Справа № 2-6638/2010

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М        У К Р А Ї Н И

10 листопада 2010 року                                                                                          м. Сімферополь

Київський районний суд м. Сімферополя у складі головуючого судді Тихопой О.О., при секретарі Халілової Е.С., за участю представника відповідача ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про визнання угоди недійсною, визнання майна спільним майном подружжя та виділ частки з цього майна,

в с т а н о в и в:

    15.12.2003 року до Київського районного суду м. Сімферополя було подано позовну заяву ОСОБА_5, яка також звернулась і в інтересах своєї, на той час неповнолітньої, дитини ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 Ухвалою суду від 10.11.2010 року позовні вимоги ОСОБА_5 на підставі п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, були залишені без розгляду. В матеріалах справи (т. 2 а.с. 42) мається заява від 22.08.2010 року, в якій ОСОБА_2 просила справу розглядати за її відсутності, позов підтримує.

        З урахуванням наведеного предметом розгляду справи являється позовна заява, подана в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 від 15.12.2003 року, та підтриманою нею особисто вже у повнолітньому віці. Будь-яких уточнень чи змін зазначених позовних вимог та їх обґрунтувань ОСОБА_2 до суду подано не було.

    Згідно із зазначеною позовної заявою, позивач вимагає визнання недійсним договору дарування житлового будинку АДРЕСА_1, укладеного 22 квітня 2002 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 Просить визнання цього будинку спільним майном подружжя та виділу з нього частки з врахуванням інтересів дитини (на той час неповнолітньої ОСОБА_2).

    Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України, с уд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

    При цьому також судом враховуються положення пункту 9 Постанови Пленуму ВС України № 5 від 12.06.2009 року, за яким підставами позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, а не лише норми права, на які посилається позивач.

    У судовому засіданні відповідач ОСОБА_3 з позовом погодився частково лише в частині визнання договору недійсним, при цьому зазначаючи, що самостійно звернувся до суду із подібним позовом до ОСОБА_4 В решті позов не визнає.

Представник відповідача ОСОБА_4 із позовом не погодилась у повному обсязі, суду пояснила, що оскільки наразі предметом розгляду справи являються вимоги лише ОСОБА_2, як дитини ОСОБА_3 і ОСОБА_5, то вона в загалі не має права претендувати на майно батьків при їх житті, тобто її права не є порушеними.

Зазначена справи була предметом розгляду судів трьох інстанції, підчас розгляду якої рішенням Київського районного суду м. Сімферополя від 19 травня 2006 року, залишеним без змін, в задоволенні позовних вимог було відмовлено.

Проте, ухвалою Київського районного суду від 05 серпня 2009 року рішення від 19 травня 2006 року було скасоване за нововиявленими обставинами, якими явилися невірні данні, зазначені співробітником СМБРТІ підчас видачі витягу для укладення договору дарування, а саме те, що на час укладення спірного договору в будинку було самовільно збудовано другий поверх, і це не знайшло свого відображення у договорі.

    Вислухавши учасників судового засідання, дослідивши матеріали справи та з’ясувавши обставини в межах заявлених позовних вимог, суд вважає позов ОСОБА_2 необґрунтованим і таким, що задоволенню не підлягає за таких підстав.

    Позовні вимоги ОСОБА_2, згідно із зазначеними обставинами справи являлися похідними від вимог ОСОБА_5, чий позов залишено без розгляду. В контексті цих вимог ініціатор позову вважала, що при виділенні їй частини у спільному майні, яким вважала спірний будинок, будуть враховані і інтереси її неповнолітньої доньки, тобто ОСОБА_2

Проте, суд вважає, що спірний будинок не являється сумісним майном подружжя ОСОБА_5 і ОСОБА_3, оскільки шлюб між ними було розірвано 20.01.1993 року.

Згідно із ч. 1 ст. 22 КпШС України, що діяв на час виникнення спірних правовідносин, майно, нажите подружжям під час шлюбу, є їх сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

На час купівлі спірного будинку ОСОБА_3, що відбулося 01.03.1996 року, та на час його подальшого переобладнання, ОСОБА_3 і ОСОБА_5 у зареєстрованому шлюбі не знаходились. У зв’язку із цим ОСОБА_5 можливо було віднести лише до тих осіб, які вносили свій вклад в купівлю та переобладнання будинку, тобто у створення сумісного майна. Проте доказів такої участі, як і вимог щодо цього висунуто не було.

Відповідно до ст. 77 КпШС України, за життя батьків діти не мають права на їх майно, як і батьки на майно дітей.

У зв’язку із цим вимоги ОСОБА_2 в цієї частині задоволенню не підлягають, так саме як і вимоги про визнання договору недійсним, оскільки будь-яких її прав при цьому порушено не було.

При цьому суд зазначає, що обґрунтування позову ОСОБА_2 в визнанні договору недійсним полягало лише в тому, що спірний будинок її матір’ю ОСОБА_5 вважався сумісним майном із ОСОБА_3, яким він, на її погляд, незаконно розпорядився без її волі.

Проте, оскільки обґрунтоване рішення Київського районного суду м. Сімферополя від 19.10.2006 року, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду АР Крим від 16 квітня 2008 року, було скасоване за нововиявленими обставинами, зазначеними вище, суд вважає за необхідне визначити наступне.

Згідно із договором купівлі-продажу від 01 березня 1996 року, ОСОБА_3 придбав будинок АДРЕСА_1 в літері "А" жилою площею 31,8 м2, сараєм "Б", вбиральня "П", огорожа, приміщення.

Саме такий будинок під літерою "А", житловою площею 31,8 м2 зі спорудами він подарував ОСОБА_4 за спірним договором від 25 квітня 2002 року.

Зазначене свідчить про те, що самовільні споруди чи надбудови, а також другий поверх, якій не був введений в експлуатацію на момент укладення спірної угоди, не були предметом цієї угоди.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України судові витрати залишаються на позивачеві.

    На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 4, 10, 11, 60, 61, 88, 212-215 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити у повному обсязі.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: