УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
6 липня 2010 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії в складі:
Головуючого, судді Притуленко О.В.,
суддів Авраміді Т.С.,
Полянської В.О.,
при секретарі Джан Е.Е.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Феодосії цивільну справу за позовом Державного підприємства «Ленінське лісове господарство» до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа – Сектор громадянства імміграції і реєстрації фізичних осіб Ленінського РВ Г МВС України в АР Крим про визнання осіб такими, що втратили право користування, виселення, усунення перешкод у користуванні майном, зобов’язання вчинити певні дії, за апеляційними скаргами ОСОБА_6, ОСОБА_7, представника ОСОБА_5 – ОСОБА_8 та Державного підприємства «Ленінське лісове господарство» на рішення Ленінського районного суду АР Крим від 1 березня 2010 року,
ВСТАНОВИЛА:
У вересні 2009 року ДП «Ленінське лісове господарство» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просило визнати ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 такими, що втратили право користування АДРЕСА_1, виселити ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 із самовільно зайнятої квартири АДРЕСА_1, усунути перешкоди у користуванні АДРЕСА_1 зобов’язавши Сектор громадянства імміграції і реєстрації фізичних осіб Ленінського РВ Г МВС України в АР Крим скасувати реєстрацію відповідачів за вказаною адресою, зобов’язати відповідачів звільнити спірне приміщення від особистих речей та передати вказане приміщення позивачу.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач ОСОБА_9, будучі керівником ДП «Ленінське лісове господарство», не маючи належно оформленого ордеру, вселився в квартиру АДРЕСА_2. 5 серпня 2003 року ОСОБА_5 був зареєстрований за зазначеною адресою, після чого за його згодою за цією ж адресою були зареєстровані його батьки. З моменту реєстрації по даний час відповідачі у спірній квартирі не проживають і в будинковій книзі не зареєстровані, що відповідно до ст. 71 ЖК України є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням. Крім того, у березні 2006 року ОСОБА_5, отримавши рішення виконкому Ленінської селищної ради від 29 березня 2006 року № 75 «Про переведення нежилих приміщень по АДРЕСА_1 в жилі», яке згодом за протестом прокурора було скасовано, здійснив перепланування будинку об’єднавши квартиру № 2 з квартирою № 3 в одне окреме ізольоване приміщення, загальною площею 114, кв.м., яке є за призначенням виробничим приміщенням. Відповідачі розташували у ньому особисті речі для створення видимості проживання, змінили замок на вхідних дверях. Таким чином, відповідачі самовільно зайняли квартиру № 3.
Рішенням Ленінського районного суду АР Крим від 1 березня 2010 року позов задоволено частково: визнано ОСОБА_5 таким, що втратив право користування АДРЕСА_1; виселено ОСОБА_6, ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_1 в квартиру № 2; зобов’язано ОСОБА_6 та ОСОБА_7 звільнити квартиру № 3 від особистих речей та передати ключі від неї представнику ДП «Ленінське лісове господарство». В решті позову відмовлено.
Додатковим рішенням Ленінського районного суду АР Крим від 21 квітня 2010 року вирішено питання про розподіл судових витрат та доповнено абзац третій резолютивної частини рішення.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_6, ОСОБА_7, представник ОСОБА_5 – ОСОБА_8 подали апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також на неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, просять рішення суду в частині задоволення позовних вимог скасувати, провадження по справі закрити.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт, посилається на те, що вони не були належним чином повідомлені про день та час розгляду справи судом.
Також не погодилось з рішенням суду ДП «Ленінське лісове господарство» і в апеляційній скарзі просять вказане рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання ОСОБА_6, ОСОБА_7 такими, що втратили право користування АДРЕСА_1 скасувати та ухвалити нове про задоволення вказаних вимог.
В якості доводів ДП «Ленінське лісове господарство» посилається на необґрунтованість висновку суду першої інстанції про те, що відповідачі ОСОБА_6 та ОСОБА_7 постійно проживають у спірному приміщенні.
У запереченнях на апеляційну скаргу Державного підприємства «Ленінське лісове господарство» ОСОБА_6, ОСОБА_7 та представник ОСОБА_5 – ОСОБА_8 просять апеляційну скаргу відхилити.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора, сторін та їх представників, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг та заперечень, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статей 74, 76 ЦПК України судові повістки про виклик у суд надсилаються особам, які беруть участь у справі. Судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду.
Частинами 9, 10 статті 74 ЦПК України передбачено, що відповідач, місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження якого позивачеві невідоме, навіть після його звернення до адресного бюро і органів внутрішніх справ, викликається в суд через оголошення у пресі. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про час і місце розгляду справи. Друкований орган, у якому розміщуються оголошення про виклик відповідача протягом наступного року визначається не пізніше грудня поточного року в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
З положень зазначеної норми закону випливає, що оголошенню у пресі повинно передувати виконання позивачем (можливо за допомогою суду – ст. 10 ЦПК України) вимог щодо звернення до адресного бюро і органів внутрішніх справ, докази чого повинні бути в матеріалах справи.
Системний аналіз вказаної норми процесуального права свідчить також про те, що оголошення в пресі неможна давати, коли, наприклад, відповідач, деякий час дійсно відсутній за місцем проживання (чи роботи) за будь-яких причин (відрядження, хвороба, знаходження на заробітках тощо), або за будь-яких причин не з’являється на пошту для вручення судової повістки, а лише в тому випадку, коли його фактичне місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження невідоме. Це мається на увазі, коли відповідач, зокрема, знявся з реєстраційного обліку за місцем проживання, звільнився з роботи, є рішення суду про визнання його таким, що втратив право користування житлом за певною адресою тощо.
Розглядаючи справу по суті 01 березня 2010 року у відсутності відповідачів, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі ОСОБА_6, ОСОБА_7 та представник ОСОБА_5 – ОСОБА_8 належним чином повідомлені про час та місце судового засідання шляхом опублікування оголошення про їх виклик до суду у пресі, тому дійшов висновку про можливість розгляду справи у їх відсутності.
Однак, з таким висновком суду першої інстанції не може погодитися колегія суддів, оскільки він суперечить матеріалам справи.
З матеріалів справи вбачається, що судова повістка на адресу відповідачів та представника ОСОБА_5 – ОСОБА_8 про розгляд справи судом 01 березня 2010 року не направлялася.
Колегія суддів вважає, що оголошуючи перерву у розгляді справи на 01 березня 2010 року, суд першої інстанції, у порушення вимог частини 9 статті 74 ЦПК України, провів виклик відповідачів – ОСОБА_10, ОСОБА_11 та представника ОСОБА_5 – ОСОБА_8, місце проживання яких відомо і які неодноразово викликалися до суду судовими повістками (про це свідчать матеріали справи а.с. 90-94, 156) через оголошення у пресі.
За таких обставин, відповідачі не можуть вважатися належно повідомленими про час і місце розгляду справи за правилами статей 74, 76 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції, яка діяла на час розгляду справи судом).
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що матеріали справи взагалі не містять відомостей щодо виклику відповідачів до суду навіть через оголошення у пресі відповідно до ч. 9 ст. 76 ЦПК України,
За таких обставин доводи апелянтів про порушення судом першої інстанції норм процесуального права є обґрунтованими, а ухвалене рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд згідно пункту 3 частини 1 статті 311 Цивільного процесуального кодексу України, оскільки в даному разі мали місце порушення цивільної процесуальної форми та основоположних принципів цивільного судочинства.
Згідно п.20 Пленуму Верховного Суду України №12 від 24 жовтня 2008 року "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" у разі скасування рішення суду першої інстанції з направленням справи на новий розгляд в ухвалі апеляційного суду обов'язково має бути зазначено, які порушення закону були допущені судом першої інстанції, чим це підтверджено.
Проте в цьому випадку апеляційний суд не має права викладати в ухвалі доводи, які б указували або прогнозували певні результати нового вирішення справи чи свідчили про перевагу одних доказів над іншими, оскільки вирішення питання про прийняття відповідного рішення й оцінка доказів належить до повноважень суду, який розглядатиме справу.
Оскільки порушення судом першої інстанції норм процесуального права, згідно п.3 ч.1 ст.311 ЦПК України є обов'язковою підставою для скасування оскаржуваного рішення з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції інші доводи апеляційних скарг колегією суддів не перевіряються.
Виходячи з наведеного та керуючись статтями 303, 307, 311, 314, 315 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах,
УХВАЛИЛА:
Апеляційні скарги ОСОБА_6, ОСОБА_7, представника ОСОБА_5 – ОСОБА_8 та Державного підприємства «Ленінське лісове господарство» на рішення Ленінського районного суду АР Крим від 1 березня 2010 року – задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду АР Крим від 1 березня 2010 року та додаткове рішення Ленінського районного суду АР Крим від 21 квітня 2010 року – скасувати.
Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом двох місяців з дня набрання законної сили.
Судді: