справа №2-4020/2010 рік
РІШЕННЯ
Іменем України
09 грудня 2010 р. м. Керч
Керченський міський суд Автономної Республіки Крим в складі:
головуючого судді – Цветкова О. Я.
при секретарі – Пшеничній Г. О.,
за участю –
позивача ОСОБА_1 та його представника за довіреністю ОСОБА_2,
відповідача ОСОБА_3 та її представника адвоката ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Керчі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання виключного права користування майном, зобов’язання вчинити певні дії та припинення права користування,
ВСТАНОВИВ:
Позивач в особі представника за довіреністю ОСОБА_2 звернувся до Керченського міського суду АР Крим з позовом до ОСОБА_3, в якій просить зобов’язати відповідача допускати його щорічно з жовтня по квітень включно з 9:00 годин по 20:00 годин кожен день для розпалювання печі до приміщення «2-1» будинку АДРЕСА_1, визнати за позивачем виключне право користування гаражем літ. «И» у домоволодінні АДРЕСА_1 та зобов’язати відповідача зняти навісний замок з воріт гаражу літ. «И» у домоволодінні АДРЕСА_1. Письмовою заявою від 01.12.2010 р. позивач просив залишити позов без розгляду в частині зобов’язання відповідача допускати його щорічно з жовтня по квітень включно з 9:00 годин по 20:00 годин кожен день для розпалювання печі до приміщення «2-1» будинку АДРЕСА_1, а також заявив нову вимогу про припинення права користування (сервітут) ОСОБА_3 гаражем літ. «И» у домоволодінні АДРЕСА_1.
Ухвалою суду від 09.12.2010 р. позовну заяву в цій частині залишено без розгляду.
У судовому засіданні позивач та його представник довіреністю ОСОБА_2 вимоги підтримали, просили задовольнити позов у повному обсязі, пояснили, що саме відповідач створює перешкоди у користуванні гаражем.
Відповідач та її представник адвокат ОСОБА_4 проти задоволення позову заперечували пояснили, що відповідач не користується гаражем, проживає та зареєстрована у домоволодінні АДРЕСА_1 з 1977 року та згідно з вимогами ст.ст. 64, 156 Житлового кодексу УРСР та ст.ст. 405, 406 Цивільного кодексу України має право продовжувати проживати за вказаною адресою. Просить у задоволенні позову відмовити. У судовому засіданні надала довідку про відсутність у відповідача іншого житла.
Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовна заява не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що власником Ѕ частки будинку АДРЕСА_1, а також самовільно збудованих будівель за вказаною адресою є ОСОБА_1 (а.с.15-19,66).
Місце проживання сторін за адресою: АДРЕСА_2 ОСОБА_1 зареєстровано з 03.12.1971 року, а ОСОБА_3 зареєстровано з 18.09.1975 року, що підтверджується матеріалами справи (а.с.51-56) та не заперечується ними. Сторони домовились між собою про порядок користування приміщеннями вказаного будинку та проживають в різних частинах будинку, мають окремі входи, що також не заперечується ними та зазначено у позові (а.с.13).
ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 24.02.1973 року по 29.09.2004 року, про що свідчать матеріали справи, зокрема судові рішення (а.с.52-56).
Суд зазначає, що ОСОБА_3 вселилась у спірні приміщення за згодою власника частки будинку ОСОБА_5, яка була матір’ю позивача ОСОБА_1, як дружина ОСОБА_1 та член сім'ї власника частки будинку, отже відповідно до ст. 156 Житлового кодексу УРСР набула рівні права користування жилим приміщенням, визначені ст. 9 Житлового кодексу УРСР.
Рішенням Керченського міського суду від 05.11.2009 р., яке набуло законної сили 20.01.2010 р., встановлено, що позивач та відповідач спільно будували надвірні споруди, рішенням Керченського міського суду від 04.04.2006 р. був встановлений факт прийняття ОСОБА_1 спадщини після смерті матері ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 і здійснення ним з того часу прав власника Ѕ частки вказаного будинку (а.с.52-56,66).
Отже, на час, коли ОСОБА_1 фактично прийняв спадщину та здійснював права власника він перебував у зареєстрованому шлюбі, тому ОСОБА_3 відповідно до ст. 64 Житлового кодексу УРСР була членом його сім’ї. Тому після розірвання шлюбу з 29.09.2004 року ОСОБА_3 набула статусу колишнього члена сім’ї власника будинку.
Відповідно до вимог ст. 47 Конституції України, ст. 9 Житлового кодексу УРСР, ст. 311 Цивільного кодексу України, кожен має право на житло, фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла (обмежена у праві користування жилим приміщенням), крім випадків, встановлених законом за рішенням суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 156 Житлового кодексу УРСР з урахуванням положень ч. 1 ст. 405 Цивільного кодексу України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 цього Кодексу, а саме, дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) відповідно до ч. 3 вказаної статті не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 цього Кодексу.
Відповідно до положень норм ст. ст. 16, 391, 386 ЦК України власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.
Стаття 13 Цивільного кодексу України встановлює межі здійснення цивільних прав. Так, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Відповідно до ст. ст. 31, 119, 212 ЦПК України визначення підстав і предмета позову належить виключно позивачу, і суд сам за власною ініціативою їх визначити не може.
Наведені норми чинного законодавства не передбачають визнання за власником самовільних споруд виключного права користування ними перед членами сім'ї власника жилого будинку та самовільних споруд, які згідно з чинним законодавством користуються жилим приміщенням та іншими будівлями нарівні з власником, крім того, позивачем не доведено факт здійснення перешкод у користування гаражем саме відповідачем по справі, тому вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
З огляду на встановлені судом обставини щодо відсутності доказів, підтверджуючих користування гаражем саме ОСОБА_3, до якої був поданий позов, а також з огляду на показання свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які підтвердили, що ОСОБА_3 автомобіля не має, гаражем не користується, ключів від замку на гаражі не має, суд вважає, що позивачем не доведено факт здійснення з боку ОСОБА_3 перешкод у користуванні ОСОБА_1 вказаним гаражем.
Таким чином, вимоги про зобов’язання відповідача зняти навісний замок з воріт гаражу не можуть бути задоволені.
Що стосується вимог про припинення права користування (сервітут) ОСОБА_3 гаражем літ. «И» у домоволодінні АДРЕСА_1, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст.ст. 401 – 406 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом, сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду, сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном та не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном, право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо, право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо), члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону, а також визначені випадки припинення сервітуту.
Позивачем не надано доказів встановлення сервітуту щодо гаражу (договір, рішення суду тощо), що унеможливлює задоволення вимоги про припинення сервітуту, отже у задоволенні позовних вимог в цій частині належить відмовити.
За таких обставин, у задоволенні позову належить відмовити повністю.
На підставі викладеного та керуючись ст. 47 Конституції України, ст. 9, 64, 156 Житлового кодексу УРСР, ст. 13, 16, 311, 383, 386, 387, 391, 401-406 Цивільного кодексу України, ст.ст. 214, 215 ЦПК України, суд
ВИРІШИВ:
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання виключного права користування майном, зобов’язання вчинити певні дії та припинення права користування – відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Апеляційного суду АР Крим через Керченський міський суд АР Крим протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Повний текст рішення виготовлений 10 грудня 2010 р.
Суддя О. Я. Цветков