Справа №2-2192

2010 рік

РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

    19 листопада 2010 року. Першотравневий районний суд м.Чернівці

в складі:

головуючого судді Марчука В.Т.

при секретарі Одовічен Я.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м.Чернівці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи на стороні позивача ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними договору про надання споживчого кредиту, договору іпотеки та договорів поруки,-

ВСТАНОВИВ:

    Позивач звернувся в суд з вказаними вище позовними вимогами до відповідача.

    Посилався на те, що 22.08.2006 року між ним та відповідачем було укладено договір про надання споживчого кредиту №11031453, згідно якого банк зобов’язувався надати кредит у формі поновлювальної кредитної лінії в іноземній валюті в сумі ліміту поновлювальної кредитної лінії, що дорівнювала 60000 доларів США.

    Його мати ОСОБА_2 та його дід ОСОБА_3 виступили поручителями по цьому договору згідно договорів поруки №36067 та №36068 від 22.08.2006 року.

    22.08.2006 року між ним, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та відповідачем було також укладено договір іпотеки №19919, згідно якого вони передали в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, яка належить його родині на праві власності.

    30.07.2007 року було укладено додаткову угоду №1 до вказаного кредитного договору, згідно якої ліміт кредитної лінії був збільшений до 89000 доларів США.

    Надання відповідачем йому кредиту в іноземній валюті та виконання ним своїх обов’язків по кредитному договору, в тому числі проведення ним розрахунків по кредиту в іноземній валюті за своєю правовою природою є валютною операцією, яка відповідно до чинного законодавства потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України.

    Вважає, що оскільки у відповідача відсутня вказана індивідуальна ліцензія на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, тому з цих підстав, укладений між ним та відповідачем спірний кредитний договір є недійсним.

    Крім того, вважає, що вказаний кредитний договір повинен бути визнаний недійсним і з тих підстав, що на момент його укладення не було додержано вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст.203 ЦК України.

    З наведених підстав просив визнати недійсним договір про надання споживчого кредиту №11031453 від 22.08.2006 року, укладений між ним та відповідачем.

    Оскільки вважає, що у відповідності до вимог ст.548 ч.2 ЦК України недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, просив також визнати недійсними договір іпотеки №19919 від 22.08.2010 року та договори поруки №36067, №36068 від 22.08.2010 року.

    Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні позов підтримав в повному об’ємі і підтвердив обставини, викладені як в позовній заяві, так і у письмових поясненнях на позов.

    Представник відповідача Ксенніков Д.С. в судовому засіданні позов не визнав та просив в його задоволенні відмовити з підстав, викладених ним в письмових запереченнях на позов.

При цьому суду пояснив, що використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є банк, який отримав банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями.

Оскільки у банка є в наявності банківська (генеральна) ліцензія та письмові дозволи на право здійснення валютних операцій, вважає, що відповідач мав право укласти з позивачем кредитний договір  іноземній валюті та передбачити виконання зобов’язання за цим договором в іноземній валюті.

Справа слухалась у відсутність третіх осіб ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які в судове засідання не з’явилися, незважаючи на те, що належним чином були повідомлені судом про час і місце розгляду справи. Причину своєї неявки суду не повідомили.

Суд, заслухавши пояснення всіх учасників процесу, дослідивши письмові докази по справі, приходить до висновку про необгрунтованість позовних вимог ОСОБА_1, виходячи з наступних підстав:

Так, 22.08.2006 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ПАТ «УкрСиббанк» укладено договір про надання споживчого кредиту №11031453, згідно якого відповідач зобов’язався надати позивачу, а останній прийняти, належним чином використовувати і повернути відповідачу кредит (грошові кошти) у формі поновлювальної кредитної лінії в іноземній валюті в сумі ліміту поновлювальної кредитної лінії, що дорівнює 60000 доларів США.

Факт отримання позивачем кредитних коштів в іноземній валюті підтверджується заявками на видачу готівки за 2006-2007 роки.

    В якості забезпечення виконання зобов’язань за вказаним вище кредитним договором, між ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та  ПАТ «УкрСиббанк» 22.08.2006 року укладено договори поруки за №36067 та №36068.

Крім того, з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, 22.08.2006 року між ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та  ПАТ «УкрСиббанк» також укладено договір іпотеки №19919, а згодом, 30.07.2006 року додатковий договір до договору іпотеки №19919, предметом яких виступила належна останнім на праві власності квартира АДРЕСА_1 загальною площею 99,20 кв.м., в тому числі житловою площею 59,10 кв.м.

30.07.2007 року позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ПАТ «УкрСиббанк» укладено додаткову угоду №1 до кредитного договору від 22.08.2006 року, згідно якого сторони домовились збільшити обсяг кредитування у формі поновлювальної кредитної лінії в іноземній валюті в сумі ліміту поновлювальної кредитної лінії, що дорівнює 89000 доларів США.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст.192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак у той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет).

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

При цьому згідно зі ст.2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Відповідно до ст.5 вказаного Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п.2 ст.5 цього ж Декрету.

    Відповідно до п.2.3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене Постановою Правління НБУ №275 від 17.07.2001 року (зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 21.08.2001 року за №730/5921) за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, серед яких: неторговельні операції з валютними цінностями; операції з готівковою іноземною  валютою (купівля, продаж, обмін), що здійснюються в пунктах обміну іноземної валюти, які працюють на підставі укладених банками агентських договорів з юридичними особами-резидентами; ведення рахунків клієнтів (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті та  клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України; залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України; залучення та  розміщення іноземної валюти на міжнародних  ринках; інші операції з валютними цінностями на валютному  ринку України.

З вищенаведеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Щодо вимог підпункту «в» п. 4 ст. 5 Декрету КМУ, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то на сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті. Відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14.10.2004 року №483, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку на здійснення яких Національний банк видав банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету КМУ є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.

Як встановлено судом, підтвердженням наявності права відповідача на здійснення валютних операцій є видані Національним банком України банківська (генеральна) ліцензія №75 від 24.12.2001 року на право здійснювати банківські операції, визначені ч.1 та п.п.5-11 ч.2 ст.47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», та письмовий дозвіл №75-2 від 19.11.2002 року на право здійснення операцій, визначених п.п.1-4 ч.2 та ч.4 ст.47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» згідно з додатком до цього дозволу.

Отже, враховуючи наявність у відповідача відповідної генеральної ліцензії та письмового дозволу Національного банку України, суд вважає, що здійснення відповідачем кредитних операцій у валюті, в тому числі під час укладення з позивачем ОСОБА_1 договору про надання споживчого кредиту та видачі йому кредитних коштів в іноземній валюті, не суперечить вимогам чинного законодавства України.

Виходячи з наведеного, а також враховуючи те, що укладений між сторонами по даній цивільній справі договір про надання споживчого кредиту від 22.08.2006 року не суперечить нормам цивільного законодавства, відповідає вільному волевиявленню та внутрішній волі учасників правочину, та спрямований на реальне настання правових наслідків, суд вважає, що відсутні передбачені ст.ст.203, 215, 227 ЦК України підстави для визнання вказаного правочину недійсним.

За таких обставин, позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання недійсним договору про надання споживчого кредиту №11031453 від 22.08.2006 року є необгрунтованими і задоволенню не підлягають.

Оскільки суд прийшов до висновку про законність укладеного між сторонами кредитного договору, як основного зобов’язання, позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання недійсними договору іпотеки №19919 від 22.08.2010 року та договорів поруки №36067, №36068 від 22.08.2010 року, які являються правочинами щодо забезпечення основного зобов’язання - кредитного договору, на погляд суду також задоволенню не підлягають.  

    Посилання ОСОБА_1 в судовому засіданні в своїх поясненнях на те, що ніби-то оспорюваним договором були порушені його права як споживача є безпідставним з наступних підстав.

          Так, відповідно до ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

          У наведеному Законі чітко прописана процедура укладання договору, яка включає питання щодо надання інформації кредитодавцеві та споживачеві один про одного та щодо умов кредитування: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений, форми його забезпечення, тип відсоткової ставки, сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту, строк, на який кредит може бути одержаний, та варіанти його повернення. При цьому в разі ненадання зазначеної інформації суб’єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

          Договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один із оригіналів якого передається споживачеві. Споживач не зобов’язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені в договорі.

        Отже, на підставі наведеного, суд приходить до висновку, за застосування Закону України «Про захист прав споживачів» до даного спору, який виник з кредитних правовідносин, не може застосовуватись, оскільки після укладення договору між сторонами виникли кредитні правовідносини, а тому застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування.  

Керуючись ст.99 Конституції України, ст.ст. 192, 215, 509, 510, 1054 ЦК України, ст.2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст.5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», ст.ст.3, 8, 10, 11, 58, 60, 61, 64, 79, 83, 88, 169, 208, 209, 212-215, 218, 294 ЦПК України суд,-

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи на стороні позивача ОСОБА_2, ОСОБА_3 про   визнання недійсними договору про надання споживчого кредиту, договору іпотеки та договорів поруки - відмовити.

    Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя  Першотравневого

районного суду м.Чернівці                                     В.Т.МАРЧУК