АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ
у м. Феодосії
___________________________________________________________________________
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 листопада 2010 року м. Феодосія
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії у складі:
головуючого судді: Іщенка В.І.,
суддів Ломанової Л.О.,
Кустової І.В.,
при секретарі: Короткові Д.К.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Феодосії цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, Мисівської сільської ради Ленінського району АР Крим, 3-тя особа Комунальне підприємство «Ленінське бюро технічної інвентаризації», про визнання права власності, виключення майна зі складу спадщини, за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Ленінського районного суду Автономної Республіки Крим від 14 вересня 2010 року,
В С Т А Н О В И Л А :
У серпні 2007 року ОСОБА_5 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7, Мисівської сільської ради Ленінського району АР Крим, 3-тя особа КП «Ленінське БТІ», в якому просила виключити зі складу спадкової маси, що залишилася після смерті ОСОБА_8, Ѕ частку домоволодіння, розташованого за адресою АДРЕСА_1 та визнати за нею право власності на Ѕ частку вказаного домоволодіння.
Позовні вимоги мотивовані тим, що з грудня 1987 року по 11 листопада 2005 року вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_8, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. 13 серпня 1991 року, під час перебування у зареєстрованому шлюбі, за спільні кошти вони придбали домоволодіння АДРЕСА_1, яке було зареєстровано на ім’я чоловіка. Після смерті чоловіка спадкоємцями першої черги за законом є відповідачі по справі: її з померлим спільна донька – ОСОБА_6 та дочка ОСОБА_8 від першого шлюбу – ОСОБА_7 Позивач вважає, що має право на Ѕ частку домоволодіння АДРЕСА_1, оскільки воно придбане у шлюбі та є її і померлим ОСОБА_8 спільною сумісною власністю подружжя.
Справа судами розглядалася неодноразово. Останнім рішенням Ленінського районного суду від 14 вересня 2010 року позов ОСОБА_5 був задоволений. Визнано за ОСОБА_5 право власності на Ѕ частку домоволодіння АДРЕСА_1 та виключено Ѕ частку зі складу спадщини, що відкрилася після смерті ОСОБА_8
Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_7 подала апеляційну скаргу, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 відмовити. В обґрунтування своїх вимог апелянт посилається на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального закону, неповне з’ясування суттєвих обставин по справі і надання неналежної правової оцінки доказам, які надавалися апелянтом.
Апелянт зазначила, що судом першої інстанції фактично не було встановлено, об'єм спільно нажитого майна на час фактичного припинення шлюбних відносин, а саме на 1998 рік.
Від позивача ОСОБА_5, надійшли заперечення на апеляційну скаргу ОСОБА_7 в яких, посилаючись на неспроможність доводів апеляційної скарги, вона просить рішення Ленінського районного суду АР Крим від 14 вересня 2010 року залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з’явилися у судове засідання, дослідивши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Задовольняючи позов ОСОБА_5 про визнання права власності та виключення майна зі складу спадщини, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до положень ст.22 КпШС (що діяла під час придбання спірного майна) майно, нажите подружжям під час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права щодо володіння користування і розпорядження цим майном. Уразі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними (ч.1 ст.28 КпШС). Судом першої інстанції було встановлено і це не заперечувалось сторонами, що спірний будинок придбаний під час шлюбу позивачки та спадкодавця і є спільною сумісною власністю подружжя. Під час сумісного проживання подружжя ОСОБА_5 провели реконструкцію будинку і збільшили його площу до розміру, що існує на час вирішення справи.
Суд в рішенні також зазначив, що доводи відповідача щодо проведення реконструкції будинку та збільшення його площі спадкодавцем після припинення сумісного проживання із позивачем, виключно за його власні кошти, з посиланням на акт приймання в експлуатацію закінченого будівництвом житлового будинку від 12.03.2007 року спростовуються дослідженими в судовому засіданні доказами, зокрема: поясненнями свідків, які стверджували, що площа будинку та надвірних споруд існує в такому вигляді як тепер щонайменш з 2002 року, витребуваною судом інвентарною справою з якої встановлено, що єдиним документом, на підставі якого підтверджено право власності на будинок є договір купівлі-продажу від 30.08.1991 року, який зареєстровано у БРТІ 17.04.2007 року, будь яких даних про прийняття в експлуатацію будинку після збільшення його площі, інвентарна справа не містить.
Судом не була прийнята до уваги надана відповідачем копія акту державної комісії про прийняття будинку в експлуатацію, оскільки судом було встановлено, що реконструкція проведена під час сумісного проживання позивача та спадкодавця, крім того акт не містить дати та узгоджень зі всіма членами комісії представників відповідних органів і його не зареєстровано в БТІ.
З такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів, оскільки вони зроблені на підставі ретельно досліджених доказів, яким надана належна правова оцінка. Судом правильно встановлені фактичні обставини справи, характер спірних правовідносин і ухвалено рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального закону.
Згідно з ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
До сімейних відносин, які існували на момент набрання чинності Сімейним кодексом України, його норми застосовуються в частині тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності, в решті залишаються діючими норми Кодексу про шлюб та сім’ю.
Відповідно до ст. 22 КпШС майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Згідно із ч. 1 ст. 28 КпШС у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.
З матеріалів справи вбачається, що 26 грудня 1987 року між позивачкою та ОСОБА_8 був укладений шлюб (т.1 а.с.7), який відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 був розірваний 11 листопада 2005 року (т.1 а.с.15).
Судом встановлено і не заперечується сторонами, що спірний будинок АДРЕСА_1 був придбаний в період шлюбу у 1991 році (т.1 а.с.146-147), право власності на який зареєстровано за ОСОБА_8 (т.1 а.с.162). Отже спірний будинок є об’єктом спільної сумісної власності подружжя.
Згідно Інструкції «Про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах і селищах міського типу Української РСР» від 31 січня 1966 року, яка діяла до затвердження Правил державної реєстрації об’єктів нерухомого майна, що знаходиться у власності юридичних та фізичних осіб, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 19 січня 1996 року за № 31/1056 та діючих на час виникнення правовідносин, реєстрації підлягали лише будинки, розташовані в містах та селищах міського типу і виникнення права власності на будинки у сільській місцевості не було пов’язано з видачею правовстановлюючого документу та його реєстрацію в бюро технічної інвентаризації .
Таким чином єдиним документом, на підставі якого підтверджено право власності на будинок є договір купівлі-продажу будинку від 30.08.1991 року, який зареєстрований у БТІ 17.04.2007 року, і будь яких даних про прийняття в експлуатацію будинку після збільшення його площі матеріали справи не містять.
Згідно зі ст.60 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Відповідно до ст.57 Цивільного процесуального кодексу України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.
Оцінюючи показання свідків, які були допитані у судовому засіданні 09 вересня 2010 року, і яким були належним чином роз’яснені права, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, та які попереджені про відповідальність за надання неправдивих свідчень, ремонт та реконструкція будинку АДРЕСА_1, який сім'я ОСОБА_5 придбала у 1991 році, у зв'язку з чим збільшилася його площа, були проведені до 1998 року і з цього часу нові господарчі будівлі та споруди на території домоволодіння не будувались.
Вказані вище пояснення підтверджуються платіжними документами на придбання будівельних матеріалів та обладнання для будинку у період з 1990 по 1995 роки, які є належними та допустимими доказами того, що реконструкція будинку, під час якої була збільшена площа спірного будинку, була проведена до 1998 року, яким було надано належну правову оцінку судом(а.с.101-118).
Колегія суддів вважає, суд першої інстанції обґрунтовано прийшов до висновку про те, що під час сумісного проживання подружжя ОСОБА_5 провели реконструкцію будинку і збільшили його площу до розміру, що існував на час розгляду справи, однак в період перебування у шлюбі не зареєстрували домоволодіння у встановленому законом порядку, оскільки реконструкція проводилася без належного дозволу, так як матеріали справи не містять доказів про звернення ОСОБА_9 за дозволом на реконструкцію до її початку, що унеможливлювало її своєчасну реєстрацію і потребувало додаткових зусиль для його реєстрації.
Доводи апелянта, про те що подружжя ОСОБА_5 не проживало однією сім’єю і спільного господарства не вели з 1998 року, що підтверджено довідкою Мисівської сільської ради, є неспроможними, оскільки інформація Мисовської сільської ради за №91/02-16 від 22.03.2007 року була надана до суду на підставі письмового підтвердження ОСОБА_10, наданої до сільської ради, однак ОСОБА_10 у встановленому законом порядку як свідок по справі судом не допитувалася, оскільки, клопотання про її допит відповідачем не заявлялося і вказана інформація є неналежним і недопустимим доказом, і не може бути прийнята судом.
Таким чином, колегія суддів вважаючи рішення суду першої інстанції правильним, обґрунтованим та таким, що ухвалено з дотриманням вимог норм матеріального та процесуального права, з урахуванням всіх суттєвих обставин по справі та наданням належної правової оцінки доказам, які надавалися сторонами, не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_7 та скасування оскаржуваного нею судового рішення.
На підставі наведеного і, керуючись статтями 303, 307, 308, 313-315 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати по цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії,
У Х В А Л И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_7 на рішення Ленінського районного суду Автономної Республіки Крим від 14 вересня 2010 року відхилити.
Рішення Ленінського районного суду Автономної Республіки Крим від 14 вересня 2010 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена протягом двадцяти днів, з дня набрання законної сили, до суду касаційної інстанції.
Судді: