Справа № 2-3390/10
РІШЕННЯ
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
22 листопада 2010 року
Артемівський районний суд м. Луганська в складі головуючого судді Головіної Т.М., при секретарі Шубіної О.С., представника позивача - ОСОБА_1, представника відповідача – адвоката ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні, у залі суду в місті Луганську цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа – Луганський міський центр зайнятості про стягнення заробітної платні, середнього заробітку за час затримки та моральної шкоди,-
ВСТАНОВИВ:
Позивач, посилаючись на те, що 1.08.2007 року між ним і відповідачкою, як фізичною особою приватним підприємцем було укладено трудовий договір, за яким він працював водієм 1-го класу, однак за весь час роботи та при звільненні відповідачкою заробітня платня йому не сплачувалася, звернувся до суду із позовом, у якому просить суд стягнути з відповідачки несплачену заробітню платню у сумі 5 400 грн., заборгованість за час затримки зарплати у сумі 12 726 грн. та моральну шкоду у сумі 5 000 грн., виниклу внаслідок неправомірних дій відповідача.
У судовому засіданні позивач та його представник на позові наполягали, надали пояснення, аналогічні викладеним у позові. Позивач суду також повідомив, що за умовами договору він був зобов»язаний здійснювати перевезення пасажирів, гроші за оплату від пасажирів отримував особисто на руки, за день дана сума складала приблизно 500 грн. З відповідачкою у них була домовленість на отримання прибутку у день у розмірі 450 грн. У тому разі, коли він отримував більше зазначеної суми – тобто більше 450 грн., різницю він забирав собі.
Відповідачка та її представник у судовому засіданні позов не визнали, посилаючись на те, що трудовий договір був складений за встановленим зразком, зазначення у ньому розміру заробітної плати носило формальний характер, оскільки з позивачем нею було обумовлено, що гроші з пасажирів він отримує особисто, за день праці він повинен був передати їй виручку у розмірі 250 грн., а отриманий надлишок мав право залишити собі – з цього і складався заробіток позивача. Вона повністю розрахувалася за позивача у податковій інспекції та пенсійному фонді , при перевірці, проведеної Луганським міським центром зайнятості заборгованості у неї перед позивачем по заробітній платні немає. Позивача влаштовували такі умови праці, подання даного позову, за думкою відповідачки, викликане скоєнням позивачем ДТП та стягненням з нього на її користь за рішенням суду грошових коштів на відшкодування матеріальної шкоди.
Представник третьої особи – Луганського міського центру зайнятості у судове засідання не з»явився, просив розглянути справу за його відсутності.
Допитані у судовому засіданні свідки суду показали:
ОСОБА_5 – що працював у чоловіка відповідачки водієм на маршрутному автобусі. За умовами праці у них був щоденний план – 200-250 грн., окрім того, наприкінці місяця їм надавалася заробітня платня за договором у сумі 450 грн. Такі ж умови роботи були і у відповідачки;
ОСОБА_6 – що працював у відповідачки з січня 2008 року до кінця червня 2008 року, в цей час у відповідачки працював і позивач. За умовами праці у них був щоденний план 250 грн., надлишок вони мали право забрати собі;
ОСОБА_7, що працював у іншого приватного підприємця водієм з червня 2007 по серпень 2008 року, позивач в той час працював на 144-му маршруті. За умовами праці у них був щоденний план 250 грн., надлишок вони мали право забрати собі, окрім того, наприкінці місяця їм надавалася заробітня платня за договором у сумі 450 грн.
Вислухавши пояснення сторін, їх представників, допитаних свідків, дослідивши та оцінивши надані докази у їх сукупності, судом встановлено, що:
відповідачка у період часу з 2007 року перебувала фізичною особою-підприємцем, знаходилась на єдиному податку. За трудовим договором від 1.08.2007 року позивач прийнятий відповідачкою на роботу водієм маршрутного таксі з перевезення пасажирів з повною матеріальною відповідальністю, за умовами якого відповідачка зобов»язується сплачувати позивачеві заробітню платню у розмірі 450 грн. на місяць. Договір зареєстрований у Центрі зайнятості . 1.07.2008 року позивач звільнений за власним бажанням за ст..38 КЗпП України.
За час праці позивача, відповідачкою, відповідно до довідок ПФУ в Жовтневому районі м.Луганська, акту перевірки від 19.08.2008 року, проведеної Луганським міським центром зайнятості за період часу з 1.04.2006 по 19.08.2008 року, звітам суб»єкта малого підприємництва , за найманих робітників, у тому числі і за позивача, до ПФУ, фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування, були перераховані відповідні виплати.
Відповідно до акту перевірки правильності нарахування відповідачкою, своєчасності і повноти перерахування страхових внесків на загальнообов»язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття №551, проведеної за період з 1.04.2006 по 19.08.2008 роки, встановлено, що страхові внески на загальнообов»язкове держстрахування … відповідачкою нараховуються згідно встановлених законодавством тарифів, заробітна плата сплачувалась своєчасно з виручки, отриманної від підприємницької діяльності . На дату перевірки заборгованості з виплати зарплати немає, заборгованість по страховим внескам складає 5,90 грн.
Відповідно до п. 3.5 ст.3 Закону України від 22.05.2003р. №889-ІУ “Про податок з доходів фізичних осіб” при нарахуванні доходів у вигляді заробітної плати об'єкт оподаткування визначається як нарахована сума такої заробітної плати, зменшена на суму збору до Пенсійного фонду України та внесків до фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, які відповідно до закону справляються за рахунок доходу найманої особи.
Пунктом 1.15 статті 1 Закону України від 22.05.2003г. №889-IV “Про податок з доходів фізичних осіб”, із змінами та доповненнями, визначено, що податковий агент – це юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ) або фізична особа чи представництво нерезидента – юридичної особи, які незалежно від їх організаційно – правового статусу та способу оподаткування іншими податками зобов’язані нараховувати, утримувати та сплачувати цей податок до бюджету від імені та за рахунок платника податку, вести податковий облік та подавати податкову звітність податковим органам відповідно до закону, а також нести відповідальність за порушення норм цього Закону.
Приватний підприємець, як роботодавець, повинен обчислювати з виплат працівникам податок з доходів фізичних осіб та подавати в податкову інспекцію податковий розрахунок сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку, оскільки він виступає податковим агентом.
Згідно статті 43 Конституції України “Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає, або на яку він вільно погоджується... Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом”.
Аналізуючи надані сторонами докази, суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_3, виходячи із наступного:
встановлено, що між сторонами у встановленій законом формі 1.08.2007 року укладений трудовий договір, у якому сторонами оговорено отримання позивачем мінімальної заробітної платні на той час – 450 грн. на місяць.
З показань сторін, свідків ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_7 (при цьому, двоє останніх свідків хоча не працювали у відповідачки, але працювали у інших приватних підприємців зі схожими умовами праці) встановлено, що фактично у відповідача, як приватного підприємця, був встановлений та існував порядок оплати труда найманих працівників, відмінний від вказаному у трудовому договорі, при відсутності письмової згоди працівника і без складення додаткової угоди про зміну умов трудового договору, оскільки за характером роботи (перевезення пасажирів), прибуток у вигляді оплати за проїзд позивач від пасажирів отримував особисто. Даний порядок оплати складався у тому, що позивач у відпрацьований день повинен був виконати встановлену норму праці – у вигляді фіксованої суми, яку був зобов»язаний передати відповідачці. У разі отримання прибутку (оплати за проїзд від пасажирів) у більшій, ніж оговореній між сторонами нормі, розмірі, різницю (грошові кошти) позивач мав право залишити собі. Дана різниця (отримані позивачем грошові кошти) і складала заробітню платню позивача.
Суд приходить до висновку, що оговорений сторонами розмір заробітної плати у договорі, який по своїй суті є універсальним засобом виникнення відповідного правового зв’язку, носив формальний характер та не створював між сторонами юридичних наслідків у вигляді зобов»язання відповідача сплатити оговорену суму у договорі позивачеві.
Факт виконання відповідачкою зобов»язань в частині сплати заробітної плати також підтверджується звітами відповідачки до податкової інспекції, як суб»єкта малого підприємництва, розрахунками сум страхових внесків на загальнообов»язкове державне пенсійне страхування, а також перевіркою, проведеною центром зайнятості, з яких вбачається, що відповідачкою з виплат найманих працівників (у тому числі і позивача) сплачений податок з доходів фізичних осіб та подано в податкову інспекцію податковий розрахунок сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку.
Безпідставність стверджень ОСОБА_3 щодо невиконання відповідачкою своїх зобов»язань, підтверджуються поясненнями останнього, який в ході судового засідання сам не заперечував того факту, що з відповідачкою у них була домовленість на отримання прибутку у день у розмірі 450 грн. та у тому разі, коли він отримував більше зазначеної суми, різницю він мав право забрати собі.
Судом встановлено, що позивача влаштовували встановлені між сторонами умови праці, дані умови останнім були обрані вільно, та він погодився на їх встановлення, про що свідче той факт, що позивач майже рік працював у відповідачки, до відповідних інстанцій під час своєї праці про невиконання відповідачкою умов оплати праці не звертався, не звертався із заявами і до самої відповідачки щодо звільнення.
Встановлено, що трудове право позивача на своєчасне одержання заробітної плати, своєчасний розрахунок при звільненні, передбачене ст..115, 116 КЗПП України, не порушено і не підлягає судовому захисту, як слід, затримки розрахунку з виплати позивачу заплати у діях відповідача суд не вбачає.
Позов необґрунтований, задоволенню не підлягає.
У відповідності зі ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником морального збитку працівникові проводиться у випадку, якщо порушення його законних прав привело до моральних страждань, втраті нормальних життєвих зв'язків і жадає від його додаткових зусиль для організації свого життя.
Оскільки судом не встановлено порушення трудових прав позивача, у задоволення вимог останнього щодо відшкодування моральної шкоди слід відмовити.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст.115, 116, 117, 237-1 КЗпП України, ст. 10,11, 59, 60, 212-215 ЦПК країни, суд,-
В И Р І Ш И В :
У позові ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заробітної платні, середнього заробітку за час затримки та моральної шкоди – відмовити за необґрунтованістю.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом 10 днів з дня його проголошення.
Суддя: Т.М. Головіна