АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №22-7205/10 Головуючий у 1-й інстанції: Васильцов О.В.

Суддя-доповідач: Гончар О.С.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 листопада 2010 року                         м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого судді         Бондаря М.С.

суддів                 Гончара О.С., Кухаря С.В.

при секретарі         Петровій О.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 10 серпня 2010 року в справі за позовом ОСОБА_2 до Мелітопольської міської ради, ОСОБА_3 про встановлення факту родинних відносин, встановлення черги спадкування, продовження строку для прийняття спадщини, визнання недійсними довіреності і договору дарування, треті особи Мелітопольська міська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Алейникова Наталія Олексіївна, -

ВСТАНОВИЛА:

В лютому 2009 року позивач звернувся в суд із вказаним позовом. Зазначав, що він є спадкоєцем згідно ст. 529 ЦК (1963р.) після смерті ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Позивач прийняв спадщину у відповідності до вимог ст. 549 ЦК (1963р.), який діяв на час відкриття спадщини. За свого життя 24.11.2001 року ОСОБА_5 надала позивачеві доручення на право розпорядження належними їй і позивачеві на праві власності 19/25 частками квартири АДРЕСА_1.

11.12.2001 року позивач, діючи від свого імені і на підставі зазначеної довіреності від імені ОСОБА_5, подарував 19/25 часток зазначеної квартири відповідачеві ОСОБА_3

Позивач вважає, що на підставі наданої ОСОБА_5 довіреності не можна було укладати угоду дарування, оскільки довіритель в силу свого психічного захворювання на той час не могла розуміти значення своїх дій і керувати ними. А отже з цих підстав довіреність має бути визнана недійсною. Крім довіреності недійсною має бути визнана й угода з дарування квартири, оскільки її укладено на підставі недійсної довіреності, та й ще й з підстав допущеного ОСОБА_3 по відношенню до дарителя ОСОБА_2 обману. Оскільки відповідач обіцяв, що за подаровану йому квартиру ОСОБА_3 придбає ОСОБА_2 інше житло. Проте, в подальшому своєї обіцянки не виконав.

Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 10 серпня 2010 року в задоволенні позову відмовлено.

Із зазначеним рішенням суду ОСОБА_2 не погодився, в зв'язку з чим звернувся в суд з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просив рішення районного суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити повністю.

Апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право його змінити.

Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до викладення обставин, якими обґрунтовувався позов ОСОБА_2

Проте, з викладеними в апеляційний скарзі запереченнями на рішення суду погодитись не можна з огляду на наступне.

Так, позивач вважає себе спадкоємцем згідно ст. 529 ЦК (1963р.) після смерті ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Позивач вважає, що він прийняв спадщину у відповідності до вимог ст. 549 ЦК (1963р.), який діяв на час відкриття спадщини.

Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Проте, в порушення зазначених вимог закону позивач не надав жодного доказу того, що він вступив в управління майном померлої і, тим самим, прийняв спадщину.

Посилання в апеляційній скарзі, що він на момент смерті проживав разом із спадкодавцем спростовується змістом позову, в якому позивач зазначив, що ОСОБА_5 померла в АДРЕСА_2, де вона мешкала останні два місяці свого життя і де знаходились її речі.

Згідно пояснень свідка ОСОБА_6, допитаної в судовому засіданні, позивач після дарування квартири в грудні 2001 року проживав у неї в м.Мелітополі.

Доказів прийняття у власність особистих речей померлої в шестимісячний строк і розпорядження ними позивач не надав.

Більш того, однією з позовних вимог ОСОБА_2 є «продовження строку прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5». Отже, оскільки ОСОБА_2 вимагає продовження строку на прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5, то він сам визнає, що зазначену спадщину він не приймав і для цього йому потрібен додатковий строк.

За змістом ст. 55 ЦК (1963р.) угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина, а у випадку смерті останнього – його спадкоємцем.

Проте, оскільки, ОСОБА_2 не надав суду доказів прийняття ним спадщини після смерті ОСОБА_5, він не є спадкоємцем останньої, а, отже, він не вправі заявляти вимоги, про визнання недійсними будь-яких угод, укладених за участю ОСОБА_5, в тому числі і з підстав, передбачених ст. 55 ЦК (1963р.).

Таким чином, та обставина, що за висновками судово-психіатричної експертизи на час видачі ОСОБА_2 доручення ОСОБА_5 остання перебувала у стані, в якому не могла розуміти значення своїх дій і керувати ними, не має значення для справи, оскільки на інтереси позивача не впливає, його прав не порушує.

Більш того, згідно матеріалів справи (а.с. 76-77), позивач знав про такий стан ОСОБА_5, проте сам організував отримання від неї доручення на розпорядження її майном та особисто розпорядився ним.

Заявлена ОСОБА_2 вимога про визнання недійсним договору дарування квартири з тих підстав, що договір було укладено внаслідок обману, також є безпідставною, оскільки на підтвердження таких тверджень позивачем знову ж таки в порушення вимог ст.ст. 10, 60 ЦПК України не надано жодних доказів. Більш того, більш ніж семирічний строк, який сплинув між укладенням угоди і зверненням до суду з позовом про визнання її недійсною вказує на те, що позивач погоджувався з умовами договору і наслідками його укладення.

Отже, доводи апеляційної скарги є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції, а лише відображають позицію позивача, висловлену ним в позові, і яку він вважає такою, що є єдино вірною та єдино можливою.

Враховуючи наведене, апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає встановленим по справі обставинам, ґрунтується на досліджених в судовому засіданні належних і допустимих доказах, а тому рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову необхідно залишити без змін.

Разом з тим, колегія суддів відмічає, що суд в мотивувальній частині рішення безпідставно послався на ст.ст.15, 1261, 1266 ЦК України, як підставу у відмові в задоволенні позовних вимог, адже спадщина відкрилась за часів дії ЦК України 1963 року.

Отже, в цій частині рішення суду підлягає зміні.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.307, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 10 серпня 2010 року в частині посилання суду першої інстанції на ст.ст. 15, 1261, 1266 ЦК України змінити, виключивши їх з мотивувальної частини рішення.

Решту рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржене безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий суддя суддя суддя

Бондар М.С. Гончар О.С. Кухар С.В.