КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД      

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

 

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

 16.10.2007                                                                                           № 38/181

 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

 головуючого:           Кондес  Л.О.

 суддів:             

 при секретарі:             

 За участю представників:

 від позивача -- Муравська С.В., представник за довіреністю від 17.04.2007р. №34/1-4/86;

 від відповідача1 -ОСОБА_2, представник за довіреністю від 01.03.2007р. №б/н;

від відповідача2 - ОСОБА_2, представник за довіреністю НОМЕР_1;

 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державного підприємства дорожнього зв"язку, інформаційного забезпечення та автоматики "Укрдорзв"язок"

 на рішення Господарського суду м.Києва від 05.06.2007

 у справі № 38/181  

 за позовом                               Державного підприємства дорожнього зв"язку, інформаційного забезпечення та автоматики "Укрдорзв"язок"

 до                                                   Товариства з обмеженою відповідальністю "Юрімекс"

                                                  Фізичної особи - підприємеця ОСОБА_1

 третя особа відповідача            

 третя особа позивача                      

 про                                                  визнання недійсним договору

 

ВСТАНОВИВ:

 Державне підприємство дорожнього зв'язку, інформаційного забезпеченнята автоматики „Укрдорзв'язок” (далі за текстом - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю „Юрімекс” (далі за текстом - відповідач 1) та Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (далі за текстом - відповідач 2) про визнання Договору від 22.01.07р. про відступлення права вимоги (далі за текстом - Договір) недійсним.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що спірний Договір за своєю суттю є договором факторингу, а відповідно до ст.6 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” договір факторингу, якщо інше не передбачено законом, повинен містити певні (обумовлені законодавством) умови. Відповідно, зважаючи на відсутність в Договорі визначеності усіх необхідних умов, зокрема найменування фінансової операції, розміру фінансового активу, що зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та порядок розрахунків та ін., тому позивач просить даний Договір визнати недійсним, як такий, що укладений без додержання усіх необхідних умов.

Відповідач 1 проти заявлених позовних вимог заперечив мотивувавши свої заперечення наступним: Спірний Договір укладений між Відповідачами 1 та 2 носить безвідплатний характер, а тому не може кваліфікуватись як договір факторингу. Та тим, що договір факторингу є лише одним, але не єдиним, видом цивільно - правових договорів, за якими можуть передаватися права вимоги. Тому в залежності від підстав здійснення відступлення права вимоги, даний договір може регулюватися відповідними положеннями щодо договорів купівлі-продажу, міни, дарування, тощо. Таким чином, відповідач 1 не вважає спірний Договір договором факторингу і вважає що до нього не може застосуватись чинне законодавство України яке встановлює вимоги до договорів цього виду.

Відповідач 2 підтримав доводи відповідача 1 та заперечив проти задоволення позову позивача.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 05.06.2007р. в задоволені позовних вимог відмовлено повністю, Рішення мотивовано тим, що при розгляді спору не доведено, що спірний Договір є договором факторингу а тому не обов'язково повинен містити істотні умови, що перераховані позивачем.

Непогоджуючись з винесеним рішенням, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати, як таке, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права та прийняти нове, яким його позовні вимоги задовольнити.

Колегія суддів апеляційного суду, розглянувши доводи викладені в апеляційній скарзі та у відзиві на неї, дослідивши докази наявні у справі та додатково надані матеріали, заслухавши у судовому засіданні пояснення представників сторін, дійшла наступних висновків:

 

01.03.2006р. між позивачем та відповідачем 2 був укладений договір №1/06, відповідно до якого відповідач 2 взяв на себе зобов'язання надавати позивачу юридичну допомогу в обсязі та на умовах, передбачених даним договором.

Відповідно до п.4.1. договору вартість послуг, що надаються відповідачем 2 позивачу за цим договором (абонентська плата за юридичне обслуговування) становить 3500 грн. щомісячно, без ПДВ, та сплачується позивачем до 10 числа кожного поточного місяця без виставлення рахунків відповідачем 2, що однак не позбавляє права останнього на виставлення рахунків.

Згідно з п.4.2. договору абонентка плата за юридичне обслуговування позивача, зазначена в п.4.1. цього договору сплачується позивачем незалежно від об'єму наданих послуг.

22.01.2007р. між відповідачем 1 та відповідачем 2 був укладений договір про відступлення права вимоги, відповідно якого Відповідач 2 (кредитор) передав, а відповідач 1 (набувач) прийняв право вимоги за договором №1/06 від 01.03.06р. між відповідачем 2 і позивачем (боржник).

Відповідно до п.2 цього договору за цим договором відповідач 1 одержав право вимагати від позивача належного виконання таких зобов'язань: сплати суми боргу, штрафу, інфляційних нарахувань, 3 відсотків річних, неустойки, відшкодування завданих збитків у разі припинення договору з ініціативи позивача, а також інших зобов'язань відповідно до чинного законодавства.

Згідно з п.3 вказаного договору відповідач 2 протягом 20 днів з моменту підписання цієї угоди зобов'язаний сповістити позивача про зроблену уступку права вимоги.

Згідно з п.5 зазначеного договору цей договір набуває чинності з моменту підписання його сторонами, і діє до повного виконання позивачем своїх зобов'язань відповідно до договору №1/06 від 01.03.06р.

Спір у справі виник з причини того, що позивач вважає, що спірний договір був укладений з порушенням вимог чинного законодавства, відповідачі проти цього заперечують.

Проаналізувавши обставини справи та встановлені факти, колегія суддів апеляційного суду погоджується з місцевим судом, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1-3, 5, 6 ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до п.1) ч.1, ч.3 ст.512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.

Відповідно до ст.514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ст.516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням. 

З наведених норм вбачається, що за договором відступлення права вимоги відбувається передача прав кредитора у зобов'язанні від однієї особи до іншої. Така передача здійснюється на підставі правочину між первісним і новим кредитором без згоди боржника. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент передачі цих прав.

Як встановлено судом, 01.03.2006р. між позивачем та відповідачем 2 був укладений договір №1/06, відповідно до якого відповідач 2 бере на себе зобов'язання надати позивачу юридичну допомогу в обсязі та на умовах, передбачених даним договором.

Як встановлено судом, 22.01.2007р. між відповідачем 1 та відповідачем 2 був укладений договір про відступлення права вимоги, відповідно якого відповідач 2 (кредитор) передав, а відповідач 1 (набувач) прийняв право вимоги за договором №1/06 від 01.03.06р. між відповідачем 2 і позивачем (боржник).

Як встановлено судом, відповідно до п.2 цього договору за цим договором Відповідач 1 одержує право вимагати від позивача належного виконання таких зобов'язань: сплати суми боргу, штрафу, інфляційних нарахувань, 3 відсотків річних, неустойки, відшкодування завданих збитків у разі припинення договору з ініціативи позивача, а також інших зобов'язань відповідно до чинного законодавства.

Враховуючи викладене, суд вважає, що спірний договір відповідає вказаним нормам чинного законодавства України, а тому не підлягає визнанню недійсним.

Судом не могли бути прийняті до уваги доводи позивача, що спірний договір за своєю суттю є договором факторингу. Договір факторингу повинен містити певні умови, спірний договір всіх цих умов не містить. Відповідач 1 повинен був набути статус фінансової установи до підписання спірного договору, відповідно до Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, договір є недійсним з тих підстав, що відповідач 1 не має відповідного дозволу (ліцензії) на надання фінансових послуг.

Відповідно до ст.1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором.  Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Згідно з ч.1 ст.1078 Цивільного кодексу України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

З наведених норм вбачається, що за договором факторингу фактор передає клієнту грошові кошти, а в оплату за це клієнт розраховується з фактором шляхом відступлення права вимоги до свого боржника. Договір факторингу відноситься до фінансових послуг та банківських операцій, та характеризується регулярністю здійснення такої діяльності, а також виконання фактором додаткових обов'язків з фінансування клієнта, ведення його рахунків тощо.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено апеляційною колегією, 22.01.2007р. між відповідачем 1 та відповідачем 2 був укладений договір про відступлення права вимоги, відповідно якого відповідач 2 передав, а відповідач 1 прийняв право вимоги за договором №1/06 від 01.03.06р. між Відповідачем 2 і Позивачем. Оплата Відповідачем 1 відступленого права вимоги Відповідачу 2 вказаним договором не передбачена.

Таким чином, спірний договір про відступлення права вимоги не має необхідних ознак, характерних для договору факторингу, та за своєю правовою природою не є договором факторингу. Отже, до спірного договору не застосовуються норми Цивільного кодексу України, які регулюють відносини укладання та виконання договорів факторингу.

Також судом не могли бути прийняті до уваги доводи Позивача з посиланням на ст.515 Цивільного кодексу України, що договір, який був укладений між Позивачем та Відповідачем 2 має виключно особистий характер, він нерозривно пов'язаний з     Відповідачем 2, а тому заміна кредитора в даному випадку не допускається.

Відповідно до ст.515 Цивільного кодексу України заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. 

Вказана норма встановлює, що заміна кредитора забороняється у зобов'язаннях нерозривно пов'язаних саме із особою кредитора, зокрема з суто особистісних підстав. Така заборона зумовлена тим, що такі зобов'язання за своєю природою не пристосовані до передачі.

Як встановлено судом, 01.03.2006р. між Позивачем та Відповідачем 2 був укладений договір №1/06, відповідно до якого Відповідач 2 бере на себе зобов'язання надати Позивачу юридичну допомогу в обсязі та на умовах, передбачених даним договором.

22.01.2007р. між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 був укладений договір про відступлення права вимоги, відповідно якого Відповідач 2 передав, а Відповідач 1 прийняв право вимоги за договором №1/06 від 01.03.06р. між Відповідачем 2 і Позивачем (боржник). Відповідно до п.2 цього договору за цим договором Відповідач 1 одержує право вимагати від Позивача сплати суми боргу, штрафу, інфляційних нарахувань, 3 відсотків річних, неустойки, відшкодування завданих збитків у разі припинення договору з ініціативи Позивача, а також інших зобов'язань відповідно до чинного законодавства.

Таким чином, за спірним договором до Відповідача 1 перейшло право Відповідача 2, як кредитора у зобов'язанні Позивача оплатити надані послуги, а також штрафні санкції за прострочення виконання цього зобов'язання.

Зобов'язання Позивача сплатити кошти Відповідачу 2 за надані послуги ніяким чином не пов'язане з особою Відповідача 2, оскільки зміст цього зобов'язання складають дії Позивача з передачі (перерахування коштів) Відповідачу 2, а надання Відповідачем 2 юридичних послуг складають зміст іншого зобов'язання Відповідача 2, та не входять до змісту зобов'язання Позивача з передачі коштів.

До наведеного вище слід додати, що при перегляді справи апеляційним судом, колегією суддів не виявлено жодних порушень місцевим судом норм матеріального чи процесуального права, тому вимоги скаржника про скасування рішення місцевого суду задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст.49 ГПК України, витрати позивача за пов'язані з розглядом позовної заяви місцевим судом залишаються за позивачем, витрати пов'язані з розглядом апеляційної скарги залишаються за скаржником (позивачем).

 

Керуючись ст.ст. 101-103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд,-

 

ПОСТАНОВИВ:

 1.          Апеляційну скаргу Державного підприємства дорожнього зв'язку, інформаційного забезпечення та автоматики „Укрдорзв'язок” від 19.06.2007р. №34/1-4/148 залишити без задоволення, Рішення Господарського суду міста Києва від 05.06.2007р. по справі №38/181 - без змін.

2.          Матеріали справи №38/181 повернути до Господарського суду міста Києва.

 

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

 Головуючий суддя                                                                      

 

 Судді                                                                                          

 

 02.10.07 (відправлено)