Справа №22ц-7975/08 Головуючий у першій інстанції Лисенко М.Є.
Категорія 46 Суддя-доповідач апеляційного суду Козаченко В.І.
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
11 листопада 2010 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:
головуючого Козаченка В.І.,
суддів: Довжук Т.С., Мурлигіної О.Я.,
при секретарі судового засідання Голубкиній О.О.,
за участю: позивачки ОСОБА_3, її представника ОСОБА_4, відповідача ОСОБА_5 та його представника ОСОБА_6,
розглянувши в відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 3 серпня 2010 р. за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про визнання прав власності на частину житлового будинку,
В С Т А Н О В И Л А :
5 липня 2010 р. ОСОБА_3 пред’явила у суді позов до ОСОБА_5 про визнання за нею права власності на ј частку житлового будинку АДРЕСА_1.
Позивачка зазначила, що з 16 жовтня 1982 р. по 29 червня 2005 р. вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем, а потім, ще до вересня 2009 року, проживала з ним однією сім'єю без реєстрації шлюбу в указаному будинку.
Цей будинок відповідач отримав у 2006 році в спадок, від своєї матері. За час спільного проживання вона разом з відповідачем провели значні ремонти та перебудову цього житла, а тому, посилаючись на норми СК України, позивачка просила суд визнати за нею право власності на ј частку вказаного будинку.
Рішенням Снігурівського районного суду Миколаївської області від 3 серпня 2010 р. позов задоволено та вирішено питання розподілу судових витрат.
В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на неправильне застосування місцевим судом норм матеріального права та порушення вимог процесуального права, просив оскаржене рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Вислухавши суддю – доповідача, пояснення сторін, дослідивши надані докази та перевіривши законність і обґрунтованість рішення місцевого суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, місцевий суд керувався нормами СК України та вважав, що майно подружжя, а також майно, набуте жінкою і чоловіком, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, є їх спільною сумісною власністю. У разі поділу такого майна частки чоловіка та жінки є рівними. А тому вважав, що участь позивачки у ремонті та перебудовах спірного будинку дає підставу для визнання за нею права власності на його ј частку.
Між тим, з такими висновками місцевого суду повністю погодитися не можна, оскільки він, всупереч вимогам ст. 212 ЦПК України, дійшов до них через неповне з’ясування обставин, що мають суттєве значення для справи, та як наслідок - неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні відносини.
Так, відповідно до роз’яснень, викладених у пункті 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. ,,Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" (з наступними змінами і доповненнями), відповідно до ст. 12 Закону України ,,Про власність" у приватній власності громадян можуть знаходитись жилі будинки, збудовані на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці або придбані на законних підставах, наприклад, за договором купівлі-продажу, міни, дарування, за правом спадщини.
Оскільки згідно зі ст. 17 ЗК і ст. 14 Закону України ,,Про власність" земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом.
Згідно зі статтями 16 і 17 Закону України ,,Про власність", таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велось подружжям в період шлюбу - жилий будинок у зв'язку з цим є їх спільною сумісною власністю, або велось за рахунок спільної праці членів сім'ї - жилий будинок стає їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними.
Інші особи, які приймали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю будинку), якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно.
Таке ж право за цих умов належить членам сім'ї власника жилого будинку, якщо вони приймали участь лише у будівництві підсобних будівель (літньої кухні, сараю, тощо) і підсобних приміщень або коли їх затрати на ремонт жилого будинку перевищували покладений на них ст. 156 ЖК обов’язок.
З матеріалів справи вбачається, що сторони вступили в зареєстрований шлюб 16 жовтня 1982 р. і мають від нього двох дітей: дочку ОСОБА_7 та сина ОСОБА_8, відповідно, 1983 і 1986 років народження. Рішенням Снігурівського районного суду Миколаївської області від 3 серпня 2010 р. указаний шлюб розірвано, однак, реєстрація розірвання шлюбі проведена лише 29 червня 2005 р.
З 24 березня 1983 року до теперішнього часу позивачка значиться зареєстрованою в спірному будинку, але проживала в ньому лише до вересня 2009 р.
Вказаний будинок належав ОСОБА_9 (матері відповідача) : 1/2 частина - на підставі рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 9 лютого 1987 р., 1/6 частина - на підставі договору дарування, посвідченого Снігурівською держнотконторою 22 травня 1987 р., 1/6 частина - на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Снігурівською держнотконторою 20 травня 1987 р., та 1/6 частина - на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Снігурівською держнотконторою 13 травня 1987 р. Право власності було зареєстровано Снігурівською філією Миколаївського міжміського бюро технічної інвентаризації, відповідно, 12 березня, 18 травня і 4 червня 1987 р.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 померла, не залишивши заповіту щодо спадкового майна. В зв’язку з чим, 12 лютого 2007 р. держаний нотаріус Снігурівської державної нотаріальної контори Миколаївської області видав відповідачу Свідоцтво про право на спадщину за законом, за яким він, як син покійної, отримав у власність указану нерухомість з господарськими та побутовими будівлями і спорудами. Зокрема: житловий кам’яний будинок, зазначений на плані Літ. А-1, загальною площею 61,3 кв. м, у тому числі житловою площею 43,8 кв. м, сіни Літ. а-1, сараї Літ. Б-1, К-1, Ж-1, літню кухню Літ. Б-1, 3-1, вбиральню Літ. Г-1, погріб Літ. Д-1, яму погріба Літ. Е-1, ворота №3, басини №4, №6, замощення І, забору №1. Вартість спадкового майна становила 36028 грн.
Позовні вимоги позивачки зводилися до визнання за нею права власності на 1/4 частину спірного будинку з підстав, передбачених ст. 74 СК України, з посиланням на те, що після отримання відповідачем у спадщину вказаного будинку вона продовжувала спільно з ним проживати до вересня 2009 року і за цей час вони спільною працею та за спільні кошти добудували веранду, гараж, сарай, времянку та здійснили ремонт будинку. Тому його вартість тепер становить 75094 грн.
Відповідно до ст. ст. 70, 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, то майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. В разі поділу такого майна, частка майна жінки та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними. На таке майно поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Зокрема, про те, що істотне збільшення його вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності.
Водночас ч. 2 ст. 59 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Належних та допустимих доказів, які б підтвердили позовні вимоги, позивачка не надала, а показання свідків про період спільного проживання сторін не може слугувати підставою для вирішення питання про право власності.
Натомість, з матеріалів інвентарної справи на вказаний будинок вбачається, що вказані у позові побудови, які позивачка вважає такими, що зведені за час її спільного проживання з відповідачем, були побудовані значно раніше.
Так, рішенням Снігурівського міськвиконкому від 12 жовтня 1987 р. земельна ділянка, площею 1472 і 418 кв. м, на якій розміщений спірний будинок, передано в користування ОСОБА_9
Самовільно побудований на вказаній земельній ділянці гараж був узаконений рішенням того ж виконкому ще 5 травня 1987 р., як побудований ОСОБА_11 (батьком відповідача) в період оформлення прав власності на покійну.
Той же виконком, рішенням від 12 березня 1991 р., дозволив та узаконив будівництво ОСОБА_9 господарських побудов (сараю), котельної, веранди, туалету і погребу.
Времянка, на яку вказує позивачка, в технічному паспорті на спірний будинок не значиться, оскільки є самочинною побудовою.
Проведення ремонтів об’єктів указаної нерухомості було обов’язком позивачки, передбаченим ст. 156 ЖК України.
Збільшення вартості спірного будинку станом на липень 2010 р. в порівнянні з липнем 2006 р. пояснюється загальним зростанням вартості нерухомого майна в Україні, оскільки з довідки БТІ від 2 листопада 2010 р. вбачається, що нова вартість будинку була визначена 5 липня 2010 р. із застосуванням індексаційного коефіцієнта 3,24.
Вимог до колишніх власників спірного будинку про відшкодування їй затрат на будівництво указаних об’єктів позивачка не заявляла. Не ставить вона таких вимог і до відповідача, як спадкоємця указаних власників.
Однак, ухвалюючи рішення суд першої інстанції не звернув належної уваги на вказані обставини справи, не перевірив їх належними доказами, а тому неправильно застосував норми матеріального права та ухвалив рішення, яке не можна визнати ні законним, ні обґрунтованим.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що позивачка не довела своїх позовних вимог, в зв’язку з чим, рішення суду першої інстанції відповідно до вимог пунктів 1, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313 - 316 ЦПК України року, колегія суддів
В И Р І Ш И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.
Рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 3 серпня 2010 р. скасувати та ухвалити нове рішення.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про визнання прав власності на частину житлового будинку відмовити.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: