Справа №2-2704\10
2010 р.
Р І Ш Е Н Н Я
Іменем України
10.12.2010 року Калінінський районний суд міста Донецька Донецької області у складі:
Головуючий - суддя Сватіков А.В.,
при секретарі - Фролкової М.О.,
за участю адвоката - ОСОБА_1,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Донецьку цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про виселення,
В С Т А Н О В И В:
Позивачка ОСОБА_2 звернулась до Калінінського районного суду м. Донецька із позовом до ОСОБА_3 про виселення.
В позовній заяві ОСОБА_2 зазначила, що на підставі свідоцтва про право на спадщину від 26 травня 2009 року, яке зареєстровано у КП БТІ м. Донецька 5 червня 2009 року, позивачка є власником двокімнатної квартири АДРЕСА_1. Ця квартира була успадкована позивачкою після смерті її батька ОСОБА_4. 21 грудня 2006 року, тобто ще при житті батька, він за проханням відповідачки ОСОБА_3 дав їй згоду на реєстрацію за адресою АДРЕСА_1 та дозволив їй мешкати у належній на той час йому зазначеній квартирі. Після смерті батька позивачки відповідачка ОСОБА_3 звернулася до суду з позовними вимогами до неї про визнання факту проживання однією родиною без укладання шлюбу з ОСОБА_4 та визнання права власності на спільно нажите майно. Під час розгляду справи відповідачка змінила позовні вимоги та просила частково визнати недійсним свідоцтво про спадщину. Однак, рішенням Калінінського районного суду м. Донецька від 19.04.2009 року ОСОБА_3 у задоволені її позову до позивачки було відмовлено у повному обсязі. Зазначені факти підтверджено свідоцтвом про право на спадщину за законом від 26.05.2009 року, витягом про реєстрацію в спадковому реєстрі від 26.05.2009 року, витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 05.06.2009 року. Тому позивачка вважає, що вона є єдиним власником зазначеної квартири, а відповідачка, яка добровільно не виселяється та продовжує проживати у її квартирі перешкоджає їй реалізовувати її право власності. Згідно с приписами статті 316 ЦК України правом власності особи є право особи на майно, яке воно здійснює у відповідності до закону по своїй волі, незалежно від волі інших осіб. У відповідності до статті 317 ЦК України власнику належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном. Мешкаючи у її власній квартирі відповідачка ОСОБА_3 перешкоджає позивачці у цих правах. Відповідачка не є її родичкою, неї є членом її родини, тобто стороння людина володіє та користується її майном, що належить їй на праві власності. Згідно зі статтею 321 ч. 1 ЦК України право власності є непорушним, та ніхто не може бути протиправно позбавлений або обмежений в його, здійсненні. Стаття 383 ЦК України говорить про те, що власник квартири має право використовувати приміщення для власного проживання, проживання членів своєї родини, інших осіб. Але позивачка не бажає, щоб у її власній оселі мешкала стороння людина. У відповідності до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. В зв'язку з цим, позивачка змушена звернутися до суду за захистом свого конституційного права, оскільки поновити її порушене право можливо тільки якщо виселити відповідачку ОСОБА_3 з належної їй квартири. Відповідачка незаконно володіє її власністю, тобто квартирою, а позивачка у відповідності до статті 387 ЦК України, маю право на витребування свого майна. Відповідно до статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Реєстрація місця проживання відповідачки за адресою належної їй власності - квартири, на думку позивачки не є підставою для набуття нею права користування та володіння моїм майном, тому що у відповідності до ч. 2 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (№ 1383-15 від 11.12.03) реєстрація місця проживання особи не може бути умовою реалізації прав. З цих підстав позивачка просила суд виселити ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 з квартири АДРЕСА_1, без надання іншого житлового приміщення.
В судовому засіданні ОСОБА_2 цілком підтримала заявлені нею, позовні вимоги, в обґрунтування яких надала пояснення аналогічні тим, що викладені у позовній заяві, додавши, що вона не бажає, щоб стороння людина – ОСОБА_3 жила у її квартирі і вона не хоче разом з нею проживати.
Представник позивачки ОСОБА_5, який діє на підставі довіреності, також в судовому засіданні позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про виселення, підтримав у повному обсязі і надав пояснення аналогічні тим, що викладені у позовні заяві.
Відповідачка ОСОБА_3 позовні вимоги ОСОБА_2 до неї про виселення, не визнала, і суду пояснила, що вона проживає у зазначеній квартирі чотири роки, її прописав та вселив в квартиру ОСОБА_4, з яким вона проживала у цивільному шлюбі. Іншої квартири у неї немає. Вона не заперечує, що позивачка проживала у зазначеній квартирі.
Вислухавши пояснення сторін по справі, їх представників та дослідивши матеріали справи, суд дістається висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про виселення знайшли своє повне підтвердження в судовому засіданні і підтверджені матеріалами справи, тому підлягають задоволенню в повному обсязі з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є нерушимим.
Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини із поправками внесеними протоколом від 20.03.1952 року, ратифікованою Україною також передбачено, що кожна фізична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права ( ст.1 „Захист права власності” протоколу до конвенції про захист прав людини та основних свобод від 1952 року).
Відповідно до вимог ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
В судовому засіданні достовірно встановлено, що ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 26 травня 2009 року, яке зареєстровано у КП БТІ м. Донецька 5 червня 2009 року, є власником двокімнатної квартири АДРЕСА_1. Ця квартира була успадкована позивачкою після смерті її батька ОСОБА_4. Зазначені факти підтверджено копією свідоцтва про право на спадщину за законом від 26 травня 2009 року, та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 05.06.2009 року, відповідно до якого двокімнатна квартира розташована за адресою АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_2.
21 грудня 2006 року, тобто ще при житті батька позивачки ОСОБА_3 була зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 і стала із дозволу колишнього власника квартири проживати за вказаною адресою.
В 2009 році ОСОБА_3 звернулася до суду із позовними вимогами до ОСОБА_2 про визнання факту проживання однією родиною без укладання шлюбу з ОСОБА_4 та визнання права власності на спільно нажите майно, а також про визнання частково недійсним свідоцтво про спадщину.
Рішенням Калінінського районного суду м. Донецька від 19.04.2010 року ОСОБА_3 у задоволені її позову до позивачки було відмовлено у повному обсязі. Рішення суду набрало законної сили.
Такими чином судом встановлено, що ОСОБА_2 є єдиним власником двокімнатної квартири АДРЕСА_1.
Виходячи з вимог ст. 328 Ц К України право власності вважається придбаним правомірно, якщо інше прямо не випливає з закону або незаконність набуття право власності не встановлена судом.
Таким чином судом достовірно встановлено, що ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 на законних підставах, і вона відповідно до вимог ст. 317 ЦК України має право користуватись своїм майном.
Відповідно до вимог ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї.
Статтею 150 Житлового кодексу України передбачено, що власник майна має право користуватися квартирою для особистого проживання і проживання членів його родини, а також має право розпоряджатися цією власністю за своїм розсудом: у тому числі продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші, не заборонені законом, угоди.
Також в судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_3, зареєстрована і проживає у квартирі позивачки і вона не бажає добровільно виселятись з квартири.
В судовому засіданні встановлено, що жодної письмової угоди між позивачкою та відповідачкою стосовно можливого проживання ОСОБА_3 у спірній квартирі не укладалось.
Реєстрація відповідачки у спірній квартирі не є підставою для набуття нею права користування та володіння моїм майном, тому що у відповідності до ч. 2 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (№ 1383-15 від 11.12.03) реєстрація місця проживання особи не може бути умовою реалізації прав.
Таким чином судом встановлено, що ОСОБА_2, яка є власником квартири АДРЕСА_1 на законних підставах, в теперішній час не має можливості користуватись своєю власністю – квартирою, тому що в цій квартирі проживає ОСОБА_3, а власник квартири не бажає проживати у цій квартирі зі сторонньою людиною, а ОСОБА_3 не має жодних договірних відносин з власницею квартири.
Виходячи із принципів закріплених у ст. 321 ЦК України право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Крім того відповідно до вимог ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування своїм майном.
Відповідно до вимог ст. 168 ЖК України укладений на невизначений строк договір найму жилого приміщення – квартири, що належить громадянину на праві приватної власності, припиняється після закінчення цього строку, і його може бути продовжено лише за угодою між наймачем і наймодавцем. Договір найму житлового приміщення, укладений як на визначений так і на невизначений строк, може бути розірвано за вимогою наймодавця, якщо жиле приміщення, займане наймачем, необхідне для проживання йому та членам його сім’ї. В цьому випадку власник будинку повинен попередити наймача про наступне розірвання договору за три місяці. У разі припинення договору найму жилого приміщення в квартирі, що належить громадянинові на праві приватної власності, наймач, та особи, які проживають разом з ним, зобов’язані звільнити жиле приміщення, а в разі відмовлення – вони підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення - ст. 169 ЖК України.
В судовому засіданні ОСОБА_2 підтвердила, що вона бажає сама приживати в квартирі, яка є її власністю, і що відповідачка проживаючи в квартирі, порушує її право власності, і відповідачка не бажає виселятися з квартири.
З цих підстав порушені права позивачки повинні бути відновлені шляхом виселення ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1, без надання іншого житлового приміщення.
З зазначених вище підстав суд вважає необхідним задовольнити позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про виселення, у повному обсязі.
Відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати, тому понесені позивачкою витрати в розмірі сплаченого держмита в сумі 8 гр. 50 коп. підлягають стягненню з відповідачки на користь позивачки. Згідно вимог ст. ст. 79, 81 та 88 ЦПК України, з відповідачки на користь позивачки також потрібно стягнути сплачені позивачкою витрати з інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи у сумі 37 гр.
На підставі викладеного керуючись ст. ст. 207, 220, 321 328, 317, 391, 383, 638 ЦК України, ст. ст. 98, 150 Житлового Кодексу України, ст. ст., 41, 47 Конституції України, ст.ст. 10, 11, 57, 60, 88, 130, 158, 169, 209, 212, 214-215, 216, 223 ЦПК України суд, -
В И Р І Ш И В:
Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про виселення, задовольнити.
Виселити ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 з квартири АДРЕСА_1, без надання іншого житлового приміщення.
Стягнути з ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у сумі 37 гр. та витрати по сплаті держмита в сумі 8 гр. 50 коп., а всього у сумі 45 гр. 50 коп.
Рішення суду може бути оскаржене в Апеляційному порядку до Апеляційного суду Донецької області через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії рішення суду.
СУДДЯ СВАТІКОВ А.В.