АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Справа № 22-ц-902-Ф/10 Головуючий суду першої інстанції Звєрев Г.С.

Суддя-доповідач суду апеляційної інстанції Авраміді Т.С.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2010 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії у складі:

головуючого судді Авраміді Т.С.,

Суддів:     Моісеєнко Т.І.,

Іщенка В.І.,

при секретарі Джан Е.Е.,          

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Феодосії цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, Приватного нотаріуса Ленінського районного нотаріального округу – Диморецької Т.О., третя особа – Комунальне підприємство «Ленінське бюро технічної інвентаризації» про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу чоловіка та жінки, визнання договору дарування недійсним, переведення прав покупця, визнання права власності, виключення майна зі спадкової маси, за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Ленінського районного суду АР Крим від 31 травня 2010 року,  

ВСТАНОВИЛА :

В січні 2009 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_10, ОСОБА_8, Приватного нотаріуса Ленінського районного нотаріального округу – Диморецької Т.О., у якому просить встановити факт її проживання з лютого 1991 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 року однією сім’єю з ОСОБА_11 без реєстрації шлюбу, визнати недійсним договір дарування 48/100 часток жилого будинку по АДРЕСА_1, укладений 30 листопада 2004 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_11, перевести на ОСОБА_6 права покупця 48/100 часток жилого будинку по АДРЕСА_1, визнати право власності за нею на вказану частку будинку, виключити зі спадкової маси, що відкрилася після смерті ОСОБА_11 48/100 часток жилого будинку по АДРЕСА_1.

 Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_6 з лютого 1991 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 року проживала однією сім’єю з ОСОБА_11 без реєстрації шлюбу. У 2002 році ОСОБА_11 приватизував 52/100 частки будинку АДРЕСА_1. У 2004 році їй та ОСОБА_11 стало відомо, що ОСОБА_10 продає свою 48/100 частку вказаного будинку. Вони дійшли згоди щодо купівлі-продажу вказаної частки будинку і вона передала ОСОБА_10 у рахунок договору купівлі-продажу за частку будинку свої особисті грошові кошті у розмірі 5000 грн. Проте нотаріально оформили не договір купівлі-продажу вказаної частки будинку а договір дарування, за яким ніби то ОСОБА_10 подарував спірну частку будинку ОСОБА_11 ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_11 помер. Із заявою про прийняття спадщини звернулася його сестра ОСОБА_8 і має намір отримати свідоцтво про право на спадщину до складу якої входить весь будинок, у тому числі частка, яку фактично придбала позивач.

У зв’язку з наведеним ОСОБА_6 вважає, що її права підлягають захисту у вище визначений спосіб та просила поновити строк позовної давності як пропущеного з поважних причин.

Рішенням Ленінського районного суду АР Крим від 31 травня 2010 року у задоволенні  позову було відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_6 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на те, що суд першої інстанції дійшов неправильного висновку про відсутність належних та допустимих доказів, на підставі яких можливо встановити, обставини, що мають значення для справи, просить переглянути зазначене рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення осіб, які з’явилися в судове засідання, колегія судів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно з вимогами частини 1 статті 303 Цивільного процесуального кодексу України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_11, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року у 2002 році приватизував 52/100 частки АДРЕСА_1 і отримав свідоцтво про право власності на 52/100 вказаного будинку від 10 травня 2002 року.

29 листопада 2004 року ОСОБА_11 видавши на ім’я позивачки довіреність, уповноважив її прийняти в дар на його ім’я від імені ОСОБА_10  частки жилого будинку з прилеглими до нього господарсько-побутовими будівлями та спорудами за номером АДРЕСА_1

30 листопада 2004 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_6, яка діяла на підставі довіреності від імені ОСОБА_11, був укладений договір дарування, згідно якого ОСОБА_10 передав у дар ОСОБА_11 іншу частку вищевказаного будинку.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 про визнання недійсним договору дарування 48/100 часток жилого будинку по АДРЕСА_1, укладеного 30 листопада 2004 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_6, яка діяла від імені ОСОБА_11, переведення прав покупця 48/100 часток жилого будинку по АДРЕСА_1, визнання права власності за нею на вказану частку будинку, виключення зі спадкової маси суд першої інстанції виходив з того, що договір дарування, повинен вичинятися у письмовій формі, а тому у відповідності зі ст. 218 ЦК України рішення суду про задоволення вказаних позовних вимог не може ґрунтуватися лише на показаннях свідків. Пропущений позивачем строк позовної давності, встановлений законом ст. 728 ЦК України в один рік, не підлягає поновленню.

З таким висновком не може погодитись колегія суддів, виходячи з такого.

Відповідно до вимог ст. 218 ЦПК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків.

За змісту наведеної норми заборона для суду обґрунтовувати своє рішення свідченням свідків стосується випадків недодержання сторонами письмової форми правочину. Позивач просив визнати недійсним договір дарування, з тих підстав, що він є удаваним.

Суд першої інстанції цього не врахував та в порушення вимог наведеної норми матеріального права дійшов помилкового висновку про те, що вимога про визнання правочину удаваним може підтверджуватися лише письмовими доказами.

Вищенаведені позовні вимоги ОСОБА_6 заявлені з тих підстав, що спірний договір дарування є удаваним, оскільки цей договір був оплатний і фактично був укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_10., якому позивач за будинок передала належні їй особисто грошові кошти.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.  

    З огляду на зазначені вимоги матеріального закону при укладенні удаваного правочину до відносин його учасників застосовуються правила щодо правочину, який сторони мали на увазі (який вони приховали). Суб'єкт, який вимагає визнання правочину недійсним як укладеного з метою приховати інший правочин, повинен довести, що правочин укладений з такою метою.  

Воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином (наприклад, договір купівлі-продажу квартири, що насправді є договором застави в забезпечення повернення позики або укладений з метою уникнути звернення стягнення на заставлене майно в судовому порядку). При цьому позивач повинен вказати, який інший правочин приховується з допомогою укладеного правочину.  

Ознакою удаваного правочину є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі усіма або принаймні одним із них. Різниця полягає в тому, що за удаваного правочину настають інші права та обов'язки, ніж ті, що передбачені правочином. За удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.  

Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосовувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.  

Удаваний правочин може визнаватися недійсним на підставі частини 1 статті 215 ЦК України як такий, що суперечить вимогам закону та до удаваних правочинів правові наслідки недійсності, передбачені статтею  216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки тоді, коли правочин, який сторони дійсно мали на увазі, є нікчемним або суд визнає його недійсним.  

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_6, уклавши 30 листопада 2004 року з ОСОБА_10 договір дарування частки будинку, діяла від імені ОСОБА_11 на підставі  довіреності.

Даний письмовий договір відповідає встановленій законом формі (частина 2 статті 719 ЦК України).

Згідно п. 7 зазначеного договору Даруватель та представник обдарованого   стверджували, що договір цей не приховує іншу угоду і відповідає дійсним намірам сторін створити для себе юридичні наслідки.

    Обґрунтовуючи вимоги позову ОСОБА_6 зазначала, що сторони уклали договір дарування з метою приховати правочин договору купілі-продажу будинку.

Однак, 29 листопада 2004 року ОСОБА_11 видавши на ім’я позивачки довіреність, уповноважив її прийняти саме в дар на його ім’я від імені ОСОБА_10  частку жилого будинку з прилеглими до нього господарсько-побутовими будівлями та спорудами за номером 22, розташованому по вул. Шкільна, в селі Приозерне, Ленінського району  АР Крим (а.с.47), що свідчить про його волевиявлення.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, на показання яких посилалась ОСОБА_6 в апеляційній скарзі, також не повідомили будь-яких фактичних даних на підставі яких можливо було б встановити, що волевиявлення ОСОБА_11, якому за договором дарування передавалася частка будинку, було спрямовано на укладення договору купівлі-продажу.

Колегія суддів вважає, що позивачкою на надано належних доказів про наявність правочину договору-купівлі продажу.  

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_6 про визнання договору дарування удаваним не підлягають задоволенню у зв’язку з їх недоведеністю, що  є також підставою для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 про переведення прав покупця 48/100 часток жилого будинку по АДРЕСА_1, визнання права власності за нею на вказану частку будинку, виключення зі спадкової маси, що відкрилася після смерті ОСОБА_11 48/100 часток жилого будинку по АДРЕСА_1.

Відповідно до ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно до положень ч.ч.3,4 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою  у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові у разі порушення прав позивачів.

За тих підстав, що позовні вимоги ОСОБА_6 про визнання договору дарування удаваним позивачем не доведені,  застосування наслідків спливу  позовної давності, передбачених ст.267 ЦК України,  за відсутністю порушень прав позивачки,  є порушенням судом першої інстанції норм матеріального права.

Колегія суддів вважає обґрунтованими  доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції при вирішенні позовних вимог ОСОБА_6 про встановлення факту проживання ОСОБА_6 та ОСОБА_11, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, однією сім’єю без реєстрації шлюбу не надав належної оцінки показанням свідків та матеріалам справи, які свідчили про сумісне проживання позивачки з ОСОБА_17, виходячи з наступного.

Відмовляючи у задоволенні вказаних позовних вимог, суд першої інстанції виходив з недоведеності такого факту.

Однак, колегія суддів не може погодитися з вказаним висновком суду першої інстанції, оскільки він не відповідає фактичним обставинам справи.

У п. 20 постанови Пленуму  Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11“Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділу спільного майна подружжя” роз’яснено,  що під час застосування ст. 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно врахувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь – якому іншому шлюбі й між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.  

Відповідно до ст. 3 СК України сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.  

Факт проживання її однією сім’єю ОСОБА_6 з ОСОБА_11 підтверджується сукупністю зібраних у справі доказі, зокрема поясненнями свідків ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16 допитаних в суді першої інстанції, заявою ОСОБА_17 (а.с.73), довідками Приозерненської сільської ради Ленінського району Автономної Республіки Крим від 20 січня 2009 року та від 14 жовтня 2010 року, з яких випливає, що у період з 01.01.2000 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_6 та ОСОБА_11 проживали однією сім’єю і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

За таких обставин позовні вимоги про встановлення факту проживання однією сім’єю підлягають частковому задоволенню. Встановленню підлягає факт проживання ОСОБА_6 та ОСОБА_11, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, однією сім’єю без реєстрації шлюбу з 1 січня 2000 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 року, як такий, що має юридичне значення (права на  спадкування в порядку ст. 1264ЦКУкраїни).

Вимоги позивачки про встановлення факту проживання однією сім’єю з ОСОБА_11 з лютого 1991 року є необґрунтованими, оскільки на той час позивачка перебувала у шлюбі з ОСОБА_18, якій розірвано 13 жовтня 1995 року.

Таким чином колегія суддів вважає, що судом першої інстанції при вирішенні спору не були повно з’ясовані обставини, що мають значення для справи та ухвалено рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, що згідно п.п. 1,4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду з ухваленням нового про часткове задоволення позову.

Згідно положень ст.88 ЦПК України зі ОСОБА_8 на користь ОСОБА_6 у відшкодування судових витрат підлягають стягненню 38 (тридцять вісім)  гривень 50 коп.

На підставі наведеного, керуючись, статтею 303, пунктом 3 частини 1 статті 307, пунктами 1,4 частини 1 статті 309, частиною 2 статті 314, статтею 316 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів,

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Ленінського районного суду  АР Крим від 31 травня 2010 року задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду  АР Крим від 31 травня 2010 року скасувати.

Ухвалити по справі нове рішення, яким позовні вимоги  ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, Приватного нотаріуса Ленінського районного нотаріального округу – Диморецької Т.О., третя особа – Комунальне підприємство «Ленінське бюро технічної інвентаризації» про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу чоловіка та жінки, визнання договору дарування недійсним, переведення прав покупця, визнання права власності, виключення майна зі спадкової маси задовольнити частково.

Встановити факт проживання    ОСОБА_6 та ОСОБА_11, який помер  ІНФОРМАЦІЯ_1 року,  однією сім’єю без реєстрації шлюбу з 01.01.2000 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 року.

В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_6 відмовити.

Стягнути зі ОСОБА_8 на користь ОСОБА_6 у відшкодування судових витрат 38 (тридцять вісім)  гривень 50 коп.

        Рішення апеляційного суду набирає законної сили з дня проголошення, однак може бути оскаржено до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Судді: