КОПІЯ

                                                                                                                             Справа № 2 – 555

                                                                                                                               2010 рік

                                                       Р  І  Ш  Е  Н  Н  Я

                                        І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

1 листопада 2010 року  

Іллінецький районний суд Вінницької області   в складі:

головуючого судді Димбіцького Ю.В.

при секретарі  Телевань С.В.,

розглянувши  у  відкритому  судовому  засіданні  в  м.Іллінці  цивільну справу  за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Приватного акціонерного товариства “АІСЕ Україна” про визнання угоди недійсною та зобов’язання повернути грошові внески,

                                                         В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, у судовому засіданні свої позовні вимоги підтримала і пояснила, що 26 грудня 2006 року між її чоловіком ОСОБА_2 та ПрАТ „АІСЕ Україна" було укладено угоду № 142961 із додатками до неї  №1 і №2 про надання послуг, спрямованих на придбання ним автомобіля за допомогою системи «Автоплан», організованої ЗАТ«АІСЕ Україна».

Зазначена угода була укладена ОСОБА_2 під час перебування із нею у шлюбі, без її відома та згоди, чим було грубо порушено її майнові права та вимоги чинного законодавства.

Так із положень вказаного договору  вбачається, що автоплан - це один зі способів купівлі автомобіля, іншими словами «купівля у групах», яка полягає у виплаті вартості автомобіля невеликими щомісячними платежами. Принципи такої купівлі наступні: збирається група людей, які бажають придбати конкретну марку/модель автомобіля; кожний із участників групи платить внески, таким чином збирається сума грошей; за ці гроші куратор системи придбаває автомобілі, які згодом розігруються між учасниками групи.

В період із 2007року по 2009 рік її чоловіком на рахунок ЗАТ «АІСЕ Україна» було внесено 26 768 грн. 93 коп, в тому числі одноразова оплата (вступний внесок) в розмірі 1488 грн. 06 коп.

Ч.5 ст.203 ЦК встановлено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Предметом же даного договору є придбання автомобіля марки ЗАЗ, модель «Ланос» через ЗАТ «АІСЕ Україна», а не надання послуг останнім на придбання транспортного засобу, оскільки гроші за нього вносилися учасником системи безпосередньо відповідачу на його рахунок у банку платежами, визначеними угодою, а не виробнику, імпортеру чи дистриб'ютору. І саме придбання автомобіля є реальним настанням правових наслідків, обумовлених угодою.

Ст.60 СК України та ч.3 ст.368 ЦК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, не залежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу), якщо інше не встановлено договором або законом.

Письмовий договір щодо встановлення правового режиму майна, а саме грошей, між нею та чоловіком не укладався, тому внесені ним гроші є їхньою спільною сумісною власністю.

Ст.57 СК України встановлений вичерпний перелік підстав для визнання майна особистою приватною власністю дружини,чоловіка.

Ст.65 СК України та ст.369 ЦК України передбачено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.   Згода на укладення договору,   який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріального посвідчена. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Вартість автомобіля становить 45 250 грн., це свідчить про значну цінність майна переданого в заставу. Отже угода виходить за межі дрібної побутової, тому її згода повинна була бути обов'язково отримана для її укладення. Відсутність такої згоди свідчить про недійсність угоди № 142961 від 26 грудня 2006 року із відповідними додатками.

У ст.203 ЦК України, в якій визначено основні критерії чинності правочину, зазначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст.ст.203, 204 ЦК України підстави і наслідки недійсності правочину можуть бути передбачені винятково законами. Проте положення зазначених статей необхідно застосовувати з урахуванням ст.4 ЦК України, виходячи з буквального тлумачення норм ст.ст.4, 203 ЦК України, де зазначено, що зміст правочину має відповідати: ЦК України; іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України; актам Президента України у випадках, встановлених Конституцією; постановам Кабінету Міністрів України; актам органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, що видаються у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом.

Таким чином, враховуючи загальні принципи цивільного права, правочини не повинні суперечити положенням законів, галузевих законодавчих актів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.

Згідно з ч.1 ст.215 ЦК України, недодержання сторонами або стороною в момент вчинення правочину вимог, встановлених частинами 1 - 3, 5, 6 ст.203 ЦК України, як правило, має наслідком визнання правочину недійсним.

Згідно ст.216 ЦК України, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Крім того, угода № І42961 від 26 грудня 2006 року з додатками №№ 1,2, які є невід'ємною її частиною, підписана невідомою особою, прізвище, ім'я та по-батькові якої не вказано. В угоді є лише підпис, скріплений печаткою.

Ч. 2 ст.207 ЦК України передбачено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.   Відповідно до ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення. Ст.16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого майнового інтересу.  

Тому ОСОБА_1 просить суд визнати угоду № 142961 від 26 грудня 2006 року з додатками №1 і №2 до неї про придбання автомобіля за допомогою системи «Автоплан», укладену між ОСОБА_2 та ЗАТ «АІСЕ Україна», недійсною. Зобов'язати ЗАТ  «АІСЕ Україна» повернути ОСОБА_2 26 768 грн. 98  коп. та сягнути із ОСОБА_2 та ЗАТ «АІСЕ Україна» понесені нею судові витрати, а саме: державне мито в розмірі 8 грн. 50 коп. та 37 (тридцять сім) грн. витрат на інформайно-технічне забезпечення судового процесу, стягнути з ОСОБА_2 та ЗАТ «АІСЕ Україна» понесені нею юридичні витрати в розмірі 3 000 (три тисячі) грн.

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні позов визнав повністю, проти його задоволення не заперечує.

Представник відповідача ПрАТ “АІСЕ України” за довіреністю Сенченко О.М. позову не визнав, подав на нього до суду письмове пояснення та заперечення, в якому вказав, що у зв'язку із прийняттям Верховною Радою України Закону України "Про акціонерні товариства" №514-ІУ від 17.09.2008 року, ЗАТ "АІСЕ Україна" внесло та зареєструвало зміни в назві організаційно-правової форми товариства. Таким чином, починаючи з 24 лютого 2010 року, новою назвою організаційно-правової форми товариства є Приватне акціонерне товариство "АІСЕ Україна", скорочена форма ПрАТ "АІСЕ Україна".

Ознайомившись із доводами позову, він вважає їх необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню у повному обсязі із наступних підстав.

Так, 26 грудня 2006 року між ОСОБА_2 та ЗАТ "АІСЕ Україна" була укладена Угода №142961 з додатками №1 і №2 до неї про придбання автомобіля за допомогою системи «Автоплан».

Дана Угода укладена в рамках створеної ЗАТ "АІСЕ Україна" в Україні системи продажу автомобілів Автоплан. Вказана система відома під назвою "придбання в групах" в багатьох країнах світу, зокрема в Аргентині, Португалії, Бразилії, Угорщині, Польщі і інших країнах.

 Подібна система полягає у створенні групи покупців, які бажають придбати товар високої вартості, наприклад, автомобіль, і які стають учасниками системи. Система встановлює відповідні механізми, які забезпечують придбання кожним із учасників, які не мали можливості придбати автомобілі шляхом повної сплати їх вартості, автомобіля шляхом сплати його ціни невеликими щомісячними внесками протягом декількох років. Дана система вже існує понад 10 років.

При виконанні договорів з учасниками, укладеними в рамках системи Автоплан, відповідач надає учасникам послуги, що направлені на придбання автомобіля на основі системи Автоплан. Ці послуги полягають в формуванні груп учасників, організації і проведенні в групах жеребкувань і аукціонів, а також інших послуг, передбачених угодою.

Угода, укладена з ОСОБА_2, як клієнтом системи Автоплан, повністю відповідає  діючому законодавству України.

Позивачем не заявлено жодної, передбаченої законом підстави, за якої угоду можна б було визна недійсною. Також не доведено, що кошти, сплачені ОСОБА_2, належали йому і позивачу на праві спільної сумісної власності, або, що він діяв всупереч волі дружини, яка не надавала йому повноважень укладати угоди щодо сімейного майна.

Не зрозумілим також є те, як дружина не знала про кореспонденцію, яка направлялася на їхню адресу проживання пртягом двох з  половичною років, а також те, яким чином чоловік позивачки приховував від своєї дружини частину сукупного сімейного доходу тривалий час після укладення угоди.

Отже, відсутність з боку позивачки протягом тривалого часу будь-яких дій та заперечень з приводу вирішення питання щодо розпорядження її чоловіком спільним майном, а саме частиною сукупного сімейного доходу, свідчить про те, що вона була згідна на укладення угоди.

Тому просить суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1

Заслухавши пояснення сторін, оглянувши заперечення відповідача, дослідивши письмові докази, а саме: копію угоди №142961 від 26 грудня 2006 року (а.с.7 - 9), копії квитанцій (а.с.10 - 16), копію свідоцтва про одруження (а.с.17), копію договору про надання правової допомоги від 26 квітня 2010 року (а.с.18), суд вважає, що вимоги позивача є недоведеними, тому у задоволенні позову слід відмовити із наступних мотивів.

 На цей час спеціальне законодавче регулювання відносин, що є пердметом спору та подібних відносин в Україні відсутнє.

Відповідно до п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12 квітня 1996 року "Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів", у тих випадках, коли в чинному законодавстві немає спеціальних норм щодо укладеної сторонами угоди, суд застосовує загальні положення про зобов’язання, передбачені главами 14-19 ЦК УРСР (відповідно 54-83 Цивільного кодексу України).

Укладена ЗАТ "АІСЕ Україна" угода із учасниками регулюється як Цивільним кодексом України, так і спеціальними нормами законів, зокрема, ст.ст. З, 5 Закону України "Про підприємництво", ст.ст.21, 23 Закону України "Про підприємства в Україні".

Із набранням чинності ЦК України від 16 січня 2003 року та ГК України від 16 січня 2003 року, підприємницька діяльність ПрАТ "АІСЕ Україна" не вступила в протиріччя з новими законами. Діяльність ЗАТ "АІСЕ Україна" базується на ряді норм зазначених кодексів, що гарантують товариству його існування на ринку України, а саме:  п .п.3, 4 ст.3 ЦК України, які гарантують "свободу договору" та "свободу   підприємницької діяльності, яка не заборонена законом"; п. 1  ст.6 ЦК України, яка передбачає, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства", тобто ст.З ЦК України; п.1 ст.12 ЦК України, де зазначено, що "особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд";   ст.627 ЦК України, відповідно до якої "сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору"; п.1 ст.43 ГК України, де зазначено, що "підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом"; п.1 ст.44 ГК України, який гарантує підприємцю "вільний вибір видів підприємницької діяльності" та "самостійне формування програми діяльності"; п.2 ст.67 ГК України, в якій зазначено, що підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Таким чином, угоди, які укладаються з клієнтами системи Автоплан повністю відповідали і відповідають діючому законодавству України.

Щодо п ідписання та виконання угоди №142961, укладеної між ЗАТ "АІСЕ Україна" та ОСОБА_2 26 грудня 2006 року, то вона складається: з основного тексту, додатку № 1 (анкети учасника) та додатку № 2 (правила здійснення діяльності "Автоплану"). Всі додатки підписані сторонами і є невід'ємними частинами угоди. Відповідно до ст.6 угоди "підписання Угоди, а також Додатків до неї є свідченням того, що сторони повністю зрозуміли усі визначення, умови та зміст Угоди та додатків до неї". Опис послуг приведено детально, щоб виключити необхідність їх усного тлумачення та уникнення подальших непорозумінь між сторонами з приводу трактування умов угоди.

Угоду № 142961 було включено до Групи № 573 та надано порядковий номер 132 у цій групі.При укладенні Угоди у відповідності до ст.2 додатку №2 учасником було сплачено вступний внесок у розмірі 1488 грн. 06 коп.

Надалі учасник був зобов'язаний сплачувати щомісячні внески відповідно до умов угоди. Усі внески учасниками системи сплачуються у відділеннях Ощадного банку на території України та акумулюються на розрахунковому рахунку ЗАТ "АІСЕ Україна" в ОПЕРУ Ощадного банку. Кожен щомісячний повний внесок містить складові чітко зазначені у додатку №1 до угоди, а саме: чистий внесок у розмірі 1,1905 % від ціни автомобіля у поточному місяці, що є власне сплатою за автомобіль, щомісячні адміністративні витрати у розмірі 0,35% від ціни автомобіля у поточному місяці плюс ПДВ, що є платою за послуги фірми.

Вимоги позивача визнати угоду недійсною є безпідставними. Позивач в своєму прзові посилається на порушення відповідачем ст.65 СК України під час укладення угоди, однак таке твердження є необгрунтованим та безпідставними, виходячи з наступного.

 Згідно ст.ст.30, 34 ЦК України, особи, що досягли 18-річного віку здатні своїми діями набувати не тільки цивільні права, а й обов’язки. Підписавши угоду, ОСОБА_2 прийняв на себе не лише певні права, а набув ще певних обов'язків. Отже, виходячи із цього, підпис є фактом його волевиявлення і прийняття усіх умов угоди.

Згідно ст.627 ЦК України, сторони є вільними в укладанні договору, визначенні умов договору.

Ст. 65 СК України встановлено, що при укладанні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Тобто, зазначеною нормою встановлено, що будь-яка угода, укладена одним з подружжя є такою, що вчинена за згодою другого з подружжя. При цьому, жодним нормативно-правовим актом не передбачений обов'язок суду визнати договір недійсним, як такий, що вчинений одним з подружжя без згоди іншого з подружжя.

Відповідно до п.2 ст.61 СК України, об'єктами права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету. В своїй позовній заяві позивач жодним чином не доводить того, що гроші на сплату послуг по угоді № 142961 взяті виключно з сімейного бюджету.

Відповідно до ст.57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:   майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але не на підставі договору дарування або в порядку спадкування;   майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.   Особистою приватною власністю дружини/чоловіка є премії, нагороди, які він/вона одержали за особисті заслуги,   кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй/йому належала, а також як відшкодування завданої їй/йому моральної шкоди, страхові суми, одержані нею/ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини/чоловіка майно, набуте нею/ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску є його особистою приватною власністю.

Всупереч ст.10 ЦПК України позивач жодним чином не довів, що кошти, сплачені ОСОБА_2 за угодою з ЗАТ "АІСЕ Україна", були спільною сумісною власністю її та ОСОБА_2

Ч.3 ст.215 ЦК України передбачає, якщо недійсність правочину прямо не встановлено законом, але одна із сторін або заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний недійсним.

В той же час, позивач не наводить жодних підстав, передбачених ст.203 УК України, за яких правочин міг би бути визнаний недійсним.

Суд вважає, що угода №142961 була вчинена із додержанням всіх вимог закону щодо дійсності правочину, а саме: зміст угоди не суперечить чинному законодавству; на момент укладення угоди ОСОБА_2 мав повний обсяг дієздатності; волевиявлення учасника було вільним; правочин спрямований на настання певних наслідків;   вказана угода, яка підписана батьками не суперечить правам та інтересам малолітніх та неповнолітніх чи непрацездатних.

Інших підстав для визнання недійсною угоди № 142961 від 26 грудня 2006 року між ЗАТ "АІСЕ Україна" та ОСОБА_2 чинним законодавством України не передбачено.

Таким чином, позивачем не заявлено жодної, передбаченої законом підстави   визнання угоди недійсною.

Ст.65 СК України також не дає такої підстави, вона лише встановлює право дружини (чоловіка) на звернення до суду. Підстави ж визнання недійсним правочину дружина (чоловік) мають бути обґрунтованими відповідно до цивільного законодавства, чого позивачем не зроблено, чим недодержано вимоги ст.ст.10, 60 ЦПК України.

Відповідно до ст.369 ЦК України, у разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Відповідно до ст.65 СК України, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

У п.7 Постанови Пленуму Верховного суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" № 9 від 06 листопада 2009 року визначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом., а у п.26  визначено, що якщо предметом правочину є майно, яке належить особам на праві спільної сумісної власності, інші співвласники відповідно до ч.2 ст.369 ЦК до участі у справі не залучаються, оскільки правочин щодо розпорядження спільним майном вважається вчиненим за згодою всіх співвласників.

Таким чином, для визнання правочину недійсним за ст.65 СК України позивачу необхідно було довести, що майно, тобто кошти, сплачені ОСОБА_2 за угодою, належали їй та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності. Однак цього зроблено не було.

Крім того позивач не довела, що ОСОБА_2, діяв всупереч волі дружини та що вона не надавала йому повноважень укладати угоди щодо сімейного майна.

Твердження позивача про те, що чоловік тривалий час приховував укладену угоду викликає сумнів, оскільки за умовами угоди ЗАТ "АІСЕ Україна" щомісячно направляло ОСОБА_2 квитанції на оплату послуг, а також інші повідомлення. Така кореспонденція направлялася на адресу проживання подружжя пртягом двох з  половичною років.  У зв’язку з цим є незрозуміло, яким чином ОСОБА_2 приховував від своєї дружини частину сукупного сімейного доходу такий тривалий час після укладення угоди.

Отже, відсутність з боку позивачки протягом тривалого часу будь-яких дій та заперечень з приводу вирішення питання щодо розпорядження її чоловіком спільним майном, а саме частиною сукупного сімейного доходу, свідчить про те, що вона була згодна на укладення угоди.

Крім того, предметом угоди № 142961 від 26 грудня 2006 року між ЗАТ "АІСЕ Україна" та ОСОБА_2 є виключно надання послуг.   Ч.3 ст.65 СК України передбачає, що лише "для укладання одним з подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і(або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово".

Згідно ст.1 угоди її предметом є надання послуг. Таким чином, угода № 142961 не потребує нотаріального посвідчення і, тим більше, державної реєстрації. Позивач також не доводить і того, що послуга, яку отримував ОСОБА_2 за угодою № 142961, є цінним майном.

Так само незрозумілими є посилання позивача на «значну цінність майна переданого в заставу», оскільки між ЗАТ "АІСЕ Україна" та ОСОБА_2 не укладалося жодного договору застави і ніяке майно, тим більше, цінне майно в заставу не передавалося.

Стосовно цінності послуг, що отримуються за угодою, то ПрАТ "АІСЕ Україна" вважає, що такі послуги не є цінним майном. А тому  для укладення угоди чинним законодавством України не вимагається письмова згода, відповідно ж до ст.65 СК України, навпаки, вважається, що ОСОБА_2 діяв за згодою дружини.

Отже, наявність чи відсутність згоди одного з подружжя при укладанні угоди іншим з подружжя не вимагається, оскільки згода надається одним з подружжя апріорі, тобто наявність такої згоди встановлено Законом.

Так, згідно з п. 17 Постанови Пленуму Верховного суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" № 9 від 06 листопада 2009 року вказано, що "Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч.1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи, який визнано недійсним".

Таким чином, як це передбачено ч.1. ст. 216 ЦК України, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послуг, то відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Угода № 142961 від 26 грудня 2006 року не є договором купівлі-продажу, а є угодою про надання послуг.

ПрАТ "АІСЕ Україна" не є виробником або продавцем автомобілів, а лише надає систему послуг спрямованих на придбання автомобіля у виробника або продавця за системою Автоплан.

Позовні вимоги ґрунтуються лише на вимозі повернути ОСОБА_2 всі сплачені за угодою кошти, що протирічить вищевказаному, а також вимогам цивільного законодавства.

У зв'язку з тим, що укладений договір, є договором про надання послуг, учасник –ОСОБА_2, отримав певні послуги від Фірми, які повинні бути компенсовані ним у разі визнання угоди недійсною.

Позивачем в позовній заяві зазначається, що при укладенні угоди № 142961 не дотримано вимоги ч.2 ст. 207 ЦК України, що угоду підписано невідомою особою, не вказані прізвище, імя та по-батькові. Такі твердження не відповідають дійсності, оскільки, відповідно до копії угоди №142961 від 26 грудня 2006 року (а.с.7-9), наданої позивачем, зазначено, що дана Угода укладена ЗАТ «АІСЕ Україна» в особі   продавця-консультанта ОСОБА_6, що діє на підставі довіреності.

Таким  чином, позивач вводить суд в оману щодо того, що угода укладена з порушеннями ч.2 ст.207 ЦК України.

Крім того, у юридичній практиці є новелою вимоги позивачки в частині стягнення коштів з відповідача на користь відповідача, адже відповідачем ОСОБА_2 не заявляються позовні вимоги стосовно стягнення з ПрАТ "АІСЕ Україна" коштів, сплачених за угодою. Відповідно, вимоги позивачки в частині зобов'язання ПрАТ "АІСЕ Україна" та ОСОБА_2, які є відповідачами по справі, виконати між собою правочин, який вони навіть і не мають бажання вчиняти, не кажучи вже про його виконання, і, який не порушує жодних прав позивача, ані відновлює начебто порушені права позивача, є  .

До того ж, угода № 142961 від 26 грудня 2006 року була розірвана за письмовою заявою ОСОБА_2 від 25 липня 2009 року. В своєму листі від 05 серпня 2009 року ЗАТ "АІСЕ Україна" підтвердило, що угоду розірвано та повідомило ОСОБА_2, що сплачені ним чисті внески будуть повернуті відповідно до п. 14.2 ст. 14. додатку №2 до угоди.

Суд вважає, що пред'явлений позов не аргументований, жодна обставина, на яку посилається позивачка не доведена доказами, тому ОСОБА_1 слід відмовити у задоволенні позову до ОСОБА_2 та ПрАТ "АІСЕ Україна" повністю за безпідставністю позовних вимог.

    На підставі викладеного, керуючись ст. 65 СК України, ст.ст.203, 215, 369 ЦК України, ст.ст.209, 212 – 215 ЦП України,

В И Р І Ш И В:

Відмовити ОСОБА_1  у задоволенні позову до ОСОБА_2,  Приватного акціонерного товариства “АІСЕ Україна” про  визнання   угоди недійсною та зобов’язання повернути грошові внески, за безпідставністю позовних вимог.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Вінницької області шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення, а особи,  які брали  участь  у справі,  але  не  були  присутні  у  судовому  засіданні  під  час проголошення судового рішення,  можуть  подати  апеляційну  скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення через Іллінецький районний суд.

Головуючий:  /підпис/

Згідно з оригіналом:

Суддя Іллінецького

районного суду                                 Ю.В. Димбіцький