Справа № 2-9157/10

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

03 листопада 2010 р.     Приморський районний суд м. Одеси

у складі:     головуючого судді - Науменко А.В.,

    при секретарі - Коваленко Д.А.

розглянувши у судовому засіданні в залі суду в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Відкритого акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі Одеського відділення № 7860 ВАТ «Державний ощадний банк України», про визнання договору відновлюваної кредитної лінії недійсним та зобов’язання відповідача надати розстрочку платежів, -

ВСТАНОВИВ:

Позивачка звернулася до Відкритого акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі Одеського відділення № 7860 ВАТ «Державний ощадний банк України», про визнання договору відновлюваної кредитної лінії недійсним та зобов’язання відповідача надати розстрочку платежів.

Посилаючись на положення норм Закону України «Про захист споживачів» заявляє про порушення порядку укладення з нею спірних договорів та неправомірність умов договору. Крім того, посилаючись на ст.ст. 203, 215, 524, 533 ЦК України, зазначила, що умови спірних договорів не відповідають законодавству України, щодо використання іноземної валюти виконання зобов’язань по договору відновлюваної кредитної лінії.

Заявою від 02.07.2010 року позовні вимоги підтверджені.

Представник позивачки ОСОБА_2  в судове засідання з’явилася,  позовні вимоги в редакції заяви від 02.07.2010 року підтримала в повному обсязі. Заперечувала в заочному розгляді справи.

Представник відповідача Кузьменко К.С. в судове засідання двічі не з’явилася без поважних причин,  про слухання справи була сповіщена належним чином, в зв’язку чим суд розглядає справу за наявними матеріалами.

Суд, вислухавши пояснення та доводи представника позивача, ознайомившись та дослідивши матеріали справи,  вважає що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню в повному обсязі з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи 28 лютого 2008 року між позивачкою ОСОБА_1 та Відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» в особі Одеського відділення № 7860 ВАТ «Державний ощадний банк України укладений договір відновлюваної кредитної лінії № 1799, згідно якого банк зобов’язався надати позивачки 113 000,0 євро, строком до 28.02.2010 року, зі сплатою процентів за графіком.

Згідно з частиною № 1 Договору кредит надається на споживчі потреби під заставу нерухомості.

Відповідно частини № 1 договору сума кредиту складає 113 000,00 євро, що складає 858 485,86 гривень 86 коп. по курсу Національного банку України на 28 лютого 2008 року - 7,597220 за 1 євро.

28 лютого 2008 року між позивачкою ОСОБА_1 та ВАТ «Державний ощадний банк України» в особі заступника керуючого філії - Одеське міське відділення № 7860 ВАТ «Ощадбанк» - начальника кредитного відділу Халяпіної Н.М. був укладений іпотечний договір, згідно умов якого в заставу було передано нерухоме майно - двохкімнатна квартира, загальною площею 59,7 кв.м., житловою площею 42,2 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, який посвідчений нотаріусом Поведеньковою І.І., за яким позивачка передала в іпотеку Банку вказане нежиле приміщення у забезпечення її зобов’язань по договору відновлюваної кредитної лінії № 1799. На момент укладення договору сторони оцінили назване нежиле приміщення у сумі 1 225 384,0 грн.  

В якості забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов'язань за договором відновлюваної кредитної лінії № 1799 від 28 лютого 2008 року між ОСОБА_6 та Відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» в особі заступника керуючого філії - Одеське міське відділення № 7860 ВАТ «Ощадбанк» - начальника кредитного відділу Халяпіної Наталії Миколаївни був укладений договір поруки № 1.

Суд враховує, що оцінка предмету іпотеки в суму, яка вище суми її придбання свідчить про ліквідність цього об’єкту нерухомого майна на час укладення договору кредиту та іпотеки.

    Згідно із ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, статтею 203 ЦК України.

За положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства

Тобто, вирішуючи спір про визнання угод недійсними, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Як вбачається з позовної заяви, позивач вимагає визнання недійсним договору відновлюваної кредитної лінії одночасно з декількох підстав, передбачених різними нормами, кожна з яких є окремою підставою.  

По перше,  з підстав  укладення оскаржених договорів  з порушенням прав позивача, передбачених Законом « Про захист прав споживачів».

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» ( ч. 1 п. 23 та 19), споживчий кредит – кошти, що надаються кредитодавцем  (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.  Продукція – будь-які виріб (товар) робота чи послуга, що виготовляються виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб.

Пунктом 2 Пленуму ВСУ «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» передбачене, що оскільки закон не визначає певних меж своєї дії, судам  слід мати на увазі, що до відносин які ним регулюються належать, зокрема ті що виникають із договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення  власних побутових потреб громадян.

На підставі викладеного, суд вважає, надання коштів за умовами  договору на споживчі потреби не відноситься до побутових потреб, тому не є «споживчим кредитом» й «продукцією» на придбання якої видавався кредит, а сторони договору не є «виконавцем» (продавцем) та «споживачем»  в розумінні ст. 1  Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, положення норм Закону України «Про захист прав споживачів» не застосуються до спірних правовідносин.  

По друге, позивачка вимагає визнання недійсним договору  відновлюваної кредитної лінії з підстав передбачених  ст. ст. 203, 215 ЦК України , а саме недотримання законодавства України при  використанні іноземної валюти за спірним договором, як засобу платежу, що на її думку, суперечить вимогам чинного законодавства.  

Згідно з вимогами ст. 526 ЦК України зобов’язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Статтею 610 ЦК України передбачене, що порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання /неналежне виконання/.

У відповідності до ст. 611 ЦК України у випадку невиконання зобов’язання боржником настають правові наслідки у виді відшкодування збитків. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання.

Відповідно до ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з вимогами ст. 623 ЦК України боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.

Відповідно до вимог ст. 1049 ЦК України боржник зобов’язаний повернути позивачеві гроші в строк та в порядку, встановленими договором.

Відповідно до ст. ст. 1054, 1055 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі.

Статтею 638 ЦК України зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Крім того відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Всі умови договору з моменту його укладення стають одинаково обов'язковими для виконання сторонами.

З вищенаведеного випливає, що позивач та відповідач, підписавши договір відновлюваної кредитної лінії  встановили факт досягнення згоди між собою, щодо всіх істотних умов договору  відновлюваної кредитної лінії

Доводи представника позивачки, що банк не має права здійснювати кредитні операції в іноземній валюті, не можуть прийняті до уваги з огляду на наступне. :

Відповідно до п. 2 ст. 524 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Позивач та Відповідач підписуючи Кредитний договір визначили, що кредитні кошти надаються в іноземній валюті, а саме євро.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. Разом з тим, вказана стаття Конституції України визначає правовий статус грошової одиниці України, але не встановлює сферу її обігу та будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Згідно зі ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України -гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановленому законом.

Таким чином, відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак в той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 993 року зі змінами та доповненнями (надалі - Декрет).

Відповідно до статті 5 Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України.

Щодо здійснення кредитних операцій в іноземній валюті, слід виходити з такого. .

Згідно зі ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до положень ст.ст. 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (надалі - Закон) банківські установи мають право здійснювати кредитні операції, у тому числі розміщувати залучені кошти від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, на підставі банківської ліцензії. Стаття 2 цього Закону визначає банківський кредит як будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яку гарантію, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника, щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми. При цьому, відповідно до цієї ж статті кошти - це гроші у національній або іноземній  валюті чи їх еквівалент.

Таким чином, законодавство України чітко визначає правомочність банків на підставі відповідних ліцензій надавати кредити та бути суб'єктом кредитних зобов'язань. Спеціальне законодавство у сфері банківської діяльності не містить приписів, які б забороняли банкам надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті.

Одночасно, слід зазначити, що нормативно-правовими актами Національного банку України встановлені вимоги щодо оцінки ризиків за операціями в іноземній валюті, зокрема, Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 року № 368, передбачена вимога покриття капіталом валютного кредитного ризику; Положенням про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 06 липня 2000 року № 279, встановлено підвищені коефіцієнти резервування за кредитними операціями в іноземній валюті.

При цьому, з урахуванням особливостей діяльності банківських установ в умовах фінансової кризи, Національний банк України постановою Правління Національного банку України від 01 грудня 2008 року № 406 «Про затвердження змін до Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» посилив вимоги щодо формування банками спеціальних резервів за кредитами, наданими позичальникам в іноземній валюті.

Щодо ліцензування банків для здійснення операцій з кредитування в іноземній валюті, слід виходити з наступного.

Згідно з ч. 1 ст. 19 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (надалі - Закон) банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії.

Всі банківські операції, зазначені в ст. 47 Закону Банки здійснюють за відповідним дозвільним режимом їх здійснення, який можна поділити на 2 групи:

банківські операції, які здійснюються банком на підставі банківської ліцензії;

операції, які можуть здійснюватися банком за умови отримання   письмового дозволу Національного банку України (надалі - НБУ).

Операції з валютними цінностями (п. 1, ч. 2, ст. 47 Закону) здійснюються банками на підставі банківської ліцензії та дозволу на здійснення такого виду операцій (ч. 5, ст. 47 Закону).

Що стосується валютного законодавства, то відповідно до вимог Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (ст. 1) надання кредитів в іноземній валюті віднесено до валютних операцій.

Згідно ст. 2 Закону, банківська ліцензія - це документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність.

Відповідно до п. 1.2 «Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій», затвердженого постановою НБУ № 275 від 17. липня 2001 року письмовий дозвіл Національного банку

- документ, який видає Національний банк у порядку і на умовах, визначених Законом України «Про банки і банківську діяльність» та цим Положенням, на підставі якого банки мають право здійснювати окремі операції, передбачені статтею 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Таким чином здійснення валютних операцій може мати місце на підставі генеральних чи індивідуальних ліцензій Національного банку України. На момент укладення кредитного договору відповідач-Банк  мав Банківську ліцензію № 148 від 31.12.1991 р. та Дозвіл Національного Банку України та додаток до дозволу № 148-2 від 31.12.1991 р.

Відповідно до статті 5 Декрету індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Перелік валютних операцій, для здійснення яких необхідна індивідуальна ліцензія НБУ, наданий у частині 4 цієї статті.

Генеральні ліцензії надаються на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Пункт «в» частини 4 статті 5 Декрету передбачає вимогу щодо отримання індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення операцій щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

Виходячи з наведеного, індивідуальна ліцензія на проведення вказаних операцій необхідна лише у тому випадку, якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак, на сьогодні законодавством не встановлено терміни і суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина з огляду на відсилочний характер норми Декрету не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті іншим резидентам.

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.

Що стосується необхідності отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України згідно з вимогами п. «г» ч. 4 ст. 5 Декрету, то слід зазначити, що відповідно до цієї статті порядок і терміни видачі ліцензій, перелік документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються Національним банком України.

Згідно зі ст. 11 Декрету Національний банк України видає в межах, передбачених цим Декретом обов'язкові для виконання нормативні акти, щодо здійснення операцій на валютному ринку України.

Крім цього, відповідно до ст. 44 Закону України «Про Національний банк України» НБУ діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль.

На виконання вказаних повноважень Національним банком України прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління НБУ від 14 жовтня 2004 року № 483 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 09 листопада 2004 року за № 1429/10028.

Відповідно до пункту 1.4. Положення використання іноземної валюти як засобу платежу (валютна операція) - використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких зобов'язань або оплати товарів.

Разом з тим, у пункті 1.5. Положення визначено, що використання іноземної валюти як засобу платежу на території України без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав відповідачу - Банку  банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями).

Виходячи з наведеного, надання та одержання кредиту в іноземній валюті та сплата процентів а цим кредитом не потребує наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України жодною зі сторін договору.

Такою ж є правова позиція і Національного Банку України, оприлюднена ним у листі від 07 грудня 2009 р. № 13-210/7871-22612 «Про правомірність укладання кредитних договорів в іноземній валюті», адресованому територіальним управлінням Національного банку України,  банкам України та їх філіям, Асоціації українських банків.

Відповідач – Банк має банківську ліцензію на право здійснювати банківські операції, визначені частиною 1 та пунктами 5-11 частини 2 статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а саме має право здійснювати операції з валютними цінностями із розміщенням на валютному ринку  України залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, тобто здійснювати кредитування в іноземній валюті.

Таким чином, суд вважає, що відповідач - Банк має необхідні дозвільні документи для здійснення операцій з валютними цінностями, а відтак, відсутні законні підстави для визнання договору відновлюваної кредитної лінії недійсним.

Згідно ч. 5 пункту 5 Пленуму, відповідно до ст. 215, 216 ЦК вимога про визнання оспорюванного правочину недійсним та про застосування наслідків недійсності можуть бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Враховуючи викладене суд вважає, що не має правових підстав для задоволення вимоги щодо зобов’язання відповідача надати розстрочку платежів по договору кредиту на 60 місяців.    

Розглянувши справу повно, всебічно, об’єктивно та неупереджено, суд вважає заявлені позивачем вимоги неправомірними та не підлягаючими задоволенню.

Керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 209, 212-215, 223 ЦПК України, ст.ст. 15, 16, 203, 526, 554, 625, 1049, 1050, 1054 ЦК України ст. 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність», ст. 5 Декрету КМ України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю (1993), суд -

В И Р І III И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Відкритого акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі Одеського відділення № 7860 ВАТ «Державний ощадний банк України», про визнання договору відновлюваної кредитної лінії № 1799 недійсним та зобов’язання відповідача надати розстрочку платежів - відмовити в повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області шляхом подання до Приморського районного суду м. Одеси апеляційної скарги на рішення суду протягом десяти днів з дня його проголошення рішення.

Суддя                                       А.В. Науменко