АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22 - 9224 / 2010 р. Головуючий у 1-й інстанції: Кофанов А.В.
Суддя-доповідач: Приймак В.М.
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 листопада 2010 р. м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:
головуючого: Приймака В.М.,
Дашковської А.В.,
Дзярука М.П.,
при секретарі: Черненко А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 в особі представника – ОСОБА_5 на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 05 жовтня 2010 року по справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів,
ВСТАНОВИЛА :
У липні 2010 року ОСОБА_6 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_7 про стягнення солідарно грошових коштів у розмірі 23 724 грн., що були передані відповідачам в якості авансу по договору купівлі-продажу квартири, який не відбувся.
Під час розгляду справи позивач 17.08.2010 року подала заяву, згідно якої уточнила свій позов, в якому просила стягнути зазначену грошову суму виключно з ОСОБА_4
У своїй позовній заяві вона також зазначила, що відповідач домовився з нею про продаж їй квартири АДРЕСА_1, у зв'язку з чим вона двічі - 09.05.2010 року та 02.06.2010 року - передавала йому в якості авансу грошові суми у розмірах, еквівалентних 1 500 доларів США, тобто всього 3000 доларів США, але після передачі цих грошей відповідач відмовився укладати договір купівлі-продажу квартири, також відмовився повертати грошові кошти у добровільному порядку.
Враховуючи наведене, позивач просила стягнути зазначену нею грошову суму, як еквівалент 3 000 доларам США.
Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 05 жовтня 2010 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 грошову суму у розмірі 23 706, 60 грн.
В іншій частині позову відмовлено.
ОСОБА_4 в особі представника – ОСОБА_5 звернувся до суду із апеляційною скаргою на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 05 жовтня 2010 року, в якій апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким суму, що стягується з ОСОБА_4 зменшити на суму завдатку.
Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч.1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Судом встановлено, що сторони по справі уклали усний договір, відповідно до якого ОСОБА_4 взяв на себе зобов’язання у майбутньому продати ОСОБА_6 належну йому на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1
09.05.2010 року та 02.06.2010 року ОСОБА_6 двічі передавала відповідачу грошові суми у розмірах, еквівалентних по 1500 дол.США за продаж вищезазначеної квартири.
Вищезазначені обставини сторонами визнаються, не оспорюються та підтверджуються відповідними розписками (а.с. 5,6).
Угода щодо купівлі – продажу спірної квартири не була укладена, а тому позивач звернулась до відповідача із вимогою повернути їй вищезазначені грошові кошти.
Відповідач відмовився повертати вищезазначену грошову суму, посилаючись на те, що вони були передані як забезпечення угоди купівлі – продажу належної йому квартири у якості застави. Оскільки вищезазначена угода не була виконана, вищезазначені грошові кошти у розмірі 3 000 дол. США повинні залишитись у нього.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з обґрунтованим посиланням на приписи ст. ст. 635, 657 та 570 ЦК України, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки сторони у нотаріальному порядку не укладали ні попередній договір, ні договір завдатку, ні договір застави або іншу угоду про забезпечення зобов’язання, то на правовідносини, які виникли між сторонами по справі, поширюються приписи ч. 2 ст. 570 ЦК України.
Відповідно до вищезазначеної норми матеріального права, якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що грошові суми, які були передані відповідачу позивачем у розмірі 3 000 дол. США, слід вважати авансом за договором купівлі – продажу квартири АДРЕСА_1.
Вищезазначений договір сторони мали намір укласти в майбутньому, але така угода не відбулася.
Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що відповідач погоджується з рішенням суду першої інстанції в тій частині, що відповідно до розписки від 02.06.2010 року грошова сума, яка була передана позивачем відповідачу у розмірі 1 500 дол. США, є авансом.
Таким чином, апелянт не погоджується з рішенням суду в тій частині, що суд першої інстанції визнав грошову суму у розмірі 1 500 дол. США, яка була передана позивачем відповідачу відповідно до розписки від 09.05.2010 року авансом.
Апелянт зазначає про те, що суд першої інстанції не застосував до даних правовідносин вимоги ст. ст. 572, 573 ЦК України.
Між тим, зазначає апелянт, у розписці від 09.05.2010 року відповідач прямо зазначає на отримання застави за квартиру.
З такими доводами апеляційної скарги погодитись не можна, оскільки вони суперечать вимогам закону та фактичним обставинам справи.
З матеріалів справи вбачається, що дійсно, 09.05.2010 року позивач передала відповідачу 1 500 дол. США за вищезазначену квартиру.
Зазначена обставина сторонами не оспорюється та підтверджується відповідною розпискою від 09.05.2010 року.
Судом встановлено, що сторони не укладали письмовий договір купівлі – продажу вищезазначеної квартири, не посвідчували його нотаріально, а лише усно домовились у майбутньому укласти таку угоду.
З матеріалів справи вбачається, що така угода не була укладена, а тому відсутні підстави вважати грошову суму у розмірі 1 500 дол. США заставою.
Відповідно до приписів ст.. 572 ЦК України у разі припинення забезпеченого заставою зобов’язання, незалежно від підстав його припинення, відсутні правові підстави для задоволення вимог, які ґрунтуються на договорі застави, який забезпечував відповідне зобов’язання.
Дійсно, ст. 573 ЦК України передбачає можливість того, що заставою може бути забезпечена вимога, яка виникне у майбутньому, але за умови існування угоди сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог.
Відповідно до приписів ст.. 574 ЦК України договір застави є двостороннім, який вступає в силу, за загальним правилом, в момент укладення договору.
Якщо договір підлягає нотаріальному посвідченню, договір про заставу вступає в силу з моменту нотаріального посвідчення.
Крім того, договір застави може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, на підставі якого виникає забезпечення заставою зобов’язання. Разом з тим, умова про заставу може бути включена і в основний договір.
Відповідно до приписів ст.. 584 ЦК України у договорі застави визначаються його суть, розмір та строк виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, приводиться опис предмету застави, а також інші умови, узгоджені сторонами договору.
Тільки за наявності вищезазначених умов договір застави відповідно вимог ст. 660 ЦК України можна вважати укладеним.
Оскільки застава не може існувати без основного зобов’язання, на нього також необхідно посилатися у договорі застави.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що розписку від 09.05.2010 року, згідно якої позивач передала відповідачу грошову суму у розмірі 1 500 дол. США, та назвала її у тексті розписки заставою, фактично не можна з урахуванням вимог закону вважати договором застави, а тому вона вважається авансом та підлягає поверненню позивачу.
Апеляційна скарга не містить доводів, які би свідчили про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору та ухваленні рішення.
Постановляючи судове рішення, суд першої інстанції повно та всебічно з’ясував обставини справи, встановив дійсні правовідносини сторін та правильно застосував норми матеріального права, які регулюють ці правовідносини.
Оскільки рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону, встановленим обставинам та наданим доказам, підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 308, 313, 314, 317 ЦПК України, колегія суддів, -
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 в особі представника – ОСОБА_5 відхилити.
Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 05 жовтня 2010 року по цій справі залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий :
Судді: