Справа  №  2 - 1244 / 2010 року

РІШЕННЯ

іменем України

3 листопада 2010 року                                                                   м. Ізюм

Ізюмський міськрайонний суд Харківської області у складі: головуючого судді Бутенка В.М.

при секретарі Єрданалян Т.А., судового розпорядника Гребенюк О.В.

за участю позивачки ОСОБА_1

за участю представника позивачки за довіреністю від 1.06.2010 року ОСОБА_2

за участі відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4

за участю представник відповідачів за договором від 5.06.2010 року ОСОБА_5

за участю представника третьої особи ВДВС за довіреністю від 2.09.2010 року Харіної Я.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ізюмі позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа відділ державної виконавчої служби Ізюмського міськрайонного управління юстиції Харківської області, третя особа Ізюмська державна нотаріальна контора, третя особа Комунальне підприємство «Ізюмське міське бюро інвентаризації» про визнання договору купівлі-продажу недійсним, -

в с т а н о в и в :

5 травня 2010 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаною позовною заявою, в обґрунтування своїх вимог позивачка та її представник вказують, що ОСОБА_1 перебувала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_3, від даного шлюбу мають двох доньок. В січні 2001 року шлюб між ними було розірвано. Згідно виконавчого листа №А-172/98 ОСОБА_3 зобов’язаний виплачувати їх аліменти на утримання дітей. З липня 2009 року відповідач ОСОБА_3 перестав сплачувати аліменти. Постановою державного виконавця Харіної Я.І. від 19 березня 2010 року було накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, яка належить відповідачу ОСОБА_3 на праві приватної власності, з метою примусового виконання зобов’язання зі сплати аліментів. Але, на початку квітня 2010 року, їй стало відомо про те, що відповідач ОСОБА_3 продав вказану квартиру ОСОБА_4 по договору купівлі-продажу квартири від 26 березня 2010 року, незважаючи на заборону відчуження майна.

ОСОБА_1 вважає, що даний правочин купівлі-продажу квартири є недійсним, тому що суперечить моральним засадам суспільства, оскільки вчинений батьком всупереч правам та інтересам його неповнолітньої доньки. Крім цього, відповідач ОСОБА_3 при укладанні договору купівлі-продажу квартири ввів в оману нотаріуса, який посвідчував правочин, і свідчив як продавець, що ця квартира до цього часу нікому іншому не продана, не подарована, не заставлена, в спорі, під забороною та в податковій заставі не перебуває, малолітніх та неповнолітніх осіб, які мають право на користування та проживання в квартирі не має, хоча достовірно знав, що на квартиру наяложено арешт.

Тому вона подала позов до суду.

У зв’язку з наведеним позивачка просить позовну заяву задовольнити і визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 від 26 березня 2010 року.

Представник позивачки ОСОБА_2 підтвердив доводи позивачки у повному обсязі (а.с. 91-92).

Відповідачі ОСОБА_3 і ОСОБА_4 позов не визнали, надали суду письмові заперечення на позов (а.с. 47-48), при цьому пояснили суду, що дійсно, 26 березня 2010 року, було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_3 і ОСОБА_4, який посвідчено у держнотконторі, проведена державна реєстрація договору. На час складання правочину – 26 березня 2010 року, вказана квартира належала на праві власності ОСОБА_3, в квартирі був зареєстрований і проживав лише сам ОСОБА_3, вказану квартиру ОСОБА_3 придбав у жовтні 2002 року після розірвання шлюбу з позивачкою ОСОБА_1, неповнолітня донька ОСОБА_7 проживала окремо від нього при матері і не мала права власності на цю квартиру. При здійснені правочину державний нотаріус перевіряла вказану квартиру на наявність заборони відчуження, але ніяких заборон не було. Про накладення арешту на вказану квартиру ВДВС на період 26.03.2010 року вони не знали і державний виконавець про це не повідомляв. Вважають, що державним виконавцем арешт на вказану квартиру було накладено після 26 березня 2010 року, після подачі договору і документів в МБТІ для державної реєстрації.

Представник відповідачів ОСОБА_5 підтримав відповідачів у повному обсязі.

Просять суд у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, судові витрати покласти на позивачку.

Представник третьої особи відділу державної виконавчої служби Ізюмського міськрайонного управління юстиції Харківської області (далі по тексту – ВДВС) Харіна Я.І. позовні вимоги підтримала, надала суду письмові пояснення та пояснила суду, що на виконанні у ВДВС із листопада 1998 року знаходиться виконавче провадження по стягненню аліментів з божника ОСОБА_3 на користь стягувача ОСОБА_1 на утримання дітей в 1/3 частини його доходів. 19.03.2010 року надійшла довідка з МБТІ про те, що ОСОБА_3 належить на праві власності квартира АДРЕСА_1, та у зв’язку з тим, що протягом тривалого часу боржником ОСОБА_3 аліменти не сплачувались, зростала заборгованість по аліментам, державним виконавцем було винесено постанову про арешт майна ОСОБА_3 від 19.03.2010 року та оголошення заборони на його відчуження, яку цього ж дня було витягом надіслано в МБТІ, письмом боржнику та внесено до реєстру (а.с. 70).

Ухвалою Ізюмського міськрайонного суду Харківської області залучені в якості третьої особи Ізюмська державна нотаріальна контора і в якості третьої особи Комунальне підприємство «Ізюмське міське бюро інвентаризації» (а.с. 44).

Представники третіх осіб Ізюмської державної нотаріальної контори і Комунального підприємства «Ізюмське міське бюро інвентаризації» в судове засідання не з’являлися, про час і місце судового розгляду повідомлялися, подавали письмові заяви про розгляд справи без їх участі (а.с. 59, 69).  

Заслухавши пояснення сторін та їх представників, пояснення представника ВДВС, покази свідка, вивчивши матеріали справи, суд не знаходить підстави для задоволення позову з наступних підстав.

Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини:

Судом установлено, що ОСОБА_1 і ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 21.04.1990 року, у шлюбі у них народилася донька ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 і донька ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 3, 6). 10 січня 2001 року відділом реєстрації актів громадянського стану м. Ізюм проведена реєстрація розірвання шлюбу між позивачкою ОСОБА_1 і відповідачем ОСОБА_3 (а.с. 7).

На виконанні ВДВС із листопада 1998 року знаходиться виконавче провадження по виконанню рішення Ізюмського міського суду № А-172/1998р. по стягненню аліментів з божника ОСОБА_3 на користь стягувача ОСОБА_1 на утримання дітей в 1/3 частини його доходів, заборгованість станом на 29.07.2009 року відсутня (а.с. 8, 14).

ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу недійсним (а.с. 3-4).

У пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз’яснено, що судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини — якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані — якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Згідно частини 3 статті 10, статті 31 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. У відповідності з частиною 1 статті 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, у межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідачу ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 30.10.2002 року належала на праві власності квартира АДРЕСА_1 (а.с. 76, 77-78).

Згідно статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частин 1,2,6 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Власник може чинити стосовно своєї речі усе, що не заборонено законом. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

10 березня 2010 року ОСОБА_3 звернувся до КП «Ізюмське МБТІ» про надання йому належних документів з реєстру на належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 для відчуження квартири (а.с. 79-81).

Відповідно до статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.  

Відповідно договору купівлі-продажу від 26 березня 2010 року ОСОБА_3, який мешкає в АДРЕСА_1, та гр. ОСОБА_4, який мешкає в АДРЕСА_2, уклали договір купівлі-продажу квартири, розташованої в АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_3. Цей договір посвідчено державним нотаріусом Ізюмської державної нотаріальної контори Харківської області, підписаний сторонами, зареєстровано в реєстрі за № 3-563 (а.с. 83-84, 10-11, 29-30).

Частиною 3 статті 640 ЦК України передбачено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації – з моменту державної реєстрації.  

26 березня 2010 року ОСОБА_4 звертався до КП «Ізюмське МБТІ» з документами про реєстрацію права власності на належну йому на праві власності квартири АДРЕСА_1 (а.с. 82).

20 квітня 2010 року КП «Ізюмське МБТІ» провели державну реєстрацію договору купівлі-продажу належної ОСОБА_4 на праві власності квартири АДРЕСА_1 (а.с. 31, 85).

Згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до статті 60 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Зазначених у позові обставин, що даний правочин купівлі-продажу квартири є недійсним, тому що суперечить моральним засадам суспільства, оскільки вчинений батьком всупереч правам та інтересам його неповнолітньої доньки, позивачкою не доведено.

Крім цього, і інші обставини, що відповідач ОСОБА_3 при укладанні договору купівлі-продажу квартири ввів в оману нотаріуса, який посвідчував правочин, і свідчив як продавець, що ця квартира до цього часу нікому іншому не продана, не подарована, не заставлена, в спорі, під забороною та в податковій заставі не перебуває, малолітніх та неповнолітніх осіб, які мають право на користування та проживання в квартирі не має, хоча достовірно знав, що на квартиру накладено арешт, - позивачка ОСОБА_1 не довела, чим не виконала вимоги статті 10 ЦПК України, відповідно до якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

З наданої копії постанови державного виконавця Харіної Я.І. від 19 березня 2010 року вбачається, що державним виконавцем було накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, яка належить відповідачу ОСОБА_3 на праві приватної власності, з метою примусового виконання зобов’язання зі сплати аліментів (а.с. 9).

Але, представник третьої особи ВДВС Харіна Я.І. вказала, що у зв’язку із збоєм комп’ютерної програми при внесення до реєстру оголошення заборони на відчуження майна ОСОБА_3, у державного нотаріуса 26 березня 2010 року цю заборону не показало, тому нотаріус оформила правочин.        

Ці пояснення ВДВС, пояснення відповідачів, що внесення до реєстру оголошення заборони на відчуження майна ОСОБА_3, у державного нотаріуса 26 березня 2010 року не було, підтверджується самим правочином і відповідями ВДВС на адресу держнотконтори від 16.04.2010 року і на ім’я ОСОБА_1 від 16.04.2010 року (а.с. 12, 13).

Крім цього, пояснення позивачки спростовуються також поясненнями відповідачів про те, що вони на 26.03.2010 року достовірно не знали, що на квартиру накладено арешт, що при укладанні договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_3 не міг ввести в оману нотаріуса, який посвідчував правочин, і він свідчив як продавець, що ця квартира до цього часу нікому іншому не продана, не подарована, не заставлена, в спорі, під забороною та в податковій заставі не перебуває, що дійсно малолітніх та неповнолітніх осіб, які мають право на користування та проживання в квартирі не має.  

Оскільки договір купівлі-продажу квартири підлягає як нотаріальному посвідченню, так і державній реєстрації, а інша заінтересована особа - ОСОБА_1 вказує на нікчемність правочину, недійсність якого не встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо) та заперечує його дійсність на підставах, не встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо), у суду не має підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1.  

За таких установлених судом обставинах по справі суд відмовляє позивачці в задоволені позовних вимог у повному обсягу.

У відповідності до статті 88 ЦПК України судові витрати, сплачені позивачкою, суд залишає за нею.

Керуючись статтями 10,11, 60, 88, 209, 212-214, 215, 218 ЦПК України, статтями 202-203, 215, 220, 640, 657 ЦК України, -  суд

ВИРІШИВ:

Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні її позовних вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа відділ державної виконавчої служби Ізюмського міськрайонного управління юстиції Харківської області, третя особа Ізюмська державна нотаріальна контора, третя особа Комунальне підприємство «Ізюмське міське бюро інвентаризації» про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 від 26 березня 2010 року.

Рішення може бути оскаржене в 10-денний строк з дня проголошення рішення шляхом подачі апеляційної скарги до Апеляційного суду Харківської області через суд першої інстанції.

Головуючий: суддя –

Повний текст рішення складено 8 листопада 2010 року.