Справа № 2-а-1588\10
ПОСТАНОВА
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
16 листопада 2010 року м. Олевськ
Суддя Олевського районного суду Житомирської області Ковальчук М.В. розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до управління праці та соціального захисту населення Олевської районної державної адміністрації Житомирської області про визнання дій протиправними та стягнення недовиплачених коштів , передбачених Законом України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“,
В С Т А Н О В И В :
Позивачка звернулася до суду з позовом, в якому просить суд визнати дії управління праці та соціального захисту населення Олевської районної державної адміністрації Житомирської області протиправними та стягнути за період з 01 серпня 2007 року по 01 серпня 2010 року на її користь з відповідача 8900,40 грн. допомоги як особі, яка проживає на території радіоактивного забруднення , передбаченої ст. 37 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“ у зв’язку з тим, що вона є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи , проживає на радіоактивно забрудненій території і має право на зазначені пільги.
Позивачка в судове засідання не з’явилася, згідно поданої письмової заяви, просить справу розглянути без її участі, позовну заяву підтримує повністю.
Управління праці та соціального захисту населення Олевської районної державної адміністрації в Житомирській області відносно позову заперечують, про що надали відповідне заперечення, з проханням про розгляд справи без їх участі.
Встановлено, що позивачка є постраждалою внаслідок Чорнобильської катастрофи 3-ї категорії та проживає в АДРЕСА_1 територія, якого відповідно до “Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 106 від 23 липня 1991 року – відноситься до зони гарантованого добровільного відселення, що стверджується копією паспорту позивачки, довідкою з місця проживання, посвідченням особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Позивачка отримувала щомісячно допомогу в розмірі 2,10 грн. за місцем проживання, яке фінансується стосовно зазначених виплат відповідачем, тобто отримувала виплати в розмірах передбачених постановою КМ України від 26 липня 1996 року № 836 всупереч нормам Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“, що стверджується довідкою селищної ради, обставинами, зазначеними у запереченні відповідача.
Дослідивши та оцінивши докази по справі, суд вважає, що між сторонами виникли правовідносини, які регулюються ст. 37 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“ з якої слідує, що громадянам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення виплачується у зоні гарантованого добровільного відселення щомісячна грошова допомога на придбання чистих продуктів харчування у розмірі – 40 % від мінімальної заробітної плати, яка встановлена на час виплати. Допомога нараховується та виплачується за місцем проживання.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 КАС України органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією України та Законами України.
Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та Законами України (ст. 1 13 Конституції України).
В даному випадку Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“ визначає порядок і розміри допомоги .
Виплата допомоги по постанові КМ України від 26 липня 1996 року № 836 є неправомірними, оскільки постанова суперечить базовим положенням Конституції України про статус закону України як акта вищої юридичної сили в системі нормативно-правових актів держави та самому Закону, який регулює зазначені відносини.
Крім того, відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року N 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону.
Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.
Згідно приписам ст. 9 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту , суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
Постановою Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» зазначено, що відповідно до статей 8 та 22 Конституції України не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод (абз.1 п.19).
Відповідно до положень Конституції України, найвищою соціальною цінністю в Україні є людина, її права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх
утвердження і забезпечення є головним обов'язком держави (ст. 3), права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21), їх зміст і обсяг при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не може бути звужений (стаття 22).
Зупинення дії положень законів, якими визначено права і свободи громадян, їх зміст та обсяг, є обмеженням прав і свобод і може мати місце лише у випадках, передбачених Основним Законом України (лише в умовах воєнного або надзвичайного стану на певний строк).
Окрім того, встановлений ч. 2 ст. 95 Конституції України, ч. 2 ст. 38 Бюджетного Кодексу перелік правовідносин, які регулюються Законом про Державний бюджет України, є вичерпним, а тому цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов'язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України, зокрема Законом України «Про статус і соціальний статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та не може будь-яким чином змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин.
Відповідно до п. 2 «Порядку використання коштів державного бюджету для виконання програм, пов’язаних із соціальним захистом громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», затвердженого Постановою КМУ від 20 вересня 2005 року № 936 слідує , що розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня за програмами визначаються управління праці та соціального захисту населення районних (міських) держадміністрацій.
Таким чином відповідач неправомірно обмежував позивачку та її неповнолітніх дітей у їх праві на отримання допомоги в розмірах, зазначених в ст. 37 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“, чим порушив їх право на соціальний захист від наслідків Чорнобильської катастрофи.
Також ч. 2 ст. 99 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Як вбачається з адміністративного позову, позивачка просить про захист своїх прав та прав неповнолітніх дітей на отримання допомоги як особам, які постійно проживають на території радіоактивного забруднення.
Разом з тим, обираючи спосіб захисту порушеного права позивачки, слід керуватися тим, що відповідно до положень Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» зазначена допомога призначається і виплачується управлінням праці та соціального захисту населення.
З огляду на те, що спеціальним Законом, який встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки потерпілих від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, функції щодо призначення та виплати відповідної допомоги віднесено до компетенції відповідача, тому суд не уповноважений здійснювати розрахунки сум зазначеної допомоги , а також стягувати вказані суми.
Крім того, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог відповідно до ч. 2 ст. 11 КАС України, оскільки це необхідно для повного захисту прав позивачки та зобов'язати відповідача провести перерахунок та виплату позивачці допомоги як особі, яка проживає на території радіоактивного забруднення відповідно до ст.37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» починаючи з 01 квітня 2010 року по 01 серпня 2010 року, оскільки позивачка звернулася до суду за захистом порушеного права 29 вересня 2010 року, з пропуском шестимісячного терміну звернення до суду.
Відповідач є розпорядником коштів на вказані видатки, проте допустив протиправну бездіяльність і позивачці в добровільному порядку заборгованості у повному обсязі не виплатив.
Керуючись ст.ст. 8, 22 Конституції України, ст. 37 Закону України “ Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи “ від 28.02.1991 року ( з змінами і доповненнями), ст.ст. 10, 11, 71, 86, 99, 159, 162, 163, 167, 186 КАС України,
ПОСТАНОВИВ:
Позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Визнати дії управління праці та соціального захисту населення Олевської районної державної адміністрації Житомирської області щодо недонарахування та недовиплати ОСОБА_1 допомоги , передбаченої ст. 37 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“ – протиправними.
Зобов’язати управління праці та соціального захисту населення Олевської районної державної адміністрації Житомирської області провести перерахунок та виплату ОСОБА_1 допомоги як особі, яка проживає на території радіоактивного забруднення, відповідно до ст. 37 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“, встановивши її на рівні 40 % від мінімальної заробітної плати визначеної законодавством щомісячно, починаючи з 01 квітня 2010 року по 01 серпня 2010 року.
Стягнути з Управління праці та соціального захисту населення Олевської районної державної адміністрації Житомирської області 6,80 грн. державного мита на користь держави.
В решті позову ОСОБА_1 відмовити.
Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається через Олевський районний суд Житомирської області до Київського апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі винесення резолютивної частини рішення, передбаченої ч.3 ст.160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Суддя: