Справа №22ц-8103/10                                                                              Суддя першої інстанції Коломієць В.В.

Категорія  27                                                                         Суддя-доповідач апеляційного суду Козаченко В.І.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

11 листопада 2010 року колегія суддів судової палати в цивільних справах  апеляційного суду Миколаївської області в складі:

 головуючого                                                 Козаченка В.І.,

 суддів:                                               Довжук Т.С., Мурлигіної О.Я.,

при секретарі судового засідання Голубкиній О.О.,  

       за участю: представника  позивача  ОСОБА_2,  та  відповідачів - ОСОБА_3 і  ОСОБА_4,  

розглянувши в відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 25 серпня 2010 р., ухвалене  за позовом публічного акціонерного товариства ,,УкрСиббанк" (далі – ПАТ ,,УкрСиббанк") до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про звернення стягнення на іпотечне майно,  

В С Т А Н О В И Л А :

11 березня 2010 р. ПАТ ,,УкрСиббанк" звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позивач  зазначав,  що  12 травня  2008 р.  між   ПАТ ,,УкрСиббанк"   і ОСОБА_3 був укладений договір про надання споживчого кредиту, за якими банк надав цій відповідачці 48900 дол. США кредиту, строком до 11 травня 2018 р. під 14% річних. Погашення кредиту повинно було проводитись щомісячними платежами згідно погодженого графіку.

В той же день, для забезпечення виконання позичальником указаних кредитних зобов'язань між ПАТ ,,УкрСиббанк" і ОСОБА_4 був укладений договір іпотеки, за якими цей відповідач передав в іпотеку банку свою квартиру АДРЕСА_1, вартістю 335527 грн. Цим договором передбачено право банку за рішенням суду звернути стягнення на предмети іпотеки у разі неналежного виконання позичальником кредитних зобов'язань.

Отримавши вказаний кредит, позичальниця своєчасно його не погашала, тому станом на 15 грудня 2009 р. у неї утворилась заборгованість у розмірі 7994, 2 дол. США, а станом на 18 січня 2010 р. - 45587,3 дол. США (вже по всьому кредиту).

В зв’язку з чим позивач направив письмові вимоги:

- 15 грудня 2009 р. ОСОБА_3 - про термінове (протягом 31 календарного дня) погашення указаної заборгованості під загрозою стягнення всієї кредитної заборгованості та штрафних санкцій;

- 20 січня 2010 р. – ОСОБА_4 – про погашення ним та позичальницею протягом 30 днів кредиту, процентів і комісії в повному обсязі, попередивши про можливість використання свого права на примусове звернення стягнення на предмети іпотеки.

Посилаючись на те, що ні позичальниця, а ні її майновий поручитель не виконали своїх зобов'язань перед банком і не погасили вказаної кредитної заборгованості, позивач просив для погашення такої заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 25 серпня 2010 р.  позов задоволено. Для погашення кредитної заборгованості ОСОБА_3 перед  ПАТ ,,УкрСиббанк" у загальному розмірі 49860,9 дол. США, що еквівалентно 399161 грн. 42 коп. звернуто стягнення на іпотечну квартиру, шляхом проведення прилюдних торгів. Також вирішено питання розподілу судових витрат.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування місцевим судом норм матеріального права та порушення вимог процесуального права, просив рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд.

Вислухавши суддю - доповідача, дослідивши надані докази та перевіривши законність і обґрунтованість рішення місцевого суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Водночас, Законом України ,,Про іпотеку" від 5 червня 2003 р. (з наступними змінами) (далі  – Закон ,,Про іпотеку") встановлено, що майновий поручитель – це особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника.

За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором. Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов’язанням.

Основою іпотеки є іпотечний договір, який складається у письмовій формі й підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч. 1 ст. 33 Закону ,,Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Крім того, ст. 589 ЦК України та ст. 20 Закону України ,,Про заставу" встановлено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Частиною першою ст. 35 Закону ,,Про іпотеку" передбачено, що в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж: тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотеко держателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.

Аналогічні положення містяться і в укладених сторонами кредитного та іпотечного договорах.

Місцевим судом правильно встановлено, що внаслідок того, що позичальниця несвоєчасно та не в повному обсязі виконувала свої зобов'язання щодо погашення кредиту у неї утворилась заборгованість як по тілу кредиту, так і по відсотках за користування ним.

Так, станом на 20 січня 2010 р. заборгованість ОСОБА_3 перед  ПАТ ,,УкрСиббанк" становила 49860,9 дол. США, що еквівалентно 399161 грн. 42 коп., в тому числі: 45587,3 дол. США - по тілу кредиту; 3663, 42 дол. США – по прострочених та строкових відсотках; 610,18 дол. (4884 грн. 78 коп.) - пені.

15 грудня 2009 р. та 20 січня 2010 р. позивач направляв відповідачам листи-вимоги про термінове погашення заборгованості по вказаному кредитному договору та попереджав про можливість звернення стягнення на предмети іпотеки.

Оскільки відповідачі заборгованості не погасили, то позивач використав своє право на подачу у суд позову про звернення стягнення на іпотечне майно, шляхом проведення прилюдних торгів, для погашення указаної заборгованості.

Розрахунок кредитної заборгованості, за погашення якої ОСОБА_4 зобов’язався відповідати вказаним іпотечним майном, проведено відповідно до чинного законодавства та умов зазначених договорів .

Правильно встановивши такі обставини справи та надавши їм вірну правову оцінку суд першої інстанції обґрунтовано ухвалив рішення про звернення стягнення на іпотечну квартиру, шляхом проведення прилюдних торгів, для погашення вказаної кредитної заборгованості ОСОБА_3 перед банком.

Посилання відповідача ОСОБА_4 на незаконність надання кредиту в іноземній валюті безпідставне, оскільки чинним законодавством України такої заборони не встановлено.  

Так, ст. 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня, але при цьому не встановлено якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Основним законодавчим актом, який регулює такі правовідносини є Декрет Кабінету Міністрів України ,,Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. (далі - Декрет КМУ) (з наступними змінами).

Ст. 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

При цьому ст. 2 Закону України ,,Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р. (з наступними змінами (далі – Закон)   встановлено, що кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Згідно ст. 5 указаного Декрету КМУ операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 цього ж Декрету.

Відповідно до п .2.3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене Постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 р. і зареєстроване в Міністерстві юстиції України 21 серпня 2001 р., за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, в тому числі, здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Отже, за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банком кредитування в іноземній валюті є наявність у нього генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.

При видачі позивачці кредиту в доларах США відповідач мав усі необхідні на той час дозволи.   Зокрема: Банківську ліцензію №75, видану Національним банком України 28 жовтня 1991 р. на право здійснювати банківські операції, визначені частиною першою та пунктами 5-11 ч. 2 ст. 47 указаного Закону;   Письмовий дозвіл Національного банку України №75-2 від 24 грудня 2001 р., на право здійснення операцій визначених пунктами 1-4 частини другої та частиною четвертою статті 47 названого Закону;   Додаток до дозволу Національного банку України №75-2 від 19 листопада 2002 р. з правом залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.

Посилання апелянта на порушення позивачем положень Закону України ,,Про захист прав споживачів” правильно не був взятий до уваги місцевим судом, оскільки перед укладенням кредитного договору ОСОБА_3 були роз’яснені можливі валютні ризики, вона мала можливість передбачити зміну курсу гривні по відношенні до долара США, виходячи з ситуації в Україні та динаміка зміни курсів з моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації. Крім того, ніщо не перешкоджало позивачці отримати кредит у національній валюті.

Зміна назви позивача з АКІБ ,,УкрСиббанк" на ПАТ ,,УкрСиббанк" та її  юридична реєстрація проведені у відповідності до чинного законодавства і підтверджені наявними у справі необхідними документами.

Розгляд справи місцевим судом у відсутності апелянта саме по собі не може бути підставою для скасування оскарженого рішення, оскільки після змін, внесених у ЦПК України Законом України ,,Про судоустрій та статус суддів" від 7 липня 2010 р., який набрав чинності з  30 липня 2010 р., виключена можливість апеляційного суду скасувати рішення місцевого суду з направленням справи на новий розгляд. У цьому випадку апелянт має право на подання до апеляційного суду всіх доказів, які він не міг подати до суду першої інстанції, чим він скористався в повній мірі.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують указаних висновків місцевого суду, а тому не можуть бути підставою для скасування рішення, ухваленого з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313 - 316 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, а рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 25 серпня 2010 р. залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: