Судове рішення #12349767

Справа N  22ц - 8056/10.                             Головуючий у І інстанції Гречана С.І.

Категорія - 21.                             Доповідач апеляційної інстанції Лисенко П.П.

                        Р І Ш Е Н Н Я  

                               іменем України.

16 листопада 2010 року.                                                             м. Миколаїв.

 

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Лисенка П.П.,

суддів: Данилової О.О. та Самчишиної Н.В.,

із секретарем судового засідання Шпонарською О.Ю.,

з участю :  

позивачів ОСОБА_2, ОСОБА_3,

представника позивачів ОСОБА_4,

у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 переглянула рішення місцевого Центрального районного суду м. Миколаєва від 30 липня 2010 року, ухваленого в цивільній справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування.

Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які беруть участь у справі,  перевіривши у межах оскарження обставини та докази, якими сторони їх стверджували, -                                                                                                                                                                                                                                                                              

у  с  т  а  н  о  в  и  л  а :  

26 листопада 2009 року ОСОБА_2 і ОСОБА_3  пред'явили зазначений позов, який обґрунтовували наступним.

На підставі свідоцтва про право власності від 25 серпня 2006 року, вони в рівних частках стали співвласниками однокімнатної ізольованої квартири АДРЕСА_1, і, відповідно до правомочностей власника володіли, користувалися нею на свій розсуд.

За пристарілим віком та станом здоров’я вони потребувати сторонньої допомоги і утримання, у зв’язку з чим вирішили передати квартиру у власність особі, яка погодиться таке утримання надавати.

Таке утримання згодився надати їх сусід по дачному кооперативу – ОСОБА_5

26 грудня 2006 року в обмін на утримання з його боку, вони відчужили йому квартиру, оформивши, за взаємної згоди, перехід права власності на неї не за договором довічного утримання, який мали на меті, а за договором дарування.

Пославшись на те, що зразу ж після відчуження житла, відповідач втратив інтерес до своїх обов’язків по їх утриманню, просили визнати договір дарування удаваним і застосувати правові наслідки такого, повернувши квартиру у їх власність.

Відповідач та його представник позов не визнали, пояснивши, що на час укладення договору позивачі розуміли, що дарують належне їм житло і за власної волі бажали саме у такий спосіб його відчужити, а тому підстав для визнання договору удаваним немає. Крім того, як на їх думку, подружжя ОСОБА_3 без поважних причин пропустили позовну давність, яку слід застосувати при вирішення цього спору.

    Рішенням місцевого Центрального районного суду м. Миколаєва від 30 липня 2010 року у задоволенні позову відмовлено за його недоведеністю і пропуском позивачами позовної давності, за наявності заяви відповідача про застосування названої останньою обставини.

ОСОБА_2 і ОСОБА_3 подали на це рішення апеляційну скаргу, в якій просили його скасувати й ухвалити нове - про задоволення їх позову.

В обґрунтування скарги посилаються на невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи та положенням чинного цивільного законодавства.

Апеляційну скаргу слід задовольнити, оскаржене рішення суду 1 інстанції скасувати і ухвалити у справі нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Відмовляючи ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у позові, місцевий суд виходив з того, що позов недоведений і, більше того, по ньому спливла позовна давність, а за наявності заяви відповідача про застосування судом позовної давності, іншого і бути не може.

Колегія суддів судової палати не погоджується з установленими судом 1 інстанції  фактами та правовідносинами, його висновки щодо них та результату вирішення справи вважає помилковими, необґрунтованими і незаконними.

Так відповідно до глави 19 ЦК України, під позовною давністю слід розуміти строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у  три роки.

           Для  окремих  видів  вимог законом може встановлюватися скорочену, порівняно із загальною, позовну давність.

           Зокрема, до вимог про розірвання договору дарування  (стаття  728   названого Кодексу) застосовується,  позовна давність в один рік.

           Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 ЦК України.

           За загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

    Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.

    Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

    Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

    Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

    Саме наведеними положенням і слід було керуватися суду при вирішення питання про сплив позовної давності за позовом ОСОБА_2 і ОСОБА_3

   Як вбачається з матеріалів справи, позивачі пред'явили вимоги про визнання договору дарування квартири недійсним, а тому при застосування позовної давності суду слід було виходити із загальної позовної давності у три роки.

За таких обставин, позивачі позовну давність не пропустили, оскільки про оспорюваний договір вони дізналися в день його укладення - 26 грудня 2006 року, а даний позов пред’явили - 26 листопада 2009 року, тобто до спливу позовної давності.  

    Місцевий суд, самовільно змінивши предмет та підставу позову, застосував спеціальну позовну давність, передбачену для вимоги про розірвання договору дарування, хоча такої вимоги заявлено не було.

           А тому висновки суду в цій частині є незаконними, а, відповідно, не могли бути підставою для відмови у позові за спливом строку позовної давності.

   Не обгрунтованим та незаконним є і висновок суду, щодо недоведеності твердження позивачів про удаваність договору дарування.

Так, за ст. ст. 11, 14-15, 22, 203-205, 526, 610-611, 615, 622 ЦК України, цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дій осіб, що не передбачені названими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки

Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків (зобов’язань), зокрема, є договори, зміст яких не повинен суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення його учасників має бути вільним і відповідати його внутрішній волі ; він має бути вчиненим у формі встановленій законом і спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Тільки правомірний (дійсний) договір породжує для сторін цивільні обов’язки, які повинні виконуватися належним чином у межах та на умовах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

 Кожна особа має право на захист, в тому числі і судовий, свого цивільного права чи інтересу у разі його порушення, у спосіб визначений цивільним кодексом України, або в інший, встановлений договором або законом, спосіб.

Виписане вище у повній мірі стосується і договору дарування.

В матеріалах справи достатньо доказів тому, що внутрішня воля позивачів була спрямована не на безоплатне відчуження належної їм квартири, а на відчуження житла взамін довічного утримання та догляду, хоча і без точного визначення форми та способу  такого утримання, і, що таке, за взаємної їх та відповідача згоди було оформлено договором дарування.

Зокрема, про таке свідчить відомості, що містяться у постанові про відмову в порушенні кримінальної справи (а.с. - 22), де відповідач погоджувався повернути квартиру у власність позивачів за умови компенсації понесених ним витрат на оплату квартири та їх утримання; поясненнями самого відповідача у суді, який не заперечував проти того, що  періодично надавав матеріальну допомогу позивачам та оплачував комунальні послуги і квартирну плату; відсутність у позивачів іншого житла і подальше їх проживання в спірному житлі вже після укладення договору.

Відповідно до п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”   встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним

    За такого, відповідно до ст. ст. 215-216, 235 ЦК України, у місцевого суду були законні підстави визнати договір дарування удаваним, встановити, що в дійсності він прикривав договір довічного утримання, який сторони мали на увазі, а оскільки доказів тому, що сторони дійшли згоди за всіма істотними умовами договору довічного утримання і в якому обсязі визначили обсяг зобов'язань набувача - немає, то його слід визнати недійсним і повернути спірну квартиру у власність позивачів.

Оскільки місцевий суд діяв усупереч наведеному і безпідставно відмовив у вимозі, то виписані висновки слід провести рішенням апеляційної інстанції.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 313-314, 316 ЦПК України, колегія суддів ,-

                В   И   Р   І   Ш    И    Л    А :

    Апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення місцевого Центрального районного суду м. Миколаєва від 30 липня 2010 року скасувати і ухвалити у справі нове рішення, яким позов ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_5 задовольнити.

Договір дарування квартири № АДРЕСА_1 укладений 26 грудня 2006 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з однієї сторони та ОСОБА_5 з другої, і посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Матвєєвою І.М. за реєстровим № 930 – визнати недійсним (удаваним).

Визнати, що 26 грудня 2006 року ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з однієї сторони та ОСОБА_5 з другої - уклали договір довічного утримання, за яким, в обмін на обов’язок набувача забезпечувати відчужувачів утриманням та доглядом довічно, передали у власність ОСОБА_5 квартиру № АДРЕСА_1.

Договір довічного утримання від 26 грудня 2006 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з однієї сторони та ОСОБА_5 з другої - визнати недійсним, з підстави недодержання сторонами при вчинені правочину вимог закону, застосувавши як правовий наслідок односторонню реституцію.

Повернути квартиру № АДРЕСА_1 у спільну часткову власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3, визнавши за кожним з них право власності на Ѕ частку в квартирі.

    Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 171 гривню судових витрат.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене у касаційному порядку безпосередньо до суду касаційної інстанції.

 

Головуючий                           Судді:        

Коментарі
Коментарі відсутні
Потрібна автентифікація

Потріблно залогінитись, щоб коментувати

Логін Реєстрація