ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

Вищий  господарський  суд  України  у  складі  колегії  суддів:

В С Т А Н О В И В:

В листопаді 2005 р. Товариство звернулось до суду з позовом про стягнення з Підприємства 28251,36 грн. заборгованості з підстав неналежного виконання відповідачем грошового зобов’язання по оплаті товарно-матеріальних цінностей (склобій зелений), поставлених Товариством та прийнятих Підприємством у відповідності до витратної накладної № 732 від 25.11.2004 р. та довіреності на отримання товарно-матеріальних цінностей серії ЯИФ № 198703 від 25.11.2004 р.

Підприємство проти пред’явлених вимог заперечувало та посилалось, зокрема, на те, що між сторонами укладено не договір купівлі-продажу, а договір комісії; позивачем не доведено фактичне відвантаження товару.

Рішенням господарського суду Донецької області від 31.03.2006 р. (суддя Манжур В.В.), залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 21.06.2006 р. (судді: Дзюба О.М., Діброва Г.І., Стойка О.В.), в позові відмовлено.

Не погоджуючись з постановою, Товариство звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення і постанову скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням судами норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши пояснення представника позивача, розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи із наступного.

Приймаючи рішення та постанову про відмову в позові суди вказали на недоведеність позовних вимог з урахуванням того, що позивачем не надано належних доказів в підтвердження факту поставки товару автомобільним транспортом або залізничним транспортом, а в накладній № 732 від 25.11.2004 р. відсутній підпис особи, що відпустила товар.

Проте, із наведеною мотивацією погодитись не можна.

Згідно положень ч. 2 ст. 1115 ГПК України касаційна інстанція перевіряє юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні та постанові господарських судів.

Відповідно до роз’яснень, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. № 11 “Про судове рішення” зі змінами та доповненнями, рішення є законним  тоді,  коли  суд,  виконавши  всі  вимоги процесуального  законодавства  і  всебічно перевіривши обставини,  вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати. Мотивувальна частина рішення повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права, на підставі яких визначено права і обов'язки сторін у спірних правовідносинах. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Резолютивна частина рішення повинна містити чіткі та безумовні висновки, що ґрунтуються на аналізі та оцінці фактичних обставин викладених у його мотивувальній частині, та відповідати застосованим до спірних відносин нормам права.

Прийняті у справі рішення та постанова вказаним вимогам не відповідають.

Вирішуючи спір по суті заявлених вимог та переглядаючи рішення в апеляційному порядку суди першої і апеляційної інстанцій неправильно визначили межі предмету доказування у справі та невірно розподілили між сторонами обов'язок доказування, тобто належним чином не визначили, які юридичні факти повинен довести позивач або відповідач.

Відповідно до приписів ст. ст. 45, 47, 43 ГПК України судові рішення приймаються судом за результатами обговорення усіх обставин справи та за умови здійснення за своїм внутрішнім переконанням оцінки доказів, що ґрунтується на  всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

За загальними правилами судового процесу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (стаття 33 ГПК України).

Виходячи з цього, у даній справі позивач повинен був довести виконання обов’язку по здійсненню поставки товару.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Відповідно до ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

В силу ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Товариство звернулось до суду з позовом про стягнення грошових коштів, мотивуючи вимогу виникненням між сторонами зобов’язальних відносин купівлі-продажу (поставки).

Відповідно до ч. 1 ст. 265 ГК України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Такий договір, як двосторонній правочин, є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов’язань, а саме майново-господарських зобов’язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 ГК України (ст. ст. 11, 202, 509 ЦК України).

В силу ч. 1 ст. 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Згідно ч. 1 ст. 197 ГК України господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання.

В силу ч. 2 ст. 712 ЦК України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Стаття 664 ЦК України визначає момент виконання обов'язку продавця передати товар. Так, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування. Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов'язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві.

Таким чином, оскільки договором не встановлений обов'язок продавця доставити товар покупцю, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент надання товару в розпорядження покупця.

Згідно ч. 1 ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Факт вручення товару у такому випадку засвідчується, зокрема, довіреністю на одержання цінностей.

Бланк довіреності на одержання цінностей (типова форма № М-2) визначений Інструкцією про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей (надалі –Інструкція), яка затверджена наказом Міністерства фінансів України від 16.05.1996 р. № 99 і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 12.06.1996 р. за № 293/1318.

Відповідно до пунктів 1, 2 Інструкції остання поширюється на підприємства, установи та організації, їхні відділення, філії, інші відособлені підрозділи та представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності. Сировина, матеріали, паливо, запчастини, інвентар, худоба, насіння, добрива, інструмент, товари, основні засоби та інші товарно-матеріальні цінності, а також нематеріальні активи, грошові документи і цінні папери (надалі - цінності) відпускаються покупцям або передаються безплатно тільки за довіреністю одержувачів.

Відповідно до п. 13 цієї Інструкції довіреність, незалежно від строку її дії, залишається у постачальника при першому відпуску цінностей.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем (постачальник) до суду в обґрунтування своїх вимог подано довіреність на одержання цінностей (склобій зелений) серії АИФ № 198703 (типова форма № М-2), яка видана 25.11.2004 р. та дійсна до 05.12.2004 р. Довіреність видана Підприємством, підписана та засвідчена печаткою. Крім того, позивачем подано видаткову накладну № 732 від 25.11.2004 р., в якій визначено найменування товару, кількість та ціну. В накладній містяться підписи директора та головного бухгалтера Товариства, а також підпис представника Підприємства у графі “отримав”. Накладна скріплена печатками сторін.

Судами в процесі розгляду справи довіреність на одержання цінностей не досліджувалась, юридична оцінка не надавалась, а висновки судів про те, що підпис та печатка Підприємства на накладній свідчить про одержання самої накладної, а не товару, не ґрунтується на матеріалах справи та нормах матеріального права. При цьому, суди безпідставно поклали на позивача обов’язок доказування подальшого транспортування товару, після його отримання відповідачем.  

Водночас, позивач посилався на виконання ним обов’язку по наданню товару, найменування, кількість та ціну якого сторони визначили у накладній, в розпорядження покупця, та вказував, що факт вручення товару засвідчується довіреністю на одержання цінностей, оригінал якої зберігався у Товариства.

Приймаючи рішення та постанову суди необґрунтовано поклали на позивача обов’язок доказування обставин транспортування товару, не надали належну юридичну оцінку відносинам сторін з огляду на наявність у позивача оригіналу довіреності на одержання цінностей із накладною, в якій міститься підпис та печатка відповідача про одержання товару, неповно дослідили фактичні обставини справи, що призвело до неналежного з'ясування дійсних прав і обов'язків учасників спірних відносин та неправильного застосування матеріального закону, що регулює спірні правовідносини, а також порушення норм процесуального права.

Згідно ст. ст. 1115, 1117 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду. Касаційна інстанція не має права встановлювати або  вважати доведеними обставини, які не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над  іншими, збирати  нові докази або додатково перевіряти докази.

У зв’язку із вищевикладеним колегія суддів вважає, що приймаючи рішення та постанову, суди надали неповну та невірну юридичну оцінку обставинам справи, порушили і неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, в зв’язку з чим, враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції (ст.1117 ГПК України), рішення та постанова підлягають скасуванню, а справа передачі на новий розгляд місцевому господарському суду.

При новому розгляді справи місцевому господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з’ясувати та перевірити всі фактичні обставини справи, витребувати та надати об’єктивну оцінку доказам, які мають юридичне значення для її розгляду, правильно застосувати норми матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11110, 11111 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Спільного підприємства з іноземними інвестиціями “СКЛО” у формі ТОВ задовольнити частково.

Рішення господарського суду Донецької області від 31.03.2006 р. та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 21.06.2006 р. у справі № 16/436 скасувати.

Справу передати на новий розгляд до господарського суду Донецької області.

Головуючий, суддя                                                                      О. Подоляк   

С у д д і:                                                                                          Т. Гоголь

                                                                                                        Т. Добролюбова