Справа № 2-4963/10  

категорія №  

РІШЕННЯ  

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ  

  08 листопада 2010 року Нахімовський районний суд м. Севастополя в складі:  

головуючого судді – Лемешко А.С.,  

при секретарі – Пус М.Ю.,  

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства „Банк „Фінанси та Кредит” про визнання частково недійсним кредитного договору,  

  ВСТАНОВИВ:  

    Позивач ОСОБА_1, уточнивши свої позовні вимоги, звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства „Банк „Фінанси та Кредит” в якому просить суд визнати недійсним пункт 6.1. Договору про відкриття кредитної лінії №1123/07-К-НКЛ від 27.12.2007 року щодо встановлення відповідальності сторін за порушення строків виконання зобов’язань за договором положенням Цивільного кодексу України та Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”, у зв’язку з чим зазначений пункт договору підлягає визнанню недійсним на підставі пункту 1 статті 203 Цивільного кодексу України. Щодо вимог позивача в частині стягнення пені в розмірі 77168 грн. просить задовольнити частково, стягнувши з відповідача суму в 25 разів меншу, а саме 3086,72 грн., вимоги про стягнення комісійної винагороди у розмірі 3087,00 грн. залишити без задоволення, як такі, що суперечать законодавству.  

Позивач у судовому засіданні позовні вимоги з урахуванням уточнення підтримав у повному обсязі, посилаючись на обставини, що викладені у позові. Просить визнати пункт 6.1. Договору про відкриття кредитної лінії №1123/07-К-НКЛ від 27.12.2007 року – недійсним, знизити суму пені до 3086,72 гривень та залишити без розгляду вимоги позивача щодо винагороди в розмірі 3087 гривень.  

Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог, просить суд відмовити у позові в повному обсязі, оскільки вважає, що зміст спірного пункту договору повністю відповідає положенням чинного законодавства України. Крім того, є рішення суду, яке набрало чинності про стягнення заборгованості за вказаним кредитним договором.  

Суд, вислухавши сторону, представника, вивчивши матеріали справи, дослідивши всі надані сторонами докази та надавши їм належну правову оцінку, знаходить позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню з наступних підстав.  

Судом встановлено, що 27.12.2007 року між Відкритим акціонерним товариством „Банк „Фінанси та Кредит” (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство „Банк „Фінанси та Кредит”) (Банк) та ОСОБА_1 (Позичальник) був укладений Договір про відкриття кредитної лінії № 1123/07-К-НКЛ (кредитний договір).  

Пунктом 2.1. кредитного договору передбачено, що Банк надає Позичальнику в тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності кредитні ресурси в сумі 343000,00 грн. з оплатою по процентній ставці 14,5% річних.  

Згідно пункту 3.2. кредитного договору Позичальник зобов’язується щомісячно, в строк до 10 числа кожного місяця здійснювати погашення судної заборгованості по виданим кредитним ресурсам згідно Графіку зниження ліміту по невідновлювальної кредитної лінії. Крім того, Позичальник сплачує відсотки та комісію у строк до 10 числа кожного місяця.  

Пунктом 6.1. кредитного договору встановлено, що за прострочення повернення кредитних ресурсів та/або сплати процентів, Позичальник сплачує Банку пеню з розрахунку 1% від простроченої суми за кожен день прострочення. Зазначена пеня сплачується у випадку порушення Позичальником строків платежів, передбачених пунктами 3.2., 3,.4., 4,.3., 4.4., 4.6., 4.7., 4.8. цього договору, а також будь-яких інших строків платежів, передбачених цім договором. Сплата пені не звільняє Позичальника від зобов’язання сплатити відсотки за весь час фактичного користування кредитним ресурсами.  

Позивач посилається на те, що зміст вказаного пункту кредитного договору суперечить вимогам Цивільного кодексу України та Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”, у зв’язку з чим підлягає визнанню недійсним.  

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов’язки виникають з дій осіб, передбачених актами цивільного законодавства, а також з дій осіб, які не передбачені цими актами, але аналогічно породжують цивільні права та обов’язки.  

  При цьому, у відповідності з частиною 2 вказаної норми підставами виникнення цивільних прав і обов’язків, зокрема, є:  

1.   договори і інші правочини;  

2.   створення літературних, художніх творів, винаходів і інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;  

3.   спричинення майнової (матеріальної) та моральної шкоди інший особі;  

4.   інші юридичні факти.  

Відповідно до статті 12 Цивільного кодексу України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.  

Згідно зі статтею 13 Цивільного кодексу України цивільні права особа здійснює в межах0 наданих їй договором.  

Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина 3 статті 215 Цивільного кодексу України).  

В свою чергу стаття 203 Цивільного кодексу України, передбачає, що зміст правочину не може суперечить цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.  

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.  

Свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови.  

Цивільним кодексом України закріплено положення щодо можливості особливостей регулювання законом майнових відносин в сфері господарювання. ЦК України в частині 2 статті 9 передбачає, що „законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин в сфері господарювання”. Цю норму ЦК слід розуміти так, що спеціальними законами можуть передбачатися особливості регулювання певний майнових відносин в сфері господарювання, які однак не суперечать нормам ЦК, мають прийматися у відповідності до частини 2 статті 4 ЦК.  

Частиною 1 статті 546 Цивільного кодексу України передбачено, що виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, при триманням, завдатком. Згідно з частиною 1 статті 548 Цивільного кодексу України виконання зобов’язання (основного зобов’язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. Під неустойкою, відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України розуміється грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.  

Отже, види забезпечення виконання зобов’язань є спеціальними мірами майнового характеру, які стимулюють належне виконання зобов’язання боржником шляхом встановлення додаткових гарантій задоволення вимог кредитора, а тому, забезпечення виконання зобов’язань будь-яким з видів, передбачених статтею 546 Цивільного кодексу України, також створює зобов’язувальні правовідносини між кредитором та боржником.  

У свою чергу статтею 551 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. До того ж, розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частина 2 вказаної статті).  

Отже, пункт 6.1. кредитного договору не суперечить вимогам чинного законодавства, та є таким, що цілком відповідає положенням цивільного законодавства.  

Стосовно посилання позивача на порушення пунктом 6.1. кредитного договору вимог статті 3 Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” суд зазначив наступне.  

Договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань регулюються Законом України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”.  

Між тим, в преамбулі цього закону зазначено, що суб’єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності. В той же час Позичальник за кредитним договором – позивач у вказаній справі, не є таким суб’єктом.  

Статтями 1, 3 цього Закону встановлено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.  

Таким чином, суд робить висновок, що відповідно до вимог чинного законодавства сторони (суб’єкти, встановлені в преамбулі закону) в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і регулювати свої відносини на власний розсуд, тому встановлена сторонами у договорі відповідальність за прострочення виконання зобов’язання у більшому розмірі не суперечить матеріальному праву.  

Проте, положення Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню.  

З огляду на викладене, у суду відсутні підстави для визнання пункту 6.1. Договір про відкриття кредитної лінії № 1123/07-К-НКЛ від 27.12.2007 року, укладеного між Відкритим акціонерним товариством „Банк „Фінанси та Кредит” (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство „Банк „Фінанси та Кредит”) та ОСОБА_1 недійсним.  

Надаючи правову оцінку вимогам, викладеним позивачем в заяві від 08 листопада 2010 року, якими доповнені позовні вимоги, суд виходить з наступного.  

Дійсно, частиною 2 статті 31 Цивільного процесуального кодексу України передбачено крім прав та обов’язків, визначених у статті 27 цього Кодексу, право позивача протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред'явити зустрічний позов. Позов в цивільному процесі – це письмово оформлена і адресована суду письмова вимога, яка складається з вимоги процесуального характеру (відкрити провадження по справі) ті вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорювань чи порушене право).  

Предмет позову – це матеріальний зміст позовних вимог позивача, проявляється в матеріально-правовій  заінтересованості – отримати певне матеріальне благо.  

Підстава позову – обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, які об’єктивуються у поданих доказах. Верховний Суд України відзначив, що під підставами позову, які згідно зі ст. 31 ЦПК може змінити лише позивач, слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може змінити, якщо її дія не поширюється на дані правовідносини.  

Проте, з вказаної заяви позивача від 08.11.2010 року, в якій позивач просить „вимогу позивача в частині стягнення пені в розмірі 77168 грн. задовольнити частково, стягнувши з відповідача суму в 25 разів меншу, а саме 3086,72 грн., вимоги позивача про стягнення комісійної винагороди у розмірі 3087,00 грн. залишити без задоволення, як таке, що суперечить законодавству”, взагалі не зрозуміло в чому є невизнане, оспорювань чи порушене право позивача і яким чином його потрібно захистити з огляду також на те, що у первинному позові вимоги позивача до відповідача майнового характеру взагалі не ставилися.  

Отже, у позовних вимогах, яким позивач доповнив позов, викладених в заяві від 08.11.2010 року „уточнення позову про визнання договору частково недійсним” слід відмовити як таких, що не обґрунтовані ані нормативно, ані документально.  

Відповідно до ст. 88 Цивільного процесуального кодексу України судові витрати підлягають віднесенню на позивача.  

У судовому засіданні були оголошені вступна та резолютивна частини рішення.  

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 203,215,525,526,546-549, 551,611,624,627 ЦК України, ст.ст. 10,30,60,88,212-215,224 ЦПК України, суд  

  ВИРІШИВ:  

  У задоволенні позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства „Банк „Фінанси та Кредит” про визнання частково недійсним кредитного договору – відмовити.  

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду м. Севастополя через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня оголошення рішення суду.  

  Головуючий – суддя:                   /підпис/  

  Згідно з оригіналом:  

Суддя Нахімовського районного  

суду  м. Севастополя                                       А.С. Лемешко