімальної пенсії за віком, яка склалася у грудні 2005 року.  

У статті 1 Протоколу № 1 Європейської Конвенції з Прав Людини зазначено:  

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права“.  

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач, порушуючи вимоги Закону України № 3552-12 щодо виплати йому повної частини підвищення пенсії, своєчасно не нарахував та не виплатив належну позивачу частину пенсії у вигляді її підвищення, як учаснику бойових дій та інваліду війни 2-ої та 1-ої групи. Відповідач заборгував позивачеві певну суму грошових коштів з пенсійного забезпечення.  

Відповідно до пункту 2 ст. 46 Закону України від 09.07.2003р. № 1058-15 „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування“, а також частини 2 ст. 55 Закону України від 09.04.1992р. № 2262-12 "Про пенсійне забезпечення осіб, які звільнилися з військової служби, та деяких інших осіб“ зазначено, що „…суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачується за минулий час без обмеження будь-яким строком   з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.   “  

Крім того, Закон України № 2050-3 від 19.10.2000р. (із змінами) „Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати“, та припис Постанови Кабінету Міністрів України № 1427 від 20.12.1997 р. „Про затвердження Положення про порядок компенсацію працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати“ та Постанови Кабінету Міністрів України № 159 від 21.02.2001 р. „Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати“, встановлюють, що підприємства, установи і організації всіх форм власності зобов’язані нарахувати та виплатити громадянам компенсацію втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням строків виплати повного розміру доходу з врахуванням підвищення.  

Відповідно до ст. 56 Конституції України (254/96-ВР), кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.  

Пунктом 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. №4, передбачено, що «відповідно до ст. 137 ЦПК України у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується». Відповідно до приписів Постанови під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.  

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я , у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної),прав, наданим споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушення стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.  

В якості обґрунтування для відшкодування моральної шкоди позивач зазначає про душевні страждання, погіршення нормального життя та організації свого оздоровлення, а також звернення до суду з позовом, що потребує додаткових матеріальних витрат.  

Вивчивши вимоги та обґрунтування позивача про відшкодування моральної шкоди, суд зазначає, що стороною позивача не зазначено в чому конкретно полягає завдана моральна шкода та якими міркуваннями позивач керується визначаючи її розмір для відшкодування. За таких обставин суд приходить до висновку, що обставини, якими обґрунтовуються вимоги позивача щодо відшкодування моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн. позивачем не доведено.  

Відтак, беручи до уваги наведене та оцінюючи надані сторонами докази в сукупності, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій та бездіяльності відповідача - Одеського обласного військового комісаріату та Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо невірного нарахування та відмови провести перерахування підвищення пенсії, як ветерана війни – учаснику бойових дій за період з 01.01.2000 р., інваліда війни 2-ої за період з 01.05.2002 р., та 1-ої групи за період з 01.11.2004 р. по день прийняття постанови суду, стягнення недоплаченої суми підвищення пенсії за цей період як ветерану війни – учаснику бойових дій та інваліду війни 2-ої та 1-ої групи в сумі не менше ніж 101990,14 (сто одна тисяча дев’ятсот дев’яносто грн. 14 коп.) грн., стягнення компенсації грошових доходів (частини пенсії) як упущеної вигоди у зв’язку з несвоєчасним перерахунком та невиплатою частини пенсії у вигляді її підвищення в сумі не менше ніж 51 273,88 (п’ятдесят одна тисяча двісті сімдесят три грн. 88 коп.) грн. та стягнення моральної шкоди з суб’єктів владних повноважень через Головне управління Державного казначейства України в Одеській області в розмірі 5 000 грн. підлягають задоволенню частково.  

  З урахуванням часткового задоволення позовних вимог позивача щодо стягнення на його користь частини підвищення пенсії, як ветерану війни - учаснику бойових дій, та відповідно до Закону України „Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати“ суд вважає за можливим частково задовольнити вимоги позивача про стягнення з Управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси на його користь компенсацію за несвоєчасне нарахування та виплату щомісячного підвищення пенсії за зазначений період по час фактичного розрахунку з позивачем.  

  Відповідно до пункту 4 статті 9 КАС України, у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України (254к/96-ВР), Закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України або іншому правовому акту, суд застосовує правовий акт законодавства, який має вищу юридичну силу.  

  Керуючись статтею 11 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до Кодексу адміністративного судочинства, і не може виходити за межи позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно зробити для повного захисту прав,свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.  

  Разом з тим суд вважає, що задовольняючи частково позовні вимоги про стягнення з відповідача заборгованої частини підвищення до пенсії у визначеній позивачем конкретній сумі не підлягають задоволенню, оскільки суд не може перебирати на себе бухгалтерську функцію здійснення перерахунку та нарахування пенсії замість органу, на який покладені таки повноваження.  

  Відповідно до частини 3 статті 46 Конституції України, пенсія, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, та відповідо до ст. 256 КАС України, суд допускає негайне виконання постанови суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету у межах суми стягнення за один місяць. Тому суд вважає за можливим задовольнити вимогу позивача в частині щодо звернення до негайного виконання судового рішення частково, у межах суми стягнення за один місяць.  

Керуючись ст.ст. 7-9,11,71,158-163,256 Кодексу адміністративного судочинства, ч.4 ст.12,13 Закону України № 3551-12 від 22.10.1993 р.„Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, Законом України № 3591-15 від 04.04.2006 року «Про внесення змін до деяких законів України з питань пенсійного забезпечення та соціального захисту військовослужбовців», Законом України № 2262-12 від 09 квітня 1992 р. „Про пенсійне забезпечення осіб, які звільнилися з військової служби, та деяких інших осіб“, Законом України від 15.07.1999 р. № 996-14 «Про прожитковий мінімум», Законом України від 05.10.2000 р. № 2017-3 «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» та Законом України № 2050-3 від 19.10.2000р. (із змінами) „Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати“ суд  

ПОСТАНОВИВ:  

  Адміністративний позов ветерана війни - інваліда війни 1-ої групи ОСОБА_1 задовольнити частково.  

Зобов’язати Головне Управління Пенсійного фонду України в Одеської області здійснити перерахунок пенсії та виплатити ветерану війни - інваліду війни 1-ої групи ОСОБА_1 (65059, АДРЕСА_1, тел. НОМЕР_2) частину не отриманої пенсії з 01.01.2000 року з урахуванням її підвищення на 150, 350 та 400 процентів щомісячно в обсязі передбаченому частиною 4 ст. 12,13 Закону України № 3551-12 від 22.10.1993 р.„Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” виходячи з розміру прожиткового мінімуму, встановленому законодавством для непрацездатних осіб на відповідний рік, з нарахуванням компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків виплати частини підвищення пенсії за попередні роки та з урахуванням раніше виплачених сум, виходячи з наступних розмірів:  

- в розмірі 150 процентів   з розміру прожиткового мінімуму, як учаснику бойових дій:  

--- за період з 01.01.2000 р. по 31.10.2000 р. – з розміру прожиткового мінімуму – 24 грн. 90 коп.;  

--- за період з 01.11.2000 р. по 31.12.2000 р. – з розміру прожиткового мінімуму – 216 грн. 56 коп.;  

--- за період з 01.01.2001 р. по 31.12.2001 р. – з розміру прожиткового мінімуму – 248 грн. 77 коп.;  

--- за період з 01.01.2002 р. по 30.04.2002 р. – з розміру прожиткового мінімуму – 268 грн. 00 коп.;  

  - в розмірі 350 процентів   з розміру прожиткового мінімуму, як інваліду війни 2-ої групи:  

--- за період з 01.05.2002 р. по 31.12.2002 р. – з розміру прожиткового мінімуму – 268 грн. 00 коп.;  

--- за період з 01.01.2003 р. по 31.12.2003 р. – з розміру прожиткового мінімуму – 268 грн. 00 коп.;  

--- за період з 01.01.2004 р. по 31.10.2004 р. – з розміру прожиткового мінімуму – 284 грн. 69 коп.;  

  - в розмірі 400 процентів   з розміру прожиткового мінімуму, як інваліду війни 1-ої групи:  

--- за період з 01.11.2004 р. по 31.12.2004 р. – з розміру прожиткового мінімуму – 284 грн. 69 коп.;  

--- за період з 01.01.2005 р. по 31.12.2005 р. – з розміру прожиткового мінімуму – 332 грн. 00 коп.;  

--- за період з 01.01.2006 р. по 29.04.2006 р. – з розміру прожиткового мінімуму – 350 грн. 00 коп.;  

  Допустити негайне виконання постанови суду в частині стягнення з Головного Управління Пенсійного фонду України в Одеської області на користь ветерана війни - інваліда війни 1-ої групи ОСОБА_1 (65059, АДРЕСА_1, тел. НОМЕР_2), заборгованої суми підвищення пенсії за один місяць в розмірі 1 436,00 грн..  

В іншій частині адміністративного позову – відмовити.  

  Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подання до суду першої інстанції апеляційної скарги протягом 10 днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до ст. 160 КАС України – з дня складення постанови суду в повному обсязі.  

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо її не подано.  

У разі подання апеляційної скарги, судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.  

  Суддя